Нейтрино залишається в серці

Віктор Безрудько

^{Не дуже науковий, трохи фантастичний сатиричний роман}

1. Ніяких сенсацій!

— Наближається подія всесвітньої ваги. Скоро наш старий світ трусоне так, що з нього посипляться перестиглі груші.

Я стояв на м’якому килимі і слухав. Слухав і намагався зрозуміти — а яким чином усе це мене стосується? Редактор нашого журнала любив робити з мухи Ейфелеву башту. Ще він любив надто гучні порівняння. Про груші —це він загнув. Які там перестиглі груші? Він говорив, а золотий зуб блищав. Блищав, як самотня зірка на похмурому осінньому небі.

— Ніяких сенсацій! Усе треба зробити дуже спокійно, — правиця редактора полетіла вгору. — Професор Карась здійснить мрію вчених багатьох поколінь. Але ми повинні виступити спокійно, без крику. Без сенсацій.

У редакції ми всі знали, що наш Золотий Зуб переконує себе в цьому все життя.

— Ми виступимо перші. Я попереджаю тебе, що Карась робить одній особі послугу. Він дозволяє кореспондентові нашого журнала бути присутнім під час підготовчих робіт. Отже, ти матимеш виняткові умови.

— Цікаво, кому Карась робить таку послугу? — запитав я.

— Це не має значення. Ти поїдеш і напишеш репортаж. Такий репортаж, щоб його передрукували всі газети й журнали. Щоб у всьому світі передрукували. Сподіваюся, тобі все ясно?

Мені було ясно. Я дивився на свого редактора — похмурого, тендітного чоловіка, з великою головою і золотим зубом. Крісло поглинуло його, немов трясовина. Голос у нього був твердий і впевнений. Такі голоси мають усі редактори в світі.

— Уперше на невідому плянету полетить людина-робот, — трясовина виштовхнула редактора; змахнувши руками, він полетів по кімнаті; його довгі ноги згодилися б провінціяльному листоноші, —і ми першими напишемо про це! Уявляєш? Ти можеш уявити чи ні? Увесь журнал про політ! І обидві обкладинки! Тридцять фото! І щоб ніяких сенсацій!

А що я розумію в сучасній астронавтиці? Нічого я не розумію. Треба вивчати? Звичайно, треба. Але щоб закони фізики та вищої математики лишили якийсь слід у моїй сірій речовині, потрібно щонайменше сто років…

Звичайно, коли наш журнал перший виступить із таким репортажем, він стане дуже популярний. Його полюблять читачі, а нашого Золотого Зуба полюбить начальство. Це все було ясно. І ще — не доведеться якийсь час нам друкувати на першій сторінці журнала портрети кінокрасунь із голими шиями та руками і солісток балету, яким уже нічого оголювати. Досі ми це робили, щоб змусити вередливого читача підійти до кіоска «Союздруку» і витягнути з кишені кілька гривеників.

— Їдь сьогодні. Відрядження на місяць. А треба буде — продовжимо на два. Сиди там, доки все скінчиться. Візьми — оце лист до Карася. Думаю, що в тебе є ще залишки совісті —ти його не прочитаєш, — золотий зуб насмішливо заблищав.

— Але…

У мене вистачило сміливости вимовити тільки слово. Я хотів сказати Золотому Зубові, що краще поїду на село. Краще напишу репортаж про сівбу ярих. Можна й про свиней. А найкраще — про курей. Про курей треба. Про курей ми нічого ніколи не пишемо і згадуємо їх тільки в ресторані. Ще — зовсім мало у нас розводять індиків. Треба про індиків писати. Вже навіть п’єса про індиків є, а наш журнал мовчить. Писати треба, щоб розводили їх скрізь. З іншої плянети індика не привезеш. Може, звичайно, колись возитимуть індиків із космосу. Все може бути в тому космосі. Але покищо їх на землі слід розводити.

Та я нічого такого редакторові не сказав. Я тільки промимрив, що краще поїду завтра. А про курей та індиків промовчав.

— Їхати сьогодні!!! — Після цього вигуку можна було б поставити п’ять знаків оклику. Золотий зуб не блищав. Він палахкотів гнівом. Редактор вважав, що він належить до тієї категорії людей, яких бояться всі підлеглі і люблять ті, кому він підлеглий. Хай буде так. Не кожну людину можна переконати.

Я тоскно поглянув у вікно. Каштани кидали на землю лушпайки — набряклі бруньки скоро бризнуть листям, і поети напишуть весняні вірші. Кожної весни їх пишуть. Вірші про каштани, бузок та кохання могутнім потоком пливуть у редакцію. Доки квітнуть ці рослини, редакційні теки товщають утричі, наш секретар редакції Володя Бур худне вдвічі, а система утильсировини достроково виконує піврічний плян заготівлі макулатури.

Секретар редакції Володя Бур завжди сидів на місці. Він опустив свого довгого носа над макетом журнала. Ніс весело сопів. Це означало, що матеріалу досить і журнал вийде вчасно. Володя підняв свого носа і сумно похитав головою.

— Тільки одного разу Золотий Зуб тримав мене на килимі цілу годину. Після цього лікарі встановили, що я неврастенік і в мене розлад нирок, — сказав він.

— Це помітно…

— Їдеш?

— Сьогодні.

— Щасливий.

— Я в сорочці народився.

— Перший писатимеш про політ на іншу плянету.

— Я сам полечу.

— Полетять роботи.

— Я був ним, коли стояв на килимі. Полечу.

— Тебе годувати треба, це поперше. Тобі повітря треба — це подруге. І в тебе є ще трохи нервів на додаток. Поганих нервів. А в роботів — метал.

Володя Бур любив усе пояснювати. Він міг, наприклад, півдня доводити, що дихати чистим повітрям набагато корисніше, ніж нашим міським, наповненим чадом і курявою. Ми любили свого секретаря. За те любили, що він луже старанно сопів над журналом. Ми всі знали його таємницю — він уже десятий рік доробляє свій роман «Виїдене яйце». Він уперто вірить у свій талант і в бездарність деяких редакторів з деяких видавництв, які відхилили його роман. Хай вірить. Без віри важко жити на світі. Надто без віри в самого себе.

Це мені важко жити на світі.

— Вірчі грамоти готові. Каса відчинена з дванадцятої. Знаєш, друже, напиши щось про нейтрино. Чудове воно, оте нейтрино. А звучить як — нейтрино! — Від задоволення Володя труснув головою.

— Може, скажеш, з чим його їдять?

— Ти позбавлений почуття романтики — «їдять». Прислухайся, як воно звучить — нейтрино! Сонце жбурляє їх на землю цілими жменями. Вони пронизують нас і серця наші. Вони пронизують Землю наскрізь, оці нейтрино, і летять у безвість.

— Цікаво. І не повертаються?

— Ніколи нікуди не повертаються. Все вперед летять. І немає такої перепони, щоб їх спинила.

Мені стало сумно. Що це за життя — все летіти та летіти без зупину, хтозна-куди й для чого.

— Володимире, у тебе під черепком збереглася хоч одна математична формула? Позич.

— Кинь пускати слину. Напишеш. А позичити немає чого. Сам, братику, скоро стоятиму з шапкою на цвинтарі.

— Без мене не ставай. Вдвох проситимемо — більше дадуть. Тобі не здається, що люди з золотими зубами також іноді помиляються?

Володя Бур почав сердитися. Його ніс посинів і ще більше пригнувся до губи. Він сказав:

— Та кинь уже. Набридло тебе слухати. Напишеш. Скільки плянувати?

— Весь журнал і ще трішки. Але май на увазі —запасу щоб було на журнал.

Ми потиснули один одному руки.

Під якими каштанами я зустрічатиму цьогорічну весну?

2. Інка, тараня і я

В дорозі люди завжди трохи легковажні. Ви помітили? Звичайно, це залежить від того, яка дорога, куди ти їдеш і чого ти туди їдеш.

Коли ти летиш, наприклад, навколо Землі на космічній ракеті чи простуєш до Місяця — то не будеш дуже легковажним. На тебе дивиться весь світ, ти виконуєш програму навіть тоді, коли їси. Яка вже тут легковажність і весела гра почуттів? У літаку теж не кожен пасажир дозволить собі бути легковажним і веселим. Коли ти тримаєш поблизу від обличчя про всякий випадок торбинку — не весело. В поїзді —інша річ. Витягай на показ свої ганебні пристрасті. Ніхто тобі заважати не буде. Всі так роблять.

У сусідньому купе дуже поважні люди грали в «дурника». Що там було! Один, наприклад, товстун, напевно якийсь дуже відповідальний, навіть номенклятурний товариш, програв і поліз під столика. А столик самі знаєте який у вагоні. Лізе він туди, крекче, піт з нього капає. А лізти треба — програв. А трохи далі гупали в доміно. Останнім часом завбачливі залізничники почали виробляти вагони суцільнометалеві. Тепер аварія не страшна. Хай усі пасажири разом забивають «козла». Вагон витримає. Праворуч від нашого купе чотири сусіди пили горілку і співали пісень. А ті пісні треба було висловляти пошепки. І щоб поблизу не було дітей до шістнадцяти років. Ще: у вагоні розповідали анекдоти, пригоди на полюванні, ходили в піжамах, безсоромно їли синіх варених курей, круті яйця та плескатих оселедців.

Перейти к странице:

Следующая страница