Марiя

Тітка — пані Мардовіна — скаржилася, що Маша не хотіла вчитись музиці, але ж він чув, як вона добре співає або грає наодинці. Вона байдуже, навіть з погано прихованою неохотою слухала, коли знайомі панночки виконували свій обов'язковий репертуар: «La priиre d'une vierge» (Молитва діви (франц.) або «Les cloches de cloоtre» (Дзвони монастиря (франц.). Але на рідких випадкових концертах заїжджих музикантів у Дворянському зібранні вона про все забувала, так віддавалася насолоді слухання.
...А інтерес до української мови він сприйняв тоді як бажання бути ближчою йому...
Усе здалося омріяним, давно жаданим, бо він полюбив племінйицю пані Мардовіної Машу Вілінську, і вона, всупереч бажанню і планам тітки, яка готувала їй іншу «партію», забезпечену і статечну, погодилась вийти за Опанаса Васильовича Марковича. І їй було байдуже, що у нього не тільки ні кола ні двора, але й служби на той час не було. Вона одверто звіряла йому свої думки, свої бажання, а він почувався старшим другом і навчателем, і вимагав ще більшої одвертості, і з перших же днів оцінював і кваліфікував всі її вчинки, не розуміючи, що передає куті меду.
«Твоя Маруся надто серйозна, — сказали брати і родичі, коли він привіз познайомитися дружину. — Таку молоденьку ані танці, ані розваги не цікавлять». Тоді Опанас Васильович задоволене посміхнувся. Якось, ще будучи нареченою, Маруся в одному листі (він їздив до рідних) написала, що була на вечірці і їй несподівано було дуже весело, вона багато танцювала. Опанаса це обурило. У кількох листах писав про її «злочин», вимагав докладного опису, аналізу, самоосуду її поведінки. Якої? Якої? Він уявляв її усмішку (яка рідко з'являлась, але була така чарівна!), жваву, цікаву розмову з якимись кавалерами. Невже його Маруся така ж, як усі панночки? Це були, безперечно, звичайні ревнощі, але яку теоретичну базу він завжди вмів підвести! Мовляв, за її душу турбується, за її напрямок, її думки!
Що ж, і в цьому він був як більшість чоловіків, які не припускають у собі такого низького почуття — ревнощів, і доводять — не проти них гріх, а проти себе!
Він не звернув уваги, яка була здивована цим Маруся, але не заперечувала. Вона легко відмовилась від танців і інших веселощів, до яких вона й не дуже звикла! Стільки нових обов'язків лягло на неї. Чомусь Опанас у сімейному житті став зовсім невеселий. Він намагався підтягти все до якогось ідеалу, але життя аж ніяк не налагоджувалося.
Йому просто не щастило з роботою, от чим усе пояснював.. Що там торочить і торочить Данило Семенович? Наче віз рипу чий поволі по камінню посувається — гуркоче, гуркоче.
— ..коли йому щось не зробиш або не згоджуєшся наче не з ним, а з усією Україною сперечаєшся, їй навпроти йдеш, буцім він її єдиний заступник і представник...
А! Він усе про Куліша!
І Кобзареві твори він «проциндрив», і Марка Вовчка він одкопав. А коли б його не було — що ж, і Тарас Григорович мовчав би? І Марко Вовчок не писав би?
Опанас Васильович усміхається.
...Майже порожня кімнатка. Ледве дотягають від получки до получки. У неї зайвого платтячка, пристойних черевиків нема.
Не тільки вона сама, як же це й він байдужий до цього: до її черевиків, її плаття?
Вона сидить і пише. Уночі пише. Не переписує зібрані ним прислів'я та перекази, а пише щось своє, і коли потім, хвилюючись, сама не розуміючи, що ж це сталося, читає йому, йому першому! — при чому тут Куліш?
Перше його почуття неймовірна радість! Це ж талант! Яка мова! Рідна його мова Наче коштовним різнобарвним бісером розшито дорогоцінні речі І як коротко, стисло, у кількох сторінках вилите всеньке гірке життя людини З ким її порівняти? Та ні з ким! Хто так писав? Талант і все!
«Маріечко, Марусенько, Манічка моя, як я тебе погано знав! Ти ж перша українська письменниця! Українська!»
Так, найпершим почуттям була щира, чиста радість. Хіба це почуття змінилось зараз? Ні, ні, радість за кожну нову річ була, є й буде.
Він, правда, уважно перечитав, порадив, підчистив адже що-що, а мову він знає, чує, це не те, що його «служба», ба навіть викладання географії та історії в молодших класах Немирівської гімназії.
І він знав, переконаний був: не було ще таких оповідань, написаних рідною українською мовою — такою мальовничою та мелодійною, як написала його Марусенька. Його! Його дружина!
Він пишався нею!
Це друге почуття інколи перебільшувало перше. А як йому було ne ііишаїися в колі ичнтсліи, у їхній молодіи «комуні», де в Марусю всі були потай закохані. Але він знав свою байдужу до залицянь Марусю... і холодну... Це він також знав... Як часто від цього йому було прикро. Тепер він міг собі пояснити — вся її пристрасть, жага, темперамент, певне, зберігались підсвідоме для роботи, виливалися в ці зошити, в її нічні писання.
От як підземні джерела, невидимі для очей, довгий час нуртують десь у глибинній глибині і раптом вириваються потоком на світ, на сонце, на життя — так, певне, і її талант!
Її стриманість, мовчазність, уважливість до всіх і в той же час байдужість і навіть якась безсуперечна покора важким обставинам, ніяких ремствувань на злигодні життя, її спокійне, дружнє ставлення до нього, — без палкого кохання, але й, боронь боже, без сварок — оце все було накопиченням, збереженням сил для іншого?
Раділи всі друзі. Бідолага Ілля Петрович, найщиріший друг, учитель математики, він переживав кожен її рядок, кожне слово майже так само, як і він, Опанас Васильович. Вони удвох сиділи і міркували над рукописом, перед тим як надіслати Кулішеві, і доводили вдвох Марусі, коли треба було щось виправити, але обидва дивувались, звідки це у неї, таке чуття їхньої рідної мови? Підслухані пісні дівчат та парубків? Розмови з жінками на базарах, ярмарках, в мандрах по селах? Як вона вміла одразу стати для них своєю, близькою; як їй завжди звірялись сусідки, наймички, випадкові зустрічні!
— А ти ж чув, Ільку, — казав Опанас, — вона завжди заколисує Богдася нашими піснями.
— Чув, не раз чув. Значить, рідна їй мова. Рідна.
— Талант! — переконано казав Опанас.
— Талант, — побожно шепотів Дорошенко.
І невдовзі прийшла слава. А коли приїхали до Петербурга, що б там не було, для всіх стало ясно: Тарас Григорович і Марко Вовчок — вони нагорі, на вершечку, а решта — десь ген унизу.
— ...Хто каже, звісно, він вболіває за все наше, українське, — знову відлунюється неголосний гуркіт воза. — Та найдужче, щоб усі знали, що він саме боліє, і що він голова усьому, і він тільки має право судити все. А однаково йому до «батька», до Тараса, як до зірки чи до сонця!
— Кулішеві? Олельковичу? — засміявся Опанас Васильович. — Он «батько» і ні про яке місце не дбає, а однаково йому найперше, і для всіх нас він найвища сила, «батько». Кому з ним рівнятися? Куліш від своєї милості і Вовчка мого нагородив похвалами і певне місце відвів — мовляв, «артист, що перевтілюється майстерно», «етнограф»!
— А батько прочитав і написав, що бог «послав нам кроткого пророка і обличителя жестоких», — підхопив Каменецький, і вже не гуркотів віз по камінню, а живі звуки забриніли в голосі, і вже не хитав головою, а тепла усмішка з'явилась на доброму, завжди заклопотаному обличчі.
...А вона ж зовсім ні про яку славу, ні про яке місце не дбала, його Марусенька, а найменше про те, щоб верховодити, очолювати, бути центром. Вона б засміялась, коли б про це почула. Єдине — на свій шлях твердо стала, і знав Опанас Васильович — вже не зверне з нього.
Вона сама була ошелешена таким успіхом, такою несподіваною славою. Скільки людей — письменників, художників, різних пань — особливо землячок-українок — бажали познайомитися з нею, запрошували до себе, відвідували їх. У кого іншого голова обертом пішла б. А вона сказала йому:
— Опанасю, друже мій, коли так поведеться, я й працювати не зможу. Давай якісь дні визначимо для гостей — коли ми приймаємо, коли ми відвідуємо. А вранці — взагалі нікуди і ні з ким. Треба працювати.