Техану

Їй сподобалось обличчя молодшого посла, розумне і добре; і те, як він вклонився їй — немов перед королевою; і його усмішка, у якій начебто чаїлася якась таїна. Тенар озирнулася. Обидва столичні гості разом із чаклуном Ясенцем крокували дорогою, що вела до маєтку. Усі вони, здавалося, про щось жваво бесідують, так наче щойно нічого не сталося.
Відтак гості з Хавнору прожили у маєтку посадника Ре-Альбі ще кілька днів, мабуть, сподіваючись, що Архімаг передумає та навідається до них; одначе самі вони більше його не шукали і не допитувалися у Тенар, де він міг би бути. Коли ж посли нарешті залишили Ґонт, Тенар сказала собі: настав час вирішити, що ж робити далі. У неї не було жодних причин, аби залишатись у домі Оґіона, зате вона мала щонайменше дві вагомі підстави, щоб покинути Ре-Альбі: Тенар не сумнівалася, що Ясенець і Спритник не дадуть їм із Терру спокою.
Та все ж їй було важко навіть подумати про те, щоб залишити Ре-Альбі. По суті, покинувши село, Тенар би назавжди попрощалася з Оґіоном, натомість тепер, доки вона порядкує у його господі й прополює посаджені ним грядки, між ними все-таки зберігається деякий зв'язок. "Там, у долині, — подумала вона, — мені вже ніколи не насниться небо". Тут, де побував Калесин, вона почувалася самою собою, почувалася колишньою Тенар. А в Серединному Долі їй знову доведеться стати Ґоєю, вдовою покійного Кременя. Тож вона вагалася: "Ну чому, — казала собі жінка, — я маю боятися цих мерзотників, тікати від них світ за очі? Адже саме цього вони і прагнуть!"
Час від часу до них навідувалася тітонька Слань. Тенар уже запитувала її про мага Ясенця — певна річ, лише натякнувши на його погрози. Тітонька Слань зазвичай уникала розмов про посадника Ре-Альбі, але те, що відбувається в його маєтку, безперечно, цікавило її, тож вона залюбки теревенила зі своїми тамтешніми знайомими — приміром, зі старою повитухою, у якої колись сама вчилася приймати пологи, і з тими, кого доводилося лікувати. Вони розповідали їй про всі події в панському домі. Тітонька Слань знала, що вся челядь ненавидить Ясенця, тож охочих перемити йому кісточки ніколи не бракувало, і здебільшого ці розповіді були густо приправлені лихослів'ям і страхом. Втім, зерно правди завжди можна відсіяти від полови нісенітних вигадок. Тітонька Слань й сама пам'ятала, що ще три роки тому, коли тут з'явився Ясенець, юний панич, онук старого посадника, був міцним і здоровим хлопцем, хоча й тоді мав дещо похмуру і сором'язливу вдачу. "Ніби наляканий", — сказала відьма. Потім умерла паничева мати, і старий посадник запросив з Роуку чаклуна. "А навіщо? —дивувалася тітонька Слань. — Адже неподалік жив сам Оґіон! Та й сам посадник, подейкують, теж знається на чарах".
І все ж невдовзі в Ре-Альбі прибув Ясенець. Він лише раз навідався до Оґіона, аби засвідчити старому магові свою повагу, а відтак і носа з маєтку не потикав. Відтоді й посадникового онука стали бачити дедалі рідше; поповзли чутки про те, що хлопця висотує якась загадкова недуга і тепер він прикутий до ліжка. Натомість старий посадник, якому, за словами тітоньки Слані, було "щонайменше років зо сто", просто-таки випромінював життєву снагу! Один із лакеїв — серед прислуги в маєтку не було жодної жінки — оповідав, що старий найняв чаклуна, щоб той дав йому вічне життя, і що тепер Ясенець живить його життєвими силами онука. Втім, той слуга не вбачав у цьому нічого поганого, щиро дивуючись: "А хто ж не хоче жити вічно?"
— Так, — сказала обурена Тенар, вислухавши тітоньку Слань, — паскудна історія! А хіба в селі про це нічого не говорять?
Відьма знизала плечима. Наче, як зазвичай, хотіла сказати: "Кожному своє". Сіромі не варто обговорювати панські справи. А крім того, селяни звикли жити у понурій, сліпій покорі: адже старий завжди був їхнім володарем, і нікого не обходило, чим він займається... Тітонька Слань теж не наважувалася картати посадника: "Хтозна, як воно все насправді... Надто легко помилитися!"
Жодних слідів чоловіка, який називав себе Спритником, Тенар так і не знайшла. Прагнучи переконатися в тому, що молодик покинув Ре-Альбі, вона розпитувала про нього своїх нечисленних сільських знайомих, але відповідали їй доволі неохоче і якось плутано. Селян не обходили тривоги Тенар. "Кожному своє..." Лише старий Вітряк ставився до неї приязно, та й то, може, тільки тому, що своїми майже невидющими очима не міг як слід розгледіти Терру.
Тепер, ідучи в село чи просто подалі від дому, Тенар завжди брала дівчинку з собою. Втім, Терру зовсім не обтяжувала ця постійна нерозлучність. Навпаки, вона горнулася до Тенар, як усі маленькі діти до матері, допомагала їй поратися на обійсті, гралася поряд із нею. Здебільшого мала розважалася, бавлячись у "котячу колиску", а ще гралася парою кістяних фігурок, які Тенар знайшла на одній з Оґіонових полиць. Одна фігурка нагадувала чи то собаку, чи то вівцю, натомість друга мала людську подобу (щоправда, визначити її стать було неможливо). Тенар не вбачала у цих цяцьках нічого загадкового чи страшного, та й тітонька Слань теж сказала: "Звичайні іграшки". Зате Терру вони здавалися справді чарівними. Іноді дівчинка годинами водила їх стежками якоїсь безмовної казки. Часом Терру будувала для кістяного чоловічка та його звірка житло — пірамідки з камінчиків, хатинки з глини та соломи. Фігурки завжди були в неї під рукою, у кишені.
Поволі Терру вчилася прясти, хоча поки що їй не вдавалося одночасно крутити веретено і тримати у покаліченій руці куделю. Вони з Тенар постійно вичісували Оґіонових кіз, і тепер у них назбиралося вже чимало м'якої козячої шерсті, яку треба було прясти.
"Але ж я мушу вчити її по-справжньому, — часом думала Тенар. — "Навчи її всього", — сказав Оґіон. А чого я її вчу? Куховарити і прясти?" — І сама собі заперечувала, але вже голосом Ґої: "А хіба вміння прясти не справжня майстерність, яку всі цінують і шанують? Хіба мудрість — лише у словах?"
І все-таки це непокоїло Тенар. Якось удень, коли вони з Терру, сидячи у затінку персикового дерева, вибирали з шерсті різне сміття, Тенар сказала:
— Терру, можливо, тобі вже час учити Істинні імена речей? Є така мова, в якій всі речі називаються своїми справжніми іменами, а слова і вчинки сприймаються як єдине ціле. Слова цієї Мови вперше промовив Сеґой, коли піднімав з морської безодні острови Земномор'я. Цією мовою говорять дракони.
Дівчинка мовчки слухала.
Тенар поклала гребінь на землю і взяла в руку камінець.
— У тій мові, — пояснила вона, — камінь називається "тоук".
Терру уважно дивилася на жінку, потім повторила слово "тоук", але зовсім беззвучно, самими губами.
Камінець лежав на долоні Тенар — звичайнісінький камінець.
Обидві вони мовчали.
— Мабуть, іще зарано, — мовила Тенар. — Зараз я повинна навчати тебе інших речей. — Вона відкинула камінець убік і знову взялася за гребінь. — А Прамову почнемо вивчати вже, мабуть, аж тоді, коли ти отримаєш Істинне ім'я. Але не тепер... Поки що просто послухай. Я знаю багато цікавого про життя Архіпелагу і Карґадських островів. Раніше я розповідала тобі тільки те, що сама колись дізналася від Айґаля Мовчазного. А тепер хочу, щоб ти послухала одну історію, яку моя подруга Жайвірка розповідала своїм дітям. Це легенда про Андуара і Авада.
— Давним-давно, вже цілу вічність тому, і далеко, як звідси до Селідору, був собі лісоруб на ймення Андуар. Якось, забравшись далеко в ліс, він зрубав могутнього дуба. І, падаючи, той дуб крикнув Андуарові людським голосом...
То був доволі приємний день для Тенар і Терру.
Але вночі, лежачи поряд зі сплячою дівчинкою, Тенар ніяк не могла заснути. Її мучила тривога, в голові вирували нісенітні думки: "А чи зачинила я хвіртку в кошарі?", "Чогось рука терпне — може, гостець починається?", і так далі, і так далі... Потім їй раптом стало страшно: здалося, що навколо хати хтось ходить. "І чому я досі не завела собаку?" — подумала вона. Нерозумно жити без собаки, коли в будинку лише жінка і дитина! Але ж це все-таки Оґіонів дім: жоден лиходій не наважиться поткнутися сюди. Хоча Оґіон помер і похований на узліссі під корінням дерев. І ніхто не прийде їй на допомогу — Яструб далеко, подався світ за очі. Та він тепер навіть і не Яструб, а так — примара Яструба, нікчемна, мертва, виснажена людина, яку силоміць змушують жити. А в неї немає чарівної сили. Вона вимовляє слово Створення — і воно в'яне в її вустах, стає порожнім звуком. Як торохтіння камінців у дерев'яній ступі. Вона — лише жінка, стара, слабка, дурна баба. "Все, що я роблю, я роблю не так. Все, до чого я торкаюся, перетворюється на тлін, на примару, на камінь. Я — породження темряви, я переповнена мороком. І очистити мене може тільки вогонь. Тільки вогонь може мене поглинути, поглинути повністю, як..."