Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus

Ігор сердито тупнув ногою, змушуючи себе зосередитися на мові режисера. Молода актриса в передньому ряду, ніби відгукнувшись, підвела голову й скоса зиркнула в його бік, зігнавши з обличчя не зовсім доречний усміх.
Метелецький зробив паузу. Він ще раз повернув до себе аркуші з текстом. Актори мовчали, Семен Маркович повільно чухав собі одним пальцем чоло під пов'язкою. Відчувши на собі позирк режисера, старий актор завмер, так і не вийнявши пальця з-під брудно-білого шматка бинта.
Ігор перевів погляд за вікно, у сірий простір чергового зимового дня, трішки відсторонився, і думки попливли довільним руслом, не тримаючись берегів. Ось навіщо ця дівчина, Лариса, вибрала акторську професію? А сам ти навіщо вибрав? Хіба ти із самого малечку хотів лицедіяти на сцені? Певно ж, ні. Тобі мріялось бути геологом, археологом — ти чомусь любив гребтися у землі. Тобі здавалося, що там, у глибині, таяться невідомі, незнані речі — не обов'язково скарби. Якось ти на клумбі перед чотириповерховим будинком, у якому тоді квартирували твої ще зовсім молоді батьки, очікуючи на отримання власного житла, викопав стару монету. Просто колупав там совочком чи навіть якоюсь тріскою — і побачив злиплу грудочку землі, яка не розсипалася від удару. Взяв її до рук, стиснув пальцями, протер — і відчув у долоні тверденького плаского круглячка. Коли ти приніс знахідку додому, мати відмила з неї землю, й ви всі утрьох довго роздивлялися незнайомі знаки на поіржавілій металевій поверхні. Потім батько заховав монету десь до шафи й сурово заборонив тобі будь-кому про неї розповідати. Монети звідтоді ти не бачив.
Ну, а в актори ти пішов після восьмого класу, до технікуму за розподілом. Ти просто найкраще продекламував вірша про щасливе дитинство на шкільному вечорі. Інші твої однокласники соромилися, комизилися, всіляко показували, що вони вищі від цього й лицедіяти — не їхнє покликання. І що це нижче їхньої гідності — фе-е-е… А ти вийшов на сцену і спокійно, виразно й чітко прочитав ті п'ять чи шість строф, написаних якимсь місцевим віршотворцем і розісланих районним відділом освіти в усі початкові й середні навчальні заклади. Однокласники ж бачили себе ліпшими, старшими, розумнішими від тебе — вони не будуть виразно читати з узвишшя римовані рядки перед залою, в якій сидять люди. Вони вважали це поганим. Навіть ганебним. Ні, вони цього нізащо не робитимуть, бо вони не такі. Вони інакші. Звісно ж, у дорослому житті вони стануть визнаними, успішними, солідними, досягнуть найвищих висот, але при цьому ніколи не виступатимуть зі сцени. Принаймні з дурнуватими віршиками. Тобто, можливо, колись вони вийдуть на трибуну, скажуть з неї кілька серйозних, виважених слів — і зійдуть під шквал оплесків. Або не зійдуть, а попрямують на другий кінець сцени отримувати важливу й почесну нагороду. Заслужену чи навіть виборену в чесному, важкому й кривавому герці. «До чого тут „кривавому“?» — схаменувся Ігор і одразу ж поправив сам себе: — «Упертому, виснажливому, ще якомусь там». Але ніхто з них не хотів читати перед комісією дурнуваті віршики. Соромилися не так комісії, як своїх же друзів-однокласників. А ти не соромився. Тобі раптом стало байдуже, по барабану. Й ти спокійно, навіть якось трохи відсторонено, проте все ж чітко й виразно, згідно з усіма настановами, критеріями та вимогами органів управління освітою, прочитав ті двадцять чи двадцять чотири рядки. Інші краще за тебе підтягувалися на перекладині, множили цифри у стовпчик, відмінювали складні дієслова, а ти всього лише прочитав на публіку вірша. Але зробив це найкраще.
Так само, мабуть, і це дівча — вийшло, пробелькотало зі сцени, що там уже належалося. Цікаво, чи багато вона знала про театр? Ну, звісно ж, вивчала у школі п'єси сучасних авторів про партизанів, про подвиг сталеварів, про міцну й палку любов доярки і тракториста, почуття, яке допомагає їм обом вийти переможцями у трудовому змаганні. Може, подружки давали крадькома почитати навіть оту, заборонену, про кохання десятикласниці й курсанта військового училища, ту, що її написав нині арештований драматург. Але що вона бачила у своїй уяві? Бачила себе на сцені у гарному одязі, з підмальованими рисами обличчя? Чула оплески, марила букетами квітів, шанувальниками, які після вдалого виступу довго топчуться побіля службового виходу, аби запросити молоду окрасу сцени не до убогого театрального буфету — до ресторану?
Ігор знову зиркнув на Ларису. Він не дуже любив працювати з молодими: з ними треба було не тільки ділитися знаннями, здобутими вже під час роботи, бо театральний технікум не був надміру щедрим у цьому. Вони потребували більшого. З молодими йому робилося дедалі важче, — й він лише недавно зрозумів чому. Тому, що вони були молодими. Вони мали попереду більше років життя, фізичного існування, більше днів і ночей, більше вдихів і видихів, більше кроків по площині земній — більше, ніж залишалося йому, Ігореві.
Він не те щоб відчував до них якусь заздрість чи ревнощі. Ні, все було інакше. Проте якесь невдоволення у глибині душі чи мозку все ж стриміло, давало про себе знати. Можливо, образа на таку несправедливість — от вони будуть, існуватимуть, а він ні. Вони побачать якісь речі, якісь події, до котрих йому, Ігореві, зась — тільки через те, що його життя скінчиться раніше. Вони будуть свідками якихось змін, якогось оновлення — Ігор не знав, якого саме, і не дуже вірив у ймовірність оновлення, та все ж підозрював, у глибині свого єства припускав його можливість. Колись, не тепер. І тому він прохолодно ставився до молодших. Відверто цього не показуючи, він усе ж тримався з ними стримано.
Молоді здавались йому недостатньо розумними, недостатньо проникливими, не такими, якими він хотів би їх бачити. Хоча за свої тридцять з гаком років він уже давно втямив, що не можна вимагати від людей забагато, все ж якась надія, думка про те, що наступні за ним у часі люди мали б вирости кращими, постійно жевріла десь у підсвідомості. Але коли він бачив їх — на вулицях, у трамваях, у вечірніх буфетах, де вони, як дорослі, пили погане, дешеве пійло й палили смердючі цигарки, чув їхні розмови, недалекі й недотепні, їхні убогі пласкі жарти, в ньому наростав і зміцнювався жаль. За себе, за них і за всіх людей. Чому ми не робимося кращими? Чому скніємо в цьому марудному, одноманітному житті? Невже ми довіку приречені жлуктити несмачні, пекучі напої, від яких на ранок шлунок перетворюється на важку й гарячу кулю десь під серцем? Невже ми мусимо день у день пережовувати ту саму несмачну їжу, пісну і трав'янисту, а потім непомітно відригувати й виколупувати з-між зубів застряглі залишки того жахливого їдла або ж, кутуляючи язиком, зішкрібати їх непомітно й намагатися проковтнути пересохлим горлом?
Раптом Ігор пригадав… ні, майже реально побачив перед очима політичну карту світу — вона висіла у шкільному кабінеті політичної географії, запнута розтягнутою на дроті звичайною віконною фіранкою. Десь у середніх класах — сьомому чи восьмому — йому випало чергувати по школі. З віником напереваги він обходив кабінети й намагався згребти докупи зіжмакані папірці, підсохлі недогризки яблук та інше сміття, залишене учнями під час уроків. Політичної географії він ще не вивчав: цей предмет чекав десь попереду, в майбутньому, в останніх класах. Проте йому все ж вручили ключа й від того кабінету. Роззирнувшись порожнім приміщенням, Ігор швидко зауважив під останніми партами кілька обривків паперу, хокейним пасом викинув їх у прохід і погнав уперед — ближче до дверей. Потім спинився біля дошки. Дошка була чистою, ретельно витертою. Знічев'я потягнув убік фіранку — і завмер, зачудований кольоровою гамою політичної мапи. Країни були не такими, як на карті фізичній. Зелено-болотяного кольору рівнин, який перемішувався глинясто-піщастим тоном височин, тут не було і близько. Рожеві, жовті, фіолетові, салатові, ясно-блакитні й темно-сині кольори хаотично вкривали великий картонний прямокутник. Країни розляглися на ньому вільно, наче невідомі морські створіння, якісь молюски, корали, краби й зірки. Вони не шукали простих, прямих і рівних, ліній, складаючись химерною, складною мозаїкою, заповнюючи кольором своєї території найменший відступ сусіда, вливаючись туди булькою на тоненькій ниточці, випетлюючи свій кордон найхимернішими зигзагами. Ігор завмер і навіть рота роззявив: доти він ніколи не підозрював, як багато країн є у світі. Здебільшого в кабінетах його школи висіли тільки карти рідного краю — довга, вигнута по краях догори туша розпиляної повздовж корови червонясто-рожевого кольору. Вчителька ніколи не забувала нагадати, що наша країна — найбільша у світі, займає стільки-то мільйонів квадратних кілометрів, стільки-то часових поясів, і Ігореві ввижалися літаки, які летять зі сходу на захід, перебуваючи кілька годин поспіль у межах тієї самої години, чи навіть, страшно подумати, переганяють її, а в тих літаках сидять пасажири і за вказівкою переводять свої наручні годинники вперед чи назад. Вказівка, певно, подавалася командиром екіпажу, і всі пасажири мали одночасно здійснити коротку й чітку дію: раз-два! Круть-круть! Глобус був круглим, і цілком очевидним фактом видавалося, як далеко за обрієм знаходяться східний та західний краї держави. Одного разу — вже й не згадати коли — Ігор замислився, що, певно, і за кордоном, за межами їхньої країни, теж проживають якісь люди і в них може бути своє, інше життя. В газетах про це часом з'являлися невеликі статті, переважно у рубриці «Нотатки про їхні порядки», проте зрозуміти щось із тих статей було важко: занадто несхожим і незвичним було описуване там. Люди не могли жити так, отож той невідомий світ і справді був неправильним, хибним, злочинним. Тому не було нічого дивного, що туди нікого не пускали. Не випускали. І звідти не впускали теж.