Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus

— Плямки! У вас плямки! — Здавалось, її крик лунає на весь театр чи принаймні на увесь перший поверх. — Плямки-и-и-и-и!
Права долоня сама собою затулила дівчині рота, перетворивши слова крику на здавлене мукання і гарчання. Втім, Лариса не збиралась піддаватися, вона впилась зубами в руку, і він аж смикнувся від болю, на мить відпустив її рота, вона встигла вдихнути на повні груди й верескнути. Смикнулась іще сильніш, вони обоє впали зі стільця й застрягли у крихітному просторі гримерки. Лариса забилась головою аж кудись углиб, під гримувальний столик, Ігор намагався підвестись, та дівчина ногою заїхала йому в груди. Дух забило, проте він устиг схопити її за ногу і підтягти до себе. Столик над ними рипів і хитався. Дзеркало небезпечно дзеленчало. Намагаючись підвестись, Лариса зробила різкий рух догори головою і раптом пресильно вдарилася тім'ям об стіл. Настільки сильно, що її рот розтягнувся і завмер у мовчазному крику, який мав ось-ось прорватись криком справжнім, гучнішим і різкішим за крик попередній. Та Ігор устиг метнутись до неї, й, поки дівчина обома долонями обхоплювала свою голову і нахиляла її до грудей, він правою долонею запечатав їй рота, а лівою ззаду обхопив тоненьку довгу шию.
Вона зовсім не довго й не сильно потіпалась в його руках. Кілька разів здійнялась дугою, стукаючи каблуками чобітків десь аж під самими дверима, руками намагаючись відштовхнути його (а він передбачливо затис одну з її долонь собі під пахву, другу вдалося придавити коліном), потім, востаннє дриґнувши ступнею, вдарила по ніжці стільця, й він уперся в двері. Коли її тіло завмерло, Ігор ще хвилини зо три лежав непорушно, стискаючи її в обіймах. Нарешті наважився обережно відпустити рота. Голова дівчини одразу безвольно відкинулась убік. Руки, які ще ось-ось, щойно напиналися м'язами для опору, також безсило повисли, наче дві мотузки. Лариса вся якось умить поважчала, ніби налилася масою небуття. Обережно підвівшись, Ігор підсунув тіло дівчини до столика й обпер спиною. Та тіло не хотіло сидіти, воно хилилось і сповзало. Притримуючи Ларису однією рукою, він іншою підтягнув і поставив стільця поряд зі столиком. Тепер, коли простору трохи побільшало, можна віддихатись і поміркувати, що його робити далі…
* * *
Він таки узяв зі столика недопаленого бичка і знову розкурив його. Сидів на стільці трохи боком, ногою притримуючи Ларисине тіло, яке йому вдалось-таки посадити в куті між гримувальним столиком і зовнішньою стіною. Голова дівчини звисала набік, рот вона мала ледь відкритий і скривлений, руки неприродно розведені по боках. М'ятий розстебнутий хітон укривав її майже до самих чобітків, наче тонка брудно-біла ковдра. Ігор затягнувся й, не відводячи погляду від Лариси, заплющив очі. Крихітна чорна цятка майоріла серед сліпучої темряви, мерехтіла, щораз зменшуючись, стискаючись сама в собі у бік безкінечності. Дивитись було боляче, тож він розплющив очі. Затягнувся ще двічі й остаточно зім'яв зовсім куцого недопалка в закрутці.
«Тут її лишати, звісно ж, не можна… Треба заховати тіло. В театрі це зробити неважко. Тільки до підвалу тягти доведеться досить далеко, аж у тамтой, протилежний, кінець коридору. А з цього боку що? Тут запасний вихід, наглухо забитий цвяхами, а біля нього… Так, біля нього пожежний щит. Багор, відро, сокира, два вогнегасники. Все це фарбовано червоною ядучою фарбою. Під щитом… Під щитом — ящик з піском. І піску в тому ящику майже немає — сам же бачив неоднораз, як вахтер або жіночки-гардеробниці набирали його звідти у діряву каструльку, щоб посипати обмерзлі сходи службового входу і доріжку до господарчого двору. Місце добре, кращого не знайти. То що ж — до роботи!»
Виявилося, що не так-то й легко витягнути дівоче тіло, легеньке на позір, з вузького пеналу гримерки. Спершу спробувавши підняти за поперек, Ігор усе ж мусив узяти Ларису попід пахви. Розвернувся до дверей, при цьому знову перекинувши стільця. Ударом ноги відчинив двері, виволік тіло в коридор. Голова дівчини метлялася з боку на бік, ноги в чобітках тягнулись по підлозі, шкрябаючи її підборами. Тіло повільно виповзало з хітона, зі светра, з розстебнутої блузки — Ігор відчував, як підбивається тканина у його руках, блузка виповзає зі штанців, у які була заправлена, чобітки теж ніби злазять з ніг, відстукуючи кожну кістку вибитого й вичовганого паркету. Та ось і щит. Поклавши Ларису на підлогу, підніс кришку ящика. Так і є, піску в ньому ледь на третину. Тепер підважити тіло, обережно перевалити його через бортик — голова стукнулась і безвольно обвисла. Встиг ще зауважити цівочку слини, забарвлену тоненькою ниточкою крові, — вона звисала з куточка розхилених вуст. Ще кілька хвилин тому ці вуста цілували тебе… Ні, не думати про це зараз, не думати!.. Ноги теж підігнути в колінах, а вони важкі, незвично важкі для такої тендітної дівчини. Вкласти її трохи на бік, бо інакше ящик не зачиниться…
Лариса раптово смикнулася, закашлялась і здавлено застогнала. Ігор злякано відступив на крок, та тут-таки обома руками вхопив дівчину за горло і стис щонайміцніше. Вона лежала боком, на правій руці, а лівою намагалася віддерти його хватку, при цьому впираючись ногами в стінки ящика, що аж почали порипувати грубі дошки. Ігор стискав її горло й водночас притискав донизу, аби не дати вивільнити праву руку, — тоді б він навряд чи справився з її опором. Упіймав себе на тому, що почувається цілком спокійно. Ось зараз він лише має скінчити недовершену справу — і все. Й дійсно, тіло дівчини під його руками дуже швидко обм'якло й знеможено затихло, здалося, він навіть відчув, як перестало битися серце й зупинилася кров у жилах. Для певності потримав долоні, не розтискаючи, ще хвилини дві чи три, а потім послабив стиск і знеможено поворушив пальцями. Поправив ногу, яка стирчала понад бортиком ящика, вклав ліву Ларисину руку рівно вздовж тіла і зачинив фарбовану червоним кришку.
— А ти що тут робиш?
Ігор здригнувся, хоча одразу й почув у запитанні приховану жартівливість. На розі коридору, біля зачиненої сходової клітки, що вела на вищі поверхи, стояв Віктор, заклавши руки у кишені. Він задоволено усміхався й лукаво позирав просто в обличчя. З-за пазухи в нього випирало щось вузьке й округле — горлечко пляшки з корком-закруткою.
— Ти чого якийсь такий? — Віктор чи то справді щиро дивувався з його сколошканого вигляду, чи вів якусь свою, незрозумілу гру.
— Та я… оце… — До голови, як на зло, нічого не приходило.
— Ти шо, по пісок виходив? — ніби підказав йому Віктор, киваючи на руки.
Ігор швидко зиркнув донизу: і долоні, і рукава, і навіть штани мав обсипані піском.
— Так… по пісок… — Відповідь, звісно ж, звучала цілком по-ідіотськи.
— А нашо тобі пісок? — Віктор усе ніяк не міг облишити цієї слизької й пекучої теми.
— Та… там… треба… — Ігор непевно махнув рукою у бік чи то сходів, чи то гримерки. Знову вийшло неприродно і підозріло.
— Що там? Ти щось там сховав? — Віктор з дурнуватою посмішечкою людини, яка підозрює, що її дурять, зробив кілька кроків у бік ящика.
Ігор устиг лише подумати, що Віктор завжди був сильнішим за нього. Коли вони ще хлопчаками бились у технікумі з іншими, то він, Ігор, перемагав, може, в одній бійці з чотирьох. А Віктор бив суперника в трьох випадках з чотирьох. Або і в усіх чотирьох.
— Так що ж тут усе-таки?.. Дай, дай побачу… — Віктор уже поклав руку на кришку ящика.
Ігор схопив Віктора за вилог куртки. Той гмикнув, усе ще не вірячи і всміхаючись, потім спробував відштовхнути Ігоря й таки піднести кляту кришку. Та Ігор блискавично висмикнув у нього з-під куртки пляшку (це таки знову виявилась «Горіхова»). Правою він усе ще тримав друга за куртку, тож, розмахнувшись лівою, з усієї сили заїхав пляшкою йому десь над вухом.
Віктор не скрикнув і не застогнав. Він лише якось гучно й протяжно гикнув, ніби хотів набрати повні легені повітря, і почав валитись праворуч суцільним важким і негнучким стовпом. Падаючи, він ударився головою об гострий край того самого ящика з піском і сповз на підлогу, лишивши на дошках кілька кривавих смуг, масних і жирних на дотик. «Червоним по червоному…» — подумав Ігор, перевертаючи вже мертвого друга за плече.