Нейтрино залишається в серці

— Сердитий?
— Хто тобі сказав, що він сердитий? Він такий чоловік, що другого такого й на новій плянеті не знайдеш.
— Який же він?
— А ти хіба не чув про нього? Скрізь гомонять про нашого Карася.
— Не чув.
Капуста обпік мене презирливим поглядом.
— Одне слово — геній.
Глибоко переконавшись, що його тимчасовий постоялець людина бездарна, Капуста безнадійно махнув рукою і пішов.
У кожній людині природою закладена якась хороша властивість. І в мене вона є: як тільки моє тіло випростається і набере рівнобіжного до землі стану, а голова доторкнеться до чогось м’якого, сон одразу навалюється на мене, мов ґранітна гора.
Я ліг на диван. Пружини вп’ялися в моє тіло, як вампіри. Але їм не вдалося перемогти кам’яну гору, що насувалася на мене. Мої повіки склепилися.
Раптом я відчув — хтось мене смикає за руку. Мені важко було відіпхнути кам’яну гору, вона вже лягла на мене. Але за руку мене хтось смикав все дужче. Я зробив страшенне зусилля і розплющив очі.
— Дя, дя, дя, дя. Не спіть, дя.
Переді мною стояв хлопчик. У його сірих очах міг би втопитися весь світ.
— Ти хто? — навмисно суворо запитав я.
— Я — це ж я.
Таке пояснення було настільки ясним, що відразу не вкладалося в свідомість.
— Ну, а звати тебе як?
— Хто як хоче, так і називає. Тато називає мене Варяг, мама — Вова, Інка — називає Зюзя-Музя.
— Яка Інка?
— Моя Інка.
— А чому вона твоя?
— Бо вона моя сестра.
— Так ти теж Карась?
— Карась тато. Карась — мама, Карась — Інка. А я ще ні.
— Ти Зюзя-Музя?
— Не називай мене так. Я серджуся, коли мене так називають. І на Інку теж серджуся. А тебе як звуть?
— Тигр.
— І неправда. Так людей не звуть.
— Справді, я тигр.
— Ну, тоді давай, Тигре, полетимо в космос. Давай?
Ми сіли в кабіну зорельота. Я подав команду:
— П’ять, чотири…
— Зачекай, Тигре, а як називається наш зореліт? Думаєш, можна летіти, коли він ніяк не називається, га?
— Ти й дай назву. Тільки швидко. Час іде.
Сірі очі, в яких міг втопитися весь світ, зосереджено дивилися на стелю. Зюзя-Музя шепотів:
— Грім… блискавка… Ні! Давай назвемо «Стріла». Давай?
Ще минула хвилина. Старт! І наша «Стріла» з неймовірним ревом (старалися ми вдвох) понесла нас у простори космосу.
— Так не можна летіти й мовчати. Треба передавати на Землю все, що ми бачимо. Давай? — запропонував Зюзя-Музя.
Ми бачили багато. Ми дивилися на наше сонце зблизька., Воно було величезне і дуже гаряче. Потім ми наблизилися до Великої Ведмедиці.
— А ось тут — маленькі ведмедики. Бачиш, Тигре? Заберемо їх у кабіну. Давай?
Ми забрали маленьких ведмедиків і полетіли далі. Наближався Марс. Ми підлетіли до цієї чудової плянети і вимкнули мотори. Ми примарсилися на ній.
— Поглянь, Зюзя-Музя, он які канали. Бачиш. На землі все ще сперечаються, чи то є споруда марсіян, чи витвір природи. Звичайно ж, їх побудували марсіяни.
Ми сіли в човна і попливли тими каналами. А які дивні там звірі —маленькі, немов курчата, весь час співають. Як наші солов’ї весною. А риби які! Жах! Вони схожі на наші земні паровози. Вони плавають поважно і нікого, крім своїх побратимів, риб-велетнів, не помічають. І ще ми зауважили одну властивість марсіянських тварин — вони не поїдали один одного. Вони всі харчуються рослинами.
Ми вже заїхали на своєму човні у велике місто, нас уже почали зустрічати марсіяни, але в той час до Марса долинув голос із Землі:
— Зюзя-Музя, де ти?
— Це Інка. Сховай мене, Тигре.
— Не можна. Давай швидко приземлимо нашу «Стрілу». Коли кличуть, то треба йти. Такі в нас на Землі порядки. Стоп! Ми вже приземлились. Біжи!
Зюзя-Музя побіг. На прощання він сказав, що ми тепер подорожуватимемо щодня, бо дома ніхто з ним не хоче літати в космос. Він ще сказав, що я хороший хлопець, зі мною можна дружити.
Я поглянув у вікно, Інка вела за руку брата. Вона кілька разів озирнулася. Я навіть на такій відстані помітив, які в неї гарні очі. А може не помітив? Може, то все мені здалося?
  
4. Нейтрино, ти будеш зі мною?
 
Диван мене зненавидів. Я ліг, щоб відпочити після того польоту в космос. Я ліг, щоб зібрати думки і намітити хоч якийсь плян майбутнього репортажу, але все марно — пружини впиналися в мене з неймовірною силою. Я хотів якось заспокоїти їх — перевернувся зі спини на бік зовсім тихо, навіть сам не помітив, як це зробив. Я відхилив одну пружину так, щоб вона була вільною. Хвилина минула спокійно, але потім звідкись збоку на мене накинулися відразу дві пружини і почали смоктати мою кров. Все ясно — я програв бій. Підвівшися з дивана, я згадав пораду Інки і вирішив з’явитися на очі завідуючого відділом кадрів. Завідуючі кадрами наймогутніші люди на землі. Від них дуже часто залежить, чи будеш ти кадром, чи ні.
День кінчався, але я знав велику працьовитість завкадрами. Вони завжди пересиджують на роботі якихось там дві-три години. Це щоб усі бачили, які вони працьовиті. Бо що ж буде хорошого й показового, коли завкадрами йтимуть додому тоді, як і всі? Скажуть — відсидів у кабінеті сім годин і вважає себе вільним. Ні, ти сиди! Сиди та дивуй людей своєю працьовитістю і відданістю справі кадрів. Сиди.
Десь біля шостої години вечора я стояв коло кабінету завкадрами. Двері були оббиті сталевим листом (вітчизняна промисловість тепер випускає багато тонкого сталевого листа). Двері були пофарбовані в чорний колір. Це щоб підбадьорити тих, хто сюди заходить. У мене теж піднявся настрій. Я перед чорними дверима помацав себе за серце — чи на місці папірці. Потім постукав.
Тиша.
Я ще постукав. Але марно. Тоді я зрозумів — під сталевим листом глушитель — два шари повсти — це щоб жоден звук не проникав з-за цих дверей. Бо яка там буде робота, коли всі тобі слухатимуть, про віщо розмовляють у кабінеті.
Тоді я відхилив двері і запитав, чи можна зайти. У відповідь почув:
— Прошу!
Я, мабуть, дуже швидко зайшов, бо помітив, як людина за столом спритно сховала до шухляди папери. Цей захід цілком виправданий, бо, може, то заходить до кабінету якийсь шпигун? Та серед паперів я впізнав обкладинку популярного журнала, який друкує на передостанній сторінці кросворди.
Біля столу сиділа висока людина із зовсім лисою головою. Колись, у минулому сторіччі, про таких голомозих писали, що в них голова схожа на більярдну кулю. Тепер таке порівняння застаріло. Мабуть, тепер можна писати, що лиса голова схожа на футбольний м’яч. З-під окулярів дивилися на мене суворі рентгенівські очі. Безперечно, вони бачать мене наскрізь.
— Кореспондент? — запитав завкадрами.
Я таки не помилився у своїх припущеннях щодо рентґена.
Він довго вивчав моє відрядження. Він учитувався в кожну літеру, в кожну цифру.
— Посвідчення є?
Голос у завкадрами був дзвінкого натренованого тембру. У мою душу почав проникати страх. А що коли десь не ту літеру поставлено? Особливо ретельно він вивчав фотографію. Навіщо наклеюють на посвідчення такі малі фото? Треба принаймні втричі більші. Подивишся — відразу видно, чи ти, чи ні.
— Давно фотографувалися?
Я стояв струнко. Мене ще не запросили сісти. Я відрапортував:
— Вісімнадцятого травня одна тисяча дев’ятсот п’ятдесят шостого року.
Погляд завкадрами пом’якшав — йому сподобалася моя поведінка. Нарешті він сказав:
— Сідайте. Документи в повному порядку. Це, між іншим, дуже рідко буває, щоб усе було в порядку. Значить, ваш журнал вирішив написати про наших космонавтів?
— Так.
Я намагався бути чітким у своїх словах. В такій обстановці взагалі не дуже хочеться розмовляти. В такій обстановці можна тільки відповідати на запитання.
— Ви ще не бачили їх? — запитав мене завкадрами.
Я відчув: офіційна частина вже закінчена і людина просто хоче по-людському зі мною поговорити.
— Ні.
— Шкода. Вони ж справжнісінькі люди. Цікаво, а як ви гадаєте, на них треба оформляти особисту справу?