Комашина тарзанка

Він намагається підпорядкувати їхнє життя власному ритму, вимагає від матері носити йому обід на таці, а дітям забороняє пустувати, поки вранці відсипається. Їхні розмови за обідом часто проходять у штивній атмосфері, бо діти не знають, як себе поводити з батьком, а він не знає, про що розмовляти з ними. Вони шепочуться з мамою на кухні, розповідають їй останні шкільні новини, намагаються не галасувати у своїй кімнаті і щоранку питають, коли вже батько нарешті знову поїде. Аби вони не помічали його розгубленості, він ховає її під напускною суворістю, постійно підкреслює, що приїхав на відпочинок, який йому, як годувальнику сім’ї, потрібен більше, ніж іншим, тож усі повинні поводитися належним чином.
Сарону обурює така батькова поведінка, тоді вона ще не розуміла, що за цим стоїть. Її обурюють його сварки з матір’ю через гроші, які, на його думку, ніхто в сім’ї не вміє заощаджувати, дорікання за понищені дітьми речі та занедбану господарку, через інші дрібниці. Але батько ніколи не згадує під час цих сварок свого страху перед майбутнім, у якому можуть трапитися які завгодно жахіття, найгіршим із яких батько чомусь вважає те, що він може втратити свої непевні закордонні підробітки, з яких вони зараз живуть. Він лише час від часу повторює матері, що їм не вдасться «підняти на ноги» стількох дітей, хоча і не пояснює, що саме вкладає у зміст цієї загадкової формули, і це звучить як погроза їм, як щось, у чому він не винен, хоча і намагається цьому запобігти. Ніколи не згадує батько і про якусь ще глибше тамовану і не зрозумілу йому самому розгубленість, підозру, що його життя минає не так, як повинно, і водночас небажання зізнаватися у тому, що він не знає, як саме повинно минати життя. Цей страх перед відсутністю певних і чітких правил гри, до яких він звик на своїх нехитрих роботах, коли все за тебе вирішують інші, а тобі залишається лише нарікати на їхню несправедливість, недалекоглядність, невміння оцінити тебе належно і побачити перспективу. Страх показати себе дружині і дітям такого, яким він є насправді — слабким і невпевненим ні в чому, адже таким він може бути їм не потрібен, бо йому здається, що вони шукають у ньому певності і сили, яку він вдаватиме, доки зможе, і ніколи не наважиться визнати, що материна спокійна покора і невибагливість насправді виявилися набагато мудрішою життєвою стратегією, аніж його уривчаста і непослідовна гра в авторитарність.
Мати мовчки все вислуховує і не заперечує, а коли Сарона згодом висловлюватиме своє обурення, мати лише коротко відповідатиме:
— Він живе в іншому світі. Йому нас не зрозуміти.
І напевно, саме це мовчазне і покірне ігнорування найбільше бісило батька. Можливо, йому було б легше, якби мати сперечалася з ним, доводила його неправоту, намагалася щось пояснити, але вона просто не реагувала на нього, сприймала як погоду, на яку немає сенсу ображатися чи навіть звертати увагу, все одно нічого не зміниться.
На заробітках батько займався ремонтами і багато працював зі столяркою. Він привозив додому м’які іграшки яскравих кислотних кольорів. Саме такі кольори були перемішані із сірістю брудних вулиць та давно не ремонтованих будівель маленького містечка, де вони жили з матір’ю. Громадського транспорту тут майже не було, а їхню стареньку машину батько мамі не довіряв, і вона слухалася цієї заборони навіть тоді, коли дітей стало четверо, а батько з’являвся додому все рідше. А потім поміняв країну заробітків, і їздити та дзвонити йому стало занадто дорого. Через відсутність транспорту вони майже не ходили до садочка, матері було складно волочити малюків через усе місто. Взимку діти часто хворіли, застуда передавалася від старших до молодших і затягувалася на місяці.
Сароні подобалося хворіти. Була особлива затишність у тому, щоб прокинутися, коли захочеш, а потім довго розглядати намерзлі за ніч крижані лабіринти на віконних шибах і тішитися, що не мусиш пірнати у напівморок і незатишну мутнувату сірість зимового світанку.
Сарона любила позависати у такому проміжному стані напівпрокинутості або напівзасинання, коли находило приємне розслаблення і віддалені та нереальні плани наближалися на відстань простягнутої руки і зручно розташовувалися на кінчиках пальців, поверталися в різні боки та виставляли напоказ свою досяжність і здійсненність. Ясна річ, що більшість із цих планів та обіцянок видавалися їй такими реальними тільки в ту єдину мить і ніколи більше, а деякі взагалі забувалися відразу ж. Але було так приємно не відчувати жодної відповідальності за здійснення напланованого, за неминуче у ході кожного будування планів ігнорування своїх бажань у той, майбутній момент. Було просто чудово не відчувати страху, що коли доведеться все це виконувати, то ніякої радості вже не буде, а залишиться лише нудна і обтяжлива рутина. Ця непередбачуваність своїх власних бажань у майбутньому є головною небезпекою всіх планів і може зіпсувати задоволення навіть від найприємнішого, якщо, заплановане заздалегідь, воно потім відбуватиметься невчасно. Так трапляється не завжди, але страх перед тим, що так може трапитися, позбавляє радості. І тоді спочатку треба пережити тривожне очікування запланованого і побоювання, що все буде не так, як хотілося б, а потім лише полегшення, якщо все пройде гаразд. І ніякої бурхливості, яка супроводжує зазвичай лише вияви спонтанних, не планованих заздалегідь емоцій. І тільки в момент повільного прокидання, або такого ж неспішного засинання цього вдається уникнути, тоді все довкола стає можливим і приємно необов’язковим. Сароні так хотілося, щоб можна було ніколи не переходити нечітку межу, яка відділяє плани від мрій, щоб можна було завжди зберігати за собою можливість у будь-який момент забути про заплановане як про стару іграшку і не відчувати докорів сумління за власну необов’язковість.
Напевно, цей дискомфорт через відчуття провини навіть за необов’язковість, яка ще не трапилася, а лише може трапитися, мав би відігравати роль специфічної компенсації за хаотичну безвідповідальність, з якої часто складається щоденне життя, — думала вона собі, ліниво розправляючи складки на ковдрі, — безвідповідальність, на яку неможливо вплинути, коли заплановане не виконується через випадковий збіг обставин, але це все одно не позбавляє ні докорів сумління, ні відчуття дискомфорту від необхідності планувати далі з усвідомленням, що все знову може так само безуспішно провалитися. Мабуть, можна розглядати це і як іронію над самою схильністю до планування, схильністю впертою попри щоденне підтвердження необґрунтованості цієї впертості. І якщо вже бути зовсім точним, то це відчуття відповідальності само по собі не менш абсурдне, ніж звичка планувати щось у майбутньому, про яке неможливо мати жодної певності, навіть у тому, що воно взагалі настане. Таке щоденне доведення самій собі тотальної абсурдності існування переважно ставало завершальним моментом Сарониного прокидання, а інколи і засинання. Їй подобалося постійно аналізувати власні і чиїсь вчинки і роздуми саме з точки зору їх тотальної абсурдності, яка, з іншого боку, може виявитися доречністю і логічністю вищого порядку, збагнути який неможливо, можливо хіба інтуїтивно відчути і повірити, що саме так і повинно бути.
Найбільш чіткими у спогадах Сарони про батька були клітки з кріликами, біля яких вони часто сиділи разом і годинами розглядали журнали з порадами догляду та облаштування таких кліток. Тоді Сарона знала про кріликів усе — як часто їх потрібно годувати, скільки наливати води, як чистити клітки, і те, що біля них обов’язково щодня потрібно посидіти, бо по-іншому вони відчуватимуть себе самотніми і нікому не потрібними. Так вважав батько. Сарона любила сидіти і спостерігати за метушнею у клітках.
Це було в якомусь зовсім давньому, попередньому житті, коли ще ніхто не їздив на заробітки, а Сарона з батьками жила в селі разом із бабусею та дідусем. Батько мав кулінарну освіту і працював у їдальні сільської школи. Але робота була важкою, платили за неї небагато, і через деякий час на сімейній раді було вирішено, що доцільніше використовувати сильні батькові руки у власному господарстві. Можливо, якби батько і далі цілими днями пропадав на роботі, а бабця залишалася єдиною повноправною володаркою свого господарського царства, все склалося б інакше, і вони все життя прожили б разом із бабцею, а батько нікуди б не їздив. Але бабця, як і всі селяни, з підозрою ставилася до будь-яких нововведень, і її консервативні уявлення про способи ведення господарства занадто сильно відрізнялися від новаторських ідей батька, аби існувала хоча б найменша можливість уникнути конфлікту.