Біс плоті
Я жахнувся із записаного і не міг не уявити собі оту видрицю, пані Оксиню, яка стояла на ґанку власного дому, вбивши собі в боки кулаки і широко розставивши ноги, і обличчя мала ніби крицяною машкарою покрите, і крицяні щоки її, лоб та ніс під сонцем палали, ніби зерцальні, а рота було широко розтулено, і з того рота вилітали, ніби постріли, круглі димові клубочки, і ці клубочки розривалися зі звуком: „Ха!“ — і летіли вони, оті: „Ха-ха-ха!“ — верескучі, ніби колеса в незмазаному возі, а кінь пані Тетяни, припнутий у чужому дворі, сумно дивився, як, похитуючись, віддаляється, світячи закривавленою сідницею, пані його, і заіржав, високо задерши голову до закучмареного неба, і те іржання теж чомусь нагадувало: „Хі-хі-хі! — хоч як печально не намагався кричати кінь; а пані Тетяна із спідницями, зав’язаними над головою, ішла, хиляючись від тину до тину, і біля всіх отих тинів зовсім так само, як на моїй вулиці супроти мене, бо це звичка людей усіх вулиць та міст, стояли люди із замороженими обличчями, і тільки дехто тримав розтуленого рота, і з того рота, ніби постріли, вилітали круглі димові клубочки і розривалися із звуком: „Ха!“ — і летіли оті: „Ха-ха-ха!“ — десь зовсім так само, як іржав недавно кінь, дивлячись, як віддаляється від нього його господиня; а коли та господиня наближалася несвідомо до якогось тину, звідтіля, наче спис, висовувалася дерев’яна рука і відштовхувала пані Тетяну, яка покірно відвертала звідти і йшла до супротилежного тину, де знову наштовхувалася на висунуту руку…
Пан підстароста Іван Станишівсьний вислухав, однак, ту історію спокійно. Колупнув нігтем у зубах, де щось застрягло від сніданку, і вирік цілком байдужим голосом:
— Жахлива річ, коли б’ються баби! Одне мені в цій історії, пане Григорію, неясне. Сказав, що Оксиня мала на твою матір з давніх часів гнів та ворожнечу, то чи не розказав би, ваша милість, із чого вони почалися, оті гнів та ворожнеча?
Пан Григорій знітився й мовчав, тільки роззирався навдокіл, ніби боявся, що на нього тут, в уряді, нападуть і вчинять щось несмачне.
— Кажи, кажи, пане Григорію, з твоєї волі цього не записуватимемо до книг.
— Мовлю вам правду, панове, але цього й справді волію, аби не записували, — прорік після певної мовчанки пан Григорій Ворона-Корчівський. — Річ у тім… гм, гм… бачите, свого часу… як його й сказати… ну, моя мати вчинила з панею Оксинею те саме, що теперечки… пані Оксиня вчинила їй.
— Але в книгах немає такого запису! — вигукнув вражений пан підстароста житомирський.
— Таки нема, — зітхнув пан Григорій, — бо Оксиня такого запису учиняти не забажала. Вона, панове, затаїла помсту, отож ні до чого їй був запис та суд.
Розділ V
І знову не йшов я до дядька Кипріяна, а плентався, і моє єство поросло полином, що гірко пахтів і гірко клався на вуста. Адже мусив признатися дядькові, що мої спроби завоювати Юстину звелися на ніщо — не захотіла вона, щоб я її умкнув, ще й зогидила лице мені, вдаривши й обплювавши.
Дядько цього разу сидів коло своєї кущі і стругав дощечку, кілька подібних, уже обструганих, лежало біля його зігнутих по-турецькому ніг. Дощечки були невеликі, десь як лист у книзі, хіба трохи менші.
— Для чого тобі ці дощечки? — спитав я, спиняючись біля нього.
Кипріян ніби зніяковів і відклав дощечку в траву.
— Бачиш, юначе, — сказав, — того разу, тобто вчора,' я не договорив тобі про ченців. Круто про них висловився, і то лишень півправда, а не повна.
І він, перш ніж я вилив йому любовні болі, велемовно оповів, що не ганить він чернецтва добродійного, а ганить тих, які в порожнюванні вік свій провадять. Тобто ганить тих, котрі вважають, ніби Богові потрібні безконечні моління та поклони, хоч одна із заповідей вістить: не поминай даремно імені Божого. Ці ж болвохвальці забувають, що Бог не є фігуральний, а є круглість світу, не є істотою, а самим життям, не є надприродним, а самою природою, це не дід із бородою, подібний до Зевса чи кого там іще, що сидить на хмарі і до всіх придивляється, а вічний, безначальний і безконечний розум, розлитий безмежно не лише в кожному живому тілі істот чи й рослин на землі, але й у безмежному небі. Отже, наші молитви тільки тоді мають користь, коли наладнують нас на добродіяння і остерігають од злодіяння, тобто коли стають часточками животворящої душі. Отож чернець, який тільки молиться і б’є поклони, цураючись світу і вбиваючи плоть, — грішник великий, бо закопує свій талант до добродіяння у світі; чернець же, котрий будує, мислить, пише книги, складає книгозбірні, заводить школи, прихищає вбогих і лікує хворих, тобто любить світ, а не ненавидить його, — такий чернець у Бозі пробуває. Той чернець, який нищить чужовірні образи, вбиває тих, котрі думають чи справляють обряди не так, як він, палить книгозбірні, відводить людину від природженого їй чину, вбиває дух животворящий і добротворний — грішник великий, бо постає супроти Святого Духу, і достойний зневаги, а не шани.
Я мав зараз інші клопоти і не вельми міг уникнути у хитросплетіння Кипріянових словес, бо він усе викладене оповів не так стисло й чітко, а з вихилясами, збоченнями від теми, з цитаціями, візерунками, але, навіть на піввуха вислухавши його, не зміг не обуритися.
— Але ж, дядьку, — сказав, — чи ж сам не відкинувся світу й чи не перебуваєш у безділлі, а отже, порожнюванні? Чи ж не живеш, уподібнюючись до ченців, що порожнюють?
Обличчя Кипріянове стало таємниче й трохи лукаве, а на вуста лягла сакраментальна всмішка.
— Вчора ти також закидав цього гачка, — задоволено мовив він, — але я не відповів до ладу, бо мене повело в інший бік. Коли б я жив у безділлі, юначе, то не казав би такого. Ось застав мене за роботою, не кажучи про моє лікарювання і всіляку іншу духовну допомогу людям.
— Чи ж ікони малюватимеш на цих дощечках?
— Скажу, коли присягнеш, що нікому ніколи не відкриєш таїни мого великого діла, — майже урочисто прорік Кипріян.
— Ох, дядьку, — сказав я, сідаючи біля нього на траві. — Не до того мені зараз.
І я розповів йому плачливим голосом про те, що трапилося в мене з Юстиною.
Не з тієї стежки зайшов до дівчини, юначе, — зітхнув Кипріян. — Жінки люблять сильних чоловіків, але не брутальних. До хлопця їм треба призвичаїтися, а нашому брату коло них пострибати й повихилятися, тобто поступово прихилити їхнє серце до себе, водночас і свою міць при тому виказати, а не плиткість чи сопливість. Жінка потребує, щоб її мило дурили, тоді вона й задурюється, щоб їй улещували, нею захоплювалися, вражалися її красою, а водночас і владно завойовували. Ти ж поліз до неї, як немисленний, а дівчина до того ще й попами заморочена, ніби Ісус її в наречені хоче взяти. Чи ж Ісус султан турецький і збирає собі з дівчат гарем? Ісус — посланець був Божий, месія, тобто людина з Божим призначенням, свою науку в світ ніс, але не дівчат улещувачем був та збирачем. Дівчат улещувати мають такі, як ти, щоб у природі своїй пробувати і залишити після себе плід живий для вічного людського тривання.
Що ж мені робити, дядьку? — з розпачем спитав я.
Дядько Кипріян сидів якийсь час загаданий. Тоді звів на мене споважнілі й якось дивно посивілі очі й проказав:
— Маю книги учення й на це. Спробую закликати духа, який запалить Юстинине серце похотінням до тебе. Вже казав, хто вони є, оті духи, — це відламані часточки душі людської. Вони і стіни можуть стрясати і розвергати, доми ламати, при лихому скерунку вони кровопролиття чинять, батьковбивство, ворожнечі та гніви поміж братів та подруж, дівчат до невшетечності та сороміцтва схиляють, блуд сіють і пристрасті плотські, до лихих справ приводять, цнотливих у любодіяння вкидають. При доброму ж скерунку чинять усе навпаки. Хто пізнав тайну, як керувати ними, обережний має бути, щоб не випустити дракона і не втратити повелительної над ними сили. Схилити ж дівицю до звичайної закоханості — не зло є, бо не для задоволення похоті своєї схиляєш її, а для доброго співжиття. Чи ж не так?