Господар

Зустрічаючи на вулиці жінок, він похмуро відвертався, бо знав, що жодна з них не захоче жити в його домі, готувати йому їжу, лягати з ним в одне ліжко. А якщо й захоче, то неминуче піде від нього.
Але цьому переконанню Сави судилось трохи змінитись.
Як не дивно, іноді йому полегкість приносила якась чарчина вина, котру Сава випивав після роботи разом з Томасом (коли він працював помічником столяра). Томас був до вина ще охочіший, ніж до роботи, без котрої не міг прожити ні дня. Було йому вже під тридцять. Мав він дружину й трирічну дочку. Сава був його помічником. Вони виконували різні дивацькі замовлення від жителів міста, які прагнули зробити свої оселі неповторними. Це були дерев’яні клітки для птахів, лавки для квітників, віконниці з вирізьбленими серцями, полиці на посуд, колиски… Роботи вистачало. Томас вдосталь сміявся над претензійними замовниками, які ставили грубі дерев’яні речі в стандартних будинках з синтетичного матеріалу. Вже трохи згодом будівлі стали споруджувати з каменю й дерева, але на це потрібен був дозвіл Екологічної комісії.
Томас мав безліч знайомих і намагався розворушити Саву, вважаючи, оскільки він старший за віком, це своїм обов’язком. Проте він ніяк не міг второпати, чому рівно без двадцяти десять Сава покидав найприємнішу вечірку.
— Якщо в тебе там якісь амурні справи, то я тебе розумію, — казав він, — хоч баби не варті того, аби нехтуй вати друзями. Але здається мені чомусь, що ти просто хочеш спати… Тоді ти нікчема, Саво. Я тебе зневажаю, чуєш, хлопче? Бо це неможливо, це жах, так роблять тільки останні тварюки. Врешті-решт, це смішно!
— Заспокойся, Томасе, я не буду спати, — вмовляв Сава п’яненького майстра, і той хапав його за руку:
— Поклянися!
— Обіцяю.
Ніякої таємниці в Сави не було. О десятій вечора він мав провести материних подружок і простежити, щоб мама вчасно лягла спати. Сон — це були єдині ліки, від яких вона не відмовлялась. Дві оті справи — втекти з кав’ярні перед десятою і вкласти матір спати — вимагали неабияких хитрощів.
Сава мусив іноді посидіти в теплій гамірливій залі, прислухаючись до музики й Томасової балаканини. Він наче перероджувався, веселішав, встрявав у суперечки, навіть наспівував щось, похитуючись у такт музиці. І, хоч завжди був насторожі, вино, люди, музика дещо приглушували передчуття небезпеки. Сава не сподівався, що його розуміє тут Томас чи хтось із присутніх. Йому досить було й того, що він зливався з публікою і ніхто на нього не зважав. Відвідувачі були більш-менш постійні, всі вони звикли до Савиної присутності й не звертали на нього уваги.
От улітку сюди приходило багато відпочиваючих, які роззявляли рота на Саву і чіплялись до нього з розмовами.
— Покинеш ти мене, — зітхнув якось Томас- Не може отака людина, як ти, все життя майструвати стільці й колиски. Зманять тебе кудись. А я буду колись розповідати про Саву своїм онукам…
Сава густо червоніє.
— То все дурниці. Я просто живу й більше нічого не потребую. Не уявляю себе ніде, крім нашого міста. Кудись поїхати — це зустрітися з незнайомими людьми. Я не їхнього сміху боюся. Вони просто зроблять мене нещасним…
— Саво, любий, ти верзеш щось таке, що ні в які ворота не лізе. Як шістнадцятирічне дівчисько. «Нещасний»! Все, що має статися, те станеться. Ти повинен викачатись в купі гною, яка зветься людьми. І, якщо ти не викачаєшся, тебе туди силоміць ткнуть!
— Ну, Томасе, — звертається до них раптом хлопець з-за сусіднього столика. — Вигляд у тебе ще цілком пристойний. Саво, ось прекрасна істота, яка навчається в університеті, виявила палке бажання з тобою познайомив тися.
Сава незграбно встає, каже:
— Сава.
— Еліс, — говорить дівчина, яку, проте, не можна назвати прекрасною, бо очі в неї метушливі, неспокійні, а волосся коротко підстрижене.
Сава понад усе цінував у жінок довгі коси. Дівчині хочеться побалакати з Савою!..
Тепер Сава сидить навпроти дівчини і дивиться крадькома на годинник. Дев’ята. Півгодини він буде мучитися, якщо дівчина одразу не втече.
— Вибачте, але я трохи підслухала ваші розмови, хоч це й негарно. Мені весь час хотілося на вас дивитися.
— Можете помацати мої роги! — сказав Сава, котрий не вмів розмовляти з дівчатами. — Передсвідчитесь, що вони справжні.
— …Слухайте, а чому ви не вступаєте в університет? Мені здається, що ви були б його окрасою.
— Я чи мої роги?
— При чому тут ваші роги? Це — мутація. Всього-на-всього. Ви розумна й цікава людина. Вам потрібно вчитися.
Тут уже Сава не витримав:
— З якої б то речі ви лізете не в свої справи?
— Я — людина відверта, — посміхнулась дівчина й рішуче закотила один, а потім другий рукав сорочки. — Як тут жарко! Не думайте нічого поганого. Ви мені сподобались.
— А ви могли б… ну… вийти за мене чи за когось заміж і покинути університет та переїхати сюди?
— Ні, звичайно! Навчання — це єдине, чим я живу. Треба завжди думати про майбутнє.
— Я його уявляю собі таким, як сучасне, — буркнув Сава.
— Значить, у вас рабська кров. Ви нічого не прагнете досягнути!
— Я хочу мати дітей і робити все, щоб вони були щасливими й любили те, що я люблю.
— Але ж вони можуть бути схожі на вас!
— Я й хочу, щоб вони були схожі на мене.
— Так, цілком природне бажання. Воно здійсниться. У вас буде багато дітей, і вони будуть щасливі, бо любитимуть те, що любите ви. А далі?
— Далі? Ми з ними сядемо й вирішимо, що нам робити.
— А самі ви не змогли б щось зробити?
— Напевно, зміг би, але мало.
Така дивна розмова, ніби він давно чекав, щоб дати відповідь на ці запитання. Сава нікуди не може подітись від надміру жвавих темних очей, які нишпорять по ньому.
— О, це цікаво! Ви не вчили в школі логіки?
— Я вчився три роки в школі.
— Ага. Але до університету, я гадаю, ви втрапите. Ви ще надто молодий, щоб обзаводитись сім’єю.
— Знаєте, кого ви мені нагадуєте?
— Кого? — стрепенулась дівчина.
— Одного старшого наукового співробітника Інституту патології. Вибачте…
— Ні, ні… - відвертається дівчина. — Просто я вас уявляла іншим. Взагалі, стільки ходить легенд про Саву, хлопчика, який ходить в зоопарк… Мені весь час здавалось, що у вас повинна боліти голова і що ви дуже страждаєте.
— Раніше боліла. А що таке страждання — я не знаю.
— Бо ви ще не кохали.
— Звідки ви знаєте?
— Жінки завжди помічають такі речі, а моя майбутня професія зобов’язує взагалі все помічати. Ви, наприклад, боїтесь незнайомих людей. Правда, я не така вже страшна?
— Саво, без десяти десять! — ляскає хлопця по плечу Томас.
Сава вмить підхоплюється:
— Ну, мені треба йти. Добраніч?
— Куди ж ви? — спиняє його Еліс. — Ах, заждіть, я вас проведу. Я тут недалечко наймаю квартиру.
Сава йде ледь похитуючись, звісно, не від вина. Дощ ллє як з відра.
— Вибачте, — каже він твердо, хоча йому і солодко, і страшно в цій темряві. — Я мушу поспішати.
— Сховайте мене під свій плащ! — наказує дівчина. — Я вже геть мокра.
— Я вас не просив за мною йти, — каже Сава, відгортаючи полу плаща, і вирішує довести її до зупинки автобуса.
Їм удвох під одним плащем незручно. Дівчина тулиться до нього, плащ сповзає, вони спиняються посеред дороги. Сава не памтятає, що з ним робиться і хто в цьому винен. Це мокре волосся, гарячі губи. Вони переводять подих, не розплітаючи рук.
— Ходімо до мене, — шепоче Еліс.
— Я мушу йти додому.
— Ходімо до тебе!
— Не можна.
Дівчина легко вивільняється з його обіймів:
— Чому?
Замість відповіді Сава її цілує.
— Ходімо до мене. Я живу сама. Хоч на годину.
— Вибач, не можу. Я потім тобі все поясню.
— Твоя мати давно вже спить. Чого ти з нею панькаєшся, як з малою дитиною?
— Вона хвора.
— Вона така хвора, як ти або я. Іди!
— Коли я тебе побачу?
— Ніколи. Ти нестерпний. Інший мав би за щастя…
— Еліс!