Господар

Думаю про тебе. Що робиш ти зараз? Ладен товкти кулаком прозорі стіни, доки скло не вкриється тріщинами, наче павутинням. Чому, чому в найтяжчі хвилини тебе немає поруч? Я не бог, щоб не прагнути тебе. Я не бог, щоб знаходити тебе в підземеллі й просипатись на твоє волосся золотим дощем. Я не Сава, котрий був безмежно терплячий, чи так нам здається через три століття? Можу зараз відтворити голоси сучасників, і вони навперебій почнуть розповідати про Саву, про бідолашних ласків, але ніколи не почую голосу самого Сави.
Беру з купки кристалів одного, ставлю під промінь… В кімнаті сидить чоловік років за шістдесят, архітектор. Я розмовляв з ним колись давно на одному з пляжів. Він сидить в трусах, тіло моторошно просвічує. Витирає піт з лоба і невдоволено сопе. Чоловік дивиться на те місце, де колись сидів я, роззявивши рота.
— Юначе, — цідить він крізь зуби, — я би радив вам вибрати серйозне заняття. Ви ганяєтесь за казками? Я свого часу теж любив їх слухати від бабусі. Вам уже не чотири роки, а чотирнадцять… А я майже нічого не пам’ятаю. Принесіть-но краще мені води, може, щось згадаю…
Я ледь не зриваюсь, забувши, що це об’ємне зображення. Втім, досить з нього тієї води, котру я подав йому того далекого літа.
Чоловік п’є довго й жадібно.
— Скажіть, будь ласка, над чим ви зараз працюєте?
— Навряд чи вас це зацікавить! Обдумую систему каналізації для одного гірського курорту. То що вас конкретно цікавить, юначе? Мої дитячі спогади? Хіба що цей. Десь було мені років п’ять. Бабуся повела мене в зоопарк. Там я побачив ласка. Він виліз на дерево і ловив між гілля мух, отих, що з оранжевими крильцями. Я закричав, а він зістрибнув з дерева і почав тікати. Оце і все…
Чоловік ліг горілиць, і живіт його почав ворушитися, наче він проковтнув жабу.
— Ну, а щодо Сави, чоловіка божого, то знаю лише, що він мав роги і хвіст, а під кінець ще й обріс шерстю!..
Зараз я можу вже сміятись, а тоді просто остовпів, почувши такі нісенітниці з уст дорослого, ба старого чоловіка, який, звісно, пожартував.
Коли слухаєш подібних людей, то почуваєш себе безмежно самотнім, бо вони не чують тебе, вони ефемерні. Один хлопець любить продивлятися записи різних засідань, де повно людей, і розважається, лаючись та показуючи язика.
До речі, малі діти дуже бояться тієї штуки. Вони абсолютно не сприймають нічого ефемерного, одразу починають верещати і кликати маму.
Але ж ти, ти не була малою дитиною. Чого ж ти так злякалася?
Втім, я б, напевно, помер, якби бачив тебе і не міг торкнутися бодай одним пальцем.
Виходжу на вулицю. Мене підхоплює вітер, крутить на всі боки…
Я люблю тебе. Я молодий, сильний. Міг би носити тебе все життя на руках. Чому це трапилось? Чому я не захистив тебе?
Ноги самі мене несуть від дому, де живуть ефемерні істоти, до дому, де їх немає. Це дім мого вчителя. Він, як і я, живе сам. Мої батьки розлучилися, коли мені було десять років. У цьому факті я не вбачаю нічого для себе образливого. Як повідомляє статистика, в нас зі ста шлюбів до кінця живуть спільно лише 0,2 процента пар. У моїх батьків уже давно власні сім’ї. Але мені трохи жаль вчителя. Він не захотів одружитись. Він просто ніколи не кохав і тому до шлюбу ставився з презирством, кажучи, що люди здичавіли і немилосердно плодяться, бо їм нудно.
Наші далекі предки вірили в рай і пекло. Вчитель каже, що райське життя на Ерідані зробило з людей стадо і що пекло все-таки потрібне. Я з ним згодний і не згодний. В моїй душі панує пекло, коли думаю про розлуку з тобою. Мабуть, без цього пекла я перестав би сприймати навколишній світ, злився б з ним, не міг би бути самим собою.
Сава приніс у наш світ тривогу, котра могла б нас змінити, збагатити, але люди не захотіли внутрішньої свободи, їм треба чомусь підкорятись. Якби ласки поставились до них агресивно, вони б просто їх знищили. На дружбу з не схожими на себе ми не здатні: інстинкт самозбереження. Лише Сава розумів ласків. Проте він не наблизив їх до нас, лише пригнітив усіх величчю свого благородства.
Мені здається, що я заплутався і мій учитель теж заплутався, хоча ніколи цього не визнає. Виникає відчуття, наче я йду на прийом до лікаря: і страшно, і потрібно. Гублю по дорозі всі свої мізерні знання й несу себе, порожнього й беззбройного.
Діти ліплять з піску палацики, а потім, через багато років, коли ці палацики знову стануть піском, лежатимуть, підставивши сонцю животи, і обмірковуватимуть систему каналізації.
Ось підходжу до низенького будиночка, перед яким аж по самі вікна росте тривога, навіть квітів нема, лише трава шелестить тихо.
— Це я.
Двері безшумно відчиняються на звук мого тихого голосу, вимовляючи аж наче вибагливо:
— Альберт відпочиває. Через 22 хвилини він прокинеться.
Я покірно сідаю в поруділе шкіряне крісло, склавщи на колінах руки. Дім Альберта повний найнесподіваніших речей, зроблених руками самого господаря за старовинними кресленнями і малюнками. Це переважно фігури звірів, птахів, людей з глини та дерева, моделі допотопних кораблів, чудернацькі механізми, призначення яких вчитель довго й терпляче мені пояснював. Одні з них вимірювали час, інші — тиск повітря, напрям вітру. Ці зворушливо наївні речі вчитель майстрував, не знати нащо. Людство давно створило досконаліші прилади. Вчитель мій живе минулим. Я злегковажив інформацією, люб’язно наданою мені дверима, і тихенько прокрався в кімнату вчителя.
Якби ти була зі мною, я б думав лише про вічність і про тебе.
Вчитель лежав у незручній позі, на спині, стиснувши кулак лівої руки. Ніяково спостерігати за сплячим, коли він не знає про це і не дозволяє тобі цього. Вчитель мав ось-ось прокинутись. За останній місяць, відколи ми не бачились, він дуже схуд, лице навіть уві сні виглядало втомленим і неспокійним. Як він важко дихав, — наче всі привиди старого світу зараз оточили його і він задихався серед тісняви. Якби я мав трохи влади, то позбирав би усі змайстровані ним цяцьки, відніс би подалі й спалив. Бо це все несправжнє, імітація того, що давно перетворилось на порох. Справжнє минуле на цій планеті й Селії — Сава з його несамовитою любов’ю до всього живого.
Вчитель прокинувся, а я стояв під стіною, не помічаючи того, геть затуманений злістю й гординею.
— Що ти тут робиш? — несподівано різко спитав він. Я почервонів.
— Вчителю…
Альберт несподівано підхопився і босоніж, загорнутий в простирадло, подався в ту кімнату, де я його перед тим чекав.
— Ти нічого не брав?
— Ні.
Альберт сів на дерев’яний стільчик, якого сам зробив.
— Як твої справи?
Мені страшенно хотілось поговорити з ним, нарікати на власне безсилля, але нині не зміг би сказати нічого цьому иевдоволеному чоловікові, хоч і не сердився на нього.
— Нічого.
— Працюєш?
— Так. Трохи…
Вчителеві завжди було приємно чути, що я не байдикую, як мої ровесники, що знають одні лише розваги, мандрівки на яхтах, танцювальні клуби і фільми, в котрих кожен може зніматися незалежно від таланту.
Я сказав «трохи» з притиском, натякаючи знову ж таки на труднощі, але вчитель не звернув на це уваги.
— Працюй, хлопче, може, колись згодиться.
Це мене остаточно знищило. Я йшов сюди з надією, що почую слово підтримки, підбадьорюсь. Я йшов сюди, переконаний в необхідності й величі нашої спільної справи: повернути людям пам’ять про них самих. А тепер, коли я щиро повірив, пожертвував безтурботними втіхами, почав чіплятись до людей з дикими, на їхню думку, питаннями, зустрічаю лише холодну байдужість.
…Або я зовсім не розумію свого вчителя.
— Ходімо погуляємо! — сказав Альберт і вийшов, через хвилину повернувся уже вдягненим.
— Щасливого повернення! — продзижчали двері.
Мені це побажання видалось трохи моторошним.
— З часом про все дізнаєшся! — поплескав мене по плечі вчитель.
Я ображено відвернувся.
— Може, мені краще піти додому?
— Такого гарного вечора недобре сидіти самому. Ходімо вечеряти!