Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — 
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — 
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — 
+ + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + +
+ — + — + — +//— + — + — + -//+=-//-=+//?+?+?+?+?+?+§+І+№+І= А+х+х2+0=0.
Мати все — означає не мати нічого; а навпаки? Я взагалі не маю грошей — отже, всі гроші на світі належать мені? Непогано; я навіть здогадуюся, як можна розпорядитися певною сумою; але тоді втрачається рівновага, бо використана сума належить уже не мені, а комусь іншому, проклинаю тебе, політекономіє. Але продовжимо: скажімо, я витратив десять тисяч долярів; отже, з усіх на світі грошей тільки вони мені не належать. З цим можна погодитися. Десять тисяч долярів — не так уже й багато; мікроскопічна сума, коли замислитися. В такому разі, мені належать усі гроші на світі, за винятком десяти тисяч долярів; відтак, тепер не можна сказати, що я не маю нічого, а отже, маю все; тепер можна сказати, що я не маю лише десяти тисяч долярів. І я дійсно не маю їх, Джиммі, як не крути; а вони дуже б мені знадобилися. Принаймні, можна було б цілком порядно протягнути два-три роки. І за ці роки написати цілком порядну книжку, видати її своїм коштом, продати, а за виручені гроші пожити ще рік і написати ще одну порядну книжку, не рухаючи решти всесвітніх грошей; і так до смерті мережити собі сувій… досить нудно, зрештою. А ти впевнений, що можеш написати порядну книжку? А раптом вона виявиться дешевою базграниною? Плакали тоді десять тисяч? Цікаво, чого б це я мав писати дешеву базгранину? Ну, гаразд, ти напишеш геніальну книжку — але український плебс, та й не тільки він один, геніальних книжок не читає і не купує; що ти на це скажеш? Ох, Андрусю-Андрусю, де ти зараз? «Напиши порядну книжку, не маючи десяти тисяч долярів», — сказала б ти. Але це неможливо, Андрусю; порядну книжку неможливо написати без десяти тисяч долярів у кишені. «Ну, то напиши  н е п о р я д н у», — сказала б ти знову. Сонечко все вище, ластівки сидять на дротах, мовчки чистять пір'я, час від часу перелітають з одного місця на інше. Вони теж не мають десяти тисяч долярів; однак, вони й порядних книжок не пишуть. Вони взагалі писати не вміють. Сказитися можна.
1 чого це колумбійськомовні письменники не хочуть допомогти своїм україномовним кулєґам, — ось хоча б і цей, Габріель Марсія Ґаркес… Як знати, може, він комусь і помагає — припустимо, Михайлові Коцюбинському, а всім одразу не допоможеш, брате; ну, гаразд, нехай Гаркес помагає Коцюбинському; а Октавіо Паз кому? Колосальний поет, старий уже, як пес — і сидить собі на тій Нобелівській премії, пес на сіні; ну, а в нього може бути купа боргів, може, в нього вже й не лишилося ні хріна… Сумна це справа — рахувати чужі прибутки; коли я отримаю Нобелівську премію, то, як мінімум, десять тисяч роздам молодим письменникам; один нехай буде українець, другий — поляком, а третій — колумбійцем. Або циганом. Тобто ромом. Або бренді.
Звісно, отакими гуморесками, як оця, Нобелівської премії не заробиш. Може, поїхати до Ґабону і лікувати тамтешніх негрів від триперу, заодно виступаючи проти використання ядерної зброї, — тим більше, що її й так ніхто не використовує після квітня 1986 року? А можна застрелити з десяток грузинів і штук п'ять литовців; втім, ні, це здається, дозволяють робити вже потому, як отримаєш престижну нагороду… Крім того, грузини і литовці — це люди, а вбивати людей таки не можна, навіть керуючись міркуваннями вищої політичної доцільності; навіть українців не можна вбивати, не кажучи вже про росіян. Якийсь політично-економічно-етичний день, бігме, Андрусю; стояв би зараз на Марієнпляц, співаючи про воду, яку несе Галя, про коромисло, яке гнулося і про дивовижно в'юнкого Іванка, а Дарко, поцигикавши трохи на альті, обходив би натовпа з картузом; сипалися б марки і пфеніґи, довкола посміхалися б приязні і доброзичливі німці та іноземні гості міста Мюнхена, а твоє володіння гітарою щодня наближалося б до віртуозності. Наближалося б; отож і воно, що «б»…
Ну його все до бісової матері; треба читати листи, адресовані Лy і не морочити собі голови. Тиждень, принаймні, ще можна протягнути і без десяти тисяч; а там доведеться кудись поїхати, до Києва, до Чернігова, до Москви або Львова, до дідька в зуби або деінде, і позичити трохи карбіванців, рублів, марок, долярів, франків, песо або фунтів стерлінґів, і прожити ще місяць у соняшній кімнаті, слухаючи щебету ластівок, якщо вони до того часу не вриють за кордон, читаючи, пишучи порядну книгу і п'ючи щовечора тепле молоко з черствим хлібом…
Завтра день народження Андрусі. Вона сидітиме в амстердамській кнайпі і питиме своє рожеве вино. Там гратиме музика. Звісно, не траурна. З нею хтось буде, певне, якийсь він. Він подарує їй квіти, гівнюк; а може, й не гівнюк, Андруся має добре розвиненого нюха; потім вона поведе його до себе (не нюха, а його), вони піднімуться на другий поверх, вона відімкне двері і замкне їх перед його носом (нюхом). А він сяде до свого BMW і поїде геть, і втопиться в брудному каламутному каналі, — з горя. Нап'ється і втопиться, собака. Прикро, що він не знає моєї адреси. Бо перед тим, як кидатися до каналу, міг би зайти на головпошту і вислати в Україну десять тисяч гульденів; усе одно вони розмокнуть і пропадуть разом з ним; звісно, економіка Нідерландів не зазнає через це краху, але кожна порядна людина мусить розумно розпорядитися довіреними їй державою грішми; мабуть, він непорядна людина — але все одно прикро: така страхітлива смерть не може не викликати співчуття. Туди йому й дорога. А потім Андруся пошкодує і зателефонує йому додому; вдова візьме рурку і скаже чорним голосом, який охрип від безлічі викурених натщесерце сигарет «Dunhill»: «Гейсбрехт більше не жиє, Андрусю, так само, як Кортасар, і Леннон, і Лєнін…»
Шкода Гейсбрехта. Якби не Андруся, яка безсовісно зачинила двері до свого помешкання перед самим Гейсбрехтовим нюхом, Гейсбрехт міг би прожити ще не одну сотню добротних голяндських літ, беручи активну участь у політично-економічно-етичному житті Нідерландів як режисер-освітлювач аванґардових вистав, справно сплачуючи податки, голосуючи на виборах, не порушуючи правил дорожнього руху і не стрибаючи до каналів. Світла пам'ять про дорогоцінного й незабутнього Гейсбрехта вічно житиме у ваших серцях і кожен на його місці вчинив би так само.
Може бути, зрештою, що він і не мав десятьох тисяч гульденів. Цікаво, чому амстердамські режисери-освітлювачі так мало заробляють? Починаючи з завтрашнього дня, ці і всі інші питання не обходитимуть бідолаху Гейсбрехта.
Янгол на гробівці.
З наступаючим святом, Андрусю!
VII
нічні поїзди віддих ласки і гіркуватого чаю довга золота волосина на жовтому аркуші паперу жовте на жовтому біла на білому це древнє як хіна а може це і є хіна оскільки все свідчило про те що вона з'явиться тремтіли тонкі тендітні пальчики приязно всепрощаюче розуміюче ненавидячи посміхалася Іванова голова києва на розкішній таці у порожньому як душа помешканні серед свічників що заливали воском голий стіл і відсутність листопаду у мертвій мові у мертвій українській мові у мертвій українській рідній мові яка ніби яблуко яке мов голова предтечі скотилося на таріль якою мовою ти пишеш свого романа якою ти пишеш свого вірша якою ти пишеш листа андрусі якої нема в києві ось тут у києві пишеш повіривши раптом у те що коли писатимеш добре то диво відбудеться і вона нарешті стане реальною і присутньою ось тут у києві де незбагненна софія де п'ють у під'їзді троянди на трьох адажіо альбіноні ось тут де бігає серед осені ляклива звірина нічних видінь яка боїться знаку хреста яка боїться слів молитви у яких оживає тобто воскресає вищезгадана рідна мова і тоді а що ж тоді так-так що потому а потому зрине з провалля бог на золотих вітрах тобто втрутиться метафізика як історія буття буття як подія по тому яка залишаючись потаємним посилає істину і тоді знову чай добрий міцний чай темно-вишневого тону — тону троянди все свідчило: жоден вогонь не втішить самотніх очей альбінонічні поїзди містичний гуркіт вагонів примари багатотонні сонні рухи андрусі в бозна-якому помешканні і в бозна-якій частині світу якщо світ можна розділити на частини на метри і години на барви на рахунки але все свідчило: почнеться інший лік років у прорахованому віці серед пізніх чорнобривців серед віршів римарука серед ночі з'явилася: і лінії і барви і кулі і сфери і конуси і мертві метелики в лампі і світ — усі побачили: з'явилася немовби втекла від погоні чаклунка від найсвятішої інквізиції відьма від несамовитих селян ворожка зі старокостянтинівської автостанції просто андруся звіддалеку; прочитавши лінії правиці як прожилки на жовтому листку який падає на жовтуватий аркуш паперу — останній із тих яких немає у високій воді жовте на жовтому біла на білому сніги сніги сніги троянда срібло темно-вишневий чай може це дійсно хіна щo з нашого вчення може бути в цих слідах туші на папері — в слідах туші — нічого але у прожилках на жовтому листку — — —