Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї

«Наша королева» сказано трохи засміливо. Може, то була не королева, а Вірджинія Вулф? Чи все-таки Андруся?
Може. Деяких снів просто неможливо пригадати в деталях: імена псів, слід від долота, зображення на семикутних мексиканських монетах, нечутний голос, світляне коло на березі річки Темзи, вузлувату нить.
Важко сказати і те, в скількох культурах одночасно ми перебували на той час: досить згадати Санта Клауса, Діда Мороза і святого Миколая, щоб зрозуміти, яким великим був тягар нашої розпорошеності, якої цілісності бракувало нашим ритуалам і повсякденним чинам у вигляді слів, думок, подій, що відбувалися то позаду нас, то попереду, то поруч, і дуже рідко — з самими нами, направду. Деколи фізичним зусиллям доводилося примушувати себе — або тебе — збагнути, що оце — осінь, а це вже Різдво, а ото — tat twam asi, а оно — дорожній знак, і знак той закликає зменшити швидкість, пообідати, може — полікуватися. Так, зі знаками все життя було дуже непросто. «Це тому, що їх вигадали інші», — стверджувала ти, розчісуючи довжелезне вологе волосся, пильно вдивляючись у світло-зелене люстро — «мов камінь у воді, лице лежить, уживлене в сріблисту каламуть» — звісно, я знав, що ти мала на увазі люстра, а не дорожні знаки, одначе, хіба не ми з тобою вигадали, що люстра — це теж знаки (і навпаки)? Ти вдавала, ніби забуваєш або навіть не підозрюєш про те, що все зводилося до одного питання: читати знаки — чи тлумачити їх; розуміти — чи вірити їм; чи надіятися на них… «Хм, — зауважувала ти, — любити дорожні знаки — це, щонайменше…» І ми пили прокляте рожеве вино, «Абсолют» або «Світогляд», метаксу або вайсбір, — або і все на купу, і це теж, без сумніву, вказувало на велику нашу розпорошеність у незчисленних культурах, ритуалах, осенях і веснах. «Але кат із нею, з розпорошеністю, — зітхала ти, — давай краще поговоримо ось про що: ти добре знаєш, чому до нас таке двозначне, три- і чотиризначне ставлення серед них…» Кельнери, вишикувавшись біля стійки, поскладали лапки на грудях, наближалася четверта ранку, і вони не зводили з нас очей. Очей було четверо або семеро; точну суму очей тоді було важко встановити, а тепер і поготів. «Так от, ціла справа полягає в тому, що серед наших достойників і проводирів дуже часто трапляються найрізноманітніші збоченці, — обидві Андрусі прикурили ще по цигарці, — а в людей нормальних це, природно, викликає реакцію нехоті й спротиву. В кінці програє ціла справа. Я знаю, я здогадалася, як можна вийти з такого ганебного становища. І цим мусиш зайнятися ти». — «Я?» — здивувався я. — «Один тільки ти. Ти посідаєш помітне місце в обох культурах, — наразі будемо говорити тільки про дві. Якщо ти теж будеш поводити себе як збоченець, суспільна опінія неодмінно мусить перемінитися! Адже вони всі люблять тебе. І тоді відповідно зміниться ставлення до тих нещасних, до Жида і Сада, ферштеєн? А в результаті виграє вся наша справа, розумієш?» — «Спати з собаками я не буду» — рішуче заявив я. — «Ти дурний, — розсердилася Андруся, — спатимеш ти зі мною, але поводитимешся так, ніби спиш із собаками». Я не міг не погодитися з такою логічною і дивовижно простою, як на четверту ранку, концепцією і ти дістала з торбинки всі свої знаряддя тортур — помади, туші, тіні, ще якусь біду, — і почала малювати мені очі, губи, рум'янити неголені щоки, п'ятнадцятий келішок чомусь порушував координацію твоїх рухів і ти часто штрикала тією проклятою фарбою мені в око, котилися кольорові сльози і обличчя моє перетворилося на барвисту суміш, щілина крику, як сказав би поет, але я мужньо терпів, це треба було витерпіти, сказала ти, разом з усіма знущаннями і майбутніми катуваннями московсько-в'єтнамських катів, це була підготовка до переможного, остаточного бою зі світовим злом, посвячення, постриження, ініціація, обрізання, ще там щось, — задля успіху нашої справи, а кельнери навіть не перезиралися, вони тільки скреготіли зубами, все гучніше й гучніше, запізніла лють, уже в напівсні, і лише тоді, коли ти, замислено поглянувши на власний шедевр, розташований поверх мого обличчя, почала розмову про ліричний абстракціонізм і його розвиток у творчості Йона Арне Могстада, — тоді вже власник того ресторану, грек, італієць, жид, сад, гад, може, й норвежець, чи, як стверджувала ти вже на вулиці, москаль, не витримав.
IV
Наступного року ми досліджували відображення в калюжах січневого провінційного містечка на далекій півночі України; відображалися переважно голі каштанові віти, стереотипні п'ятиповерхові будинки і бузкове небо з повільними біло-рожевими хмарами. Після Лондона повітря видавалося дуже чистим, аж до архаїчної цнотливості, — так, ніби в ньому не пролетів жоден літак, ніби автомобільні гази повинні були з'явитися тут років через чотириста: завчасна радість: кожен квадратовий сантиметр цього раю був просякнутий радіацією. Ми мали дві окремі кімнати в будинку твоєї тітки і поверталися туди пізно ввечері; я готував каву та канапки, а ти перебирала платівки, аж доки не зупиняла свій вибір знову на «The Doors». Того року ми ще раз хворіли на «The Doors», ми слухали їх завжди і повсюди, ми вивчили їх напам'ять, а потім забули, а потім вони стали нашою плоттю і духом нашим; марні торжества; ти так само вірила, що Моррісон не загинув від кіру й наркотиків, що він просто перейшов працювати до Бога, чи до космічної поліції, як у романі Вілсона, чи ще там кудись, невидимий і реальний; я так само вірив, що одного разу ми зустрінемося з ним і поговоримо або помовчимо про щось надзвичайно гарне, про щось неймовірно справжнє — як відображення голих каштанових віт у січневих калюжах, як багряний мох, як цегляного кольору п'ятиповерхове небо, як болотяна трава, як бузкові будинки, чиї дахи й антени зникали ген у біло-рожевих глибинах землі. Ми вірили, і любилися, і надіялися, — на цій підставі ти зробила висновок, що якраз ми і є християнами, першими чи останніми, несуттєво, і глибоко вдихаючи розкішний весняний запах летючих хвиль, занурюючись у вир твого волосся, цілуючи твої тонкі, примхливі, напівдитячі вуста, я ладен був погодитися з цим, адже мед стільників крапав з вуст твоїх, наречено; мед і молоко жили під язиком твоїм, і ліванським ароматом пахнув твій одяг; і я погоджувався з усіма твоїми висновками назагал: що у безсмертних котів Т. С. Еліота є сяючі крила і дубові костури та вечірня хода; що Гайд-парк треба покрити велетенським скляним ковпаком — аби не мокли художники та їхні недільні мальовидла, що леви на Трах-валь-ґар-р-сквер люто ненавидять тамтешніх голубів, які серуть їм на голови і колись спеціально оживуть, щоб пожерти нещасних серунів усіх до одного; «усіх до одного!!!» — виспівувала ти пісеньку Тараса Чубая, вистрибуючи на одній нозі, а потім на другій, а потім на обох зразу, як у дитсадку; а потім ми довго вкладалися до ліжка, — спочатку ти хотіла спати під стіною, потім скраю, але скраю ходив Бабай, відтак ти мусила спати сама, без мене, у спальному мішку, але в мішку було б іще страшніше, отож ти хотіла спати під стіною, але зі мною, з одним тільки мною, завжди зі мною, і завжди — спати, спати…
«А я не хочу, а я не буду, — інколи протестувала ти, — не хочу; це тобі не гра в класи і я тобі не Маґа!» — «Але це мій стиль!» — «Звідки ти знаєш, що він — твій? Може, ти ще й Кортасар — на додачу до всього? Леннон теж мав одного такого… стиліста; але той полюбляв над прірвою і в житі». — «Нестерпне дівчисько, де я тобі візьму прірву й жито серед ночі?» — «Щастя Кортасарове, що він уже не жиє». — «Хто — Леннон? Чи Чепмен?» — «Сам ти Чепмен!» І ми починали битися подушками, а тоді миритися, а інколи йшли гуляти до нічного парку, він нагадував тобі Англійський город у Мюнхені, там теж спали напівдикі качки і жебоніла студена ртуть, і ти скучала за Іркою та Ірен, за Оленкою та Лесею, за Романом, за Гейсбрехтом, за всіма на світі; у свою чергу я згадував про Дема, Бампера, Троцького, про всю нашу тусню, але не казав тобі про це і ми довго курили над холодною, блискучою, примарною січневою ртуттю і говорили про відмінності між тутешніми й тамтешніми тополями, про Рільке і Римарука, про Малковича і Мaлковіча, нарешті ти починала засинати, і я брав тебе на руки і ніс через усе містечко до чергового тимчасового дому, — а їх було так багато в нашому мандрівному житті, що ми вже перестали дивуватися, коли Нотінґгам обертався на Дрогобич — гартоване кільце — герменевтичне коло — і таке інше, у тому ж стилі.