Серафима

Це її також збуджує. Серафима думає про те, що починає боятися Реуса. Вона боїться фiзичної привабливостi колишнього майора. Вона боїться зараз усього. Але вона рада з того, що чорнi квiтки пам'ятi в'януть, обсипаються десь на дно її душi. На зупинцi вона встає, похитуючись на струнких довгих ногах, оголена i прекрасна пiд поглядом Реуса. Серафима наливає шампанського, i тут чує за спиною голос колишнього майора.
— Бiльше так не роби!
Серафима обертається, усмiшка висипає бiлi перли її зубiв, слiпить Реуса.
— А що я маю робити? — вона смiється голосно, дзвiнко, i тiльки очi у неї сухi. Просто сухi очi.
— А я тобi розповiм, — тихо говорить Реус, i вiдчуває, як холоднi черви жаху повзуть його кишками.
— Тодi давай…
— По-перше — це було тiльки тренування, а далi ми будемо дiяти разом, i професiйно.
Серафима лягає до нього, Реус вiдчуває гнучке, молоде тiло, її руку — нiжну, але цупку.
— Ти допоможеш, любий?
— Так… Iди до мене.
Серафима занюшила повiтря, зовсiм, як звiрятко: запах креозоту, туалетної хлорки i тютюнового диму.
  
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
   
1
 
Лабораторiю Реус влаштував на горищi, а не в пiдвалi, як того хотiла Серафима. Вiн мотивував це так: випари вiд хiмiкатiв та отрути пiднiматимуться, а тому не засмердять примiщення. Серафима погодилася. Власне їй дiватися не було куди. Страх i бажання зараз сплелися в нiй так, що вона навiть не мрiяла про iншого чоловiка, хоча, якщо i думала про чоловiкiв, то тiльки як про мислячих тварин, що приносять фiзичне задоволення. Серафима знала одне: Реус знає шлях до того, що випустить на свободу їхнiх звiрiв, їхнi бажання i почуття, i змусить цей паскудний свiт зникнути, пiдгнити у самому гадючому зародку. Але ця втiха, задоволення вiд зробленого скоро звiтрiла: просто Реус почав урiзати грошi. Спочатку — на магазиннi, потiм — на iншi витрати.
I однiєї нiч, лежачи на його плечi, з вiдкритими сухими очима, вона побачила, як i ранiше, свою примару. Вона стояла й указувала кудись пальцем. Серафима нiчого не вигадала кращого, як перевернутися i вдихати запахи чоловiка. За цим прийшла суха лють, така суха, як i її очi, як її висохле в дитинствi серце, як степовий вiтер на долонях. А головне, Реус не говорив, що робити далi, вiн лише наказував, кричав на неї. Спочатку вони випробували отруту на собаках, а потiм — на бомжах. Але настав день… Хоча до цього — час i сенс для неї зникли. Вона ставала тiєю iграшкою, якою можна вбивати. Серафима якось глухої ночi — тiльки мостом гудiли електрички метро — прокинулася в холодному поту, зацокотiла зубами. Реус, лежачи на спинi з пiдiгнутими колiнами, вдихав її час, виводячи нiздрями тоскнi мелодiї. Вона встала, зараз подiбна на саме ту тiнь, котра приходила до неї, саме таким загнаним привидом шаснула на кухню. У дзеркальному вiдображеннi її попелясте волосся зараз було темним, i Серафима навiть зачудувалася сама собою. На кухнi, вiдкриваючи дверцята шафки, вона побачила свiтлину з ликом Христа.
— От, знайшов де i кого чiпляти…
Вона прийняла двi таблетки седуксену i запила двiстiграмовою склянкою коньяку. Але їй не полегшало. Вона вiдчула погляд — свiй як чужий, а потiм несподiвано чийсь палець тицьнув з ночi, i вона пропала в темрявi. Але на ранок — сиплий, повiльний ранок, як завжди, знала, що робити. Попила води, шаснула пiд ковдру й одразу заснула. Реус прокинувся, i в нього заворушилося волосся на головi. Його кохана лежала мертва. Вiн нахилився i почув рiвне дихання — тихе, таке звичне. Серафима спала з вiдкритими очима, як сплять тварини, як сплять створiння, що прийшли на цю землю хтозна-звiдки i не знають її законiв.
  
2
 
Пiзнiше, через багато рокiв, коли свiт для неї проявиться у всiй банальностi i простотi, Серафима зрозумiє, що Реус не тягнув навiть на тих людей, якi називаються сутенерами чи навiть жиголо; переступивши порiг, вiн полишив, напевне, самого себе десь за тiєю стiною. Реус намагався перескочити на той бiк, але вороття не було. Саме Серафима його туди не пустила. Вона розчавить Реуса, як комаху, — пiзнiше. Але з тiєї ночi до неї повернулася її звична лють. Лють, яка дрiмала вiчно, поки вона не вмикала це почуття, наче живлення на вiбраторi — варто лишень було вийти в мiсто. Привабливiсть iншого життя, населеного нiкчемними створiннями: той крав у рiдного батька, той вбив дружину, але суд виправдав його. I таким робом — далi, далi по вихiднiй аж до мармеладових нiчних салютiв з дванадцятилiтнiми мiнєтницями на бутонах майданiв.
Вона ходила мiстом у благенькiй сукенцi ще Фiксою подарованiй, i часто поверталася на те мiсце, де в паскудний листопад його зрiзала чиясь куля, — вологий прохiд на Бессарабцi, трохи неподалiк «Мандарин Плази». Вона була позбавлена почуттiв, як позбавленi їх горгульї, i окрiм жадного сексуального голоду нiколи нiчого не вiдчувала. Але надiлена небаченим артистизмом, тонким аналiтичним розумом, вона мало вiрила в iрреальне. З тими ж таки привидами вона вирiшила: щось дiйсно з головою негаразд. Проте її пiдтягувало завжди до того дворика, де куля розламала хребта Фiксi. А трохи лiворуч горiв кришталевою стiною «Мандарин Плаза». I вона вирiшувала, зважувала. Поверталася додому, де карнавухий її коханець, розвалившись у крiслi, вичитував газети, помiчаючи окремi мiсця маркером. Реус не показував Серафимi анi помiток, анi вирiзок. Все ховав до пузатого металевого сейфа. На запитання «Коли?» вiдповiдав мовчанкою — тягучою i загадковою. Реус зробився тираном i охолов до неї. Так вирiшила Серафима, але вона помилилася. Реус вагався, Реус боявся, але все ж таки уперто йшов проти вiтру назустрiч своїй коханiй. Бо ж вони були вже пов'язанi кров'ю i отрутою. Але вiн вже зробив крок… Свiй крок зробила й Серафима. I це напевне дало шанс урятуватися колишньому майору Реусу.
  
3
 
Сипав травневий теплий дощ. Реус викурив пачку цигарок, потiм узявся за другу, пиво теж закiнчилося. Вiн чуттям старого розшуковця зрозумiв, що його кохана вляпалася в якусь iсторiю. Маячня травня вiддавала в паху: вони не спали разом з мiсяць, i Серафима вiдбивала всi його нападки. Вiн би пiшов, подався свiт за очi, як це роблять закоханi чоловiки, аби мав куди йти: термiн оренди контори закiнчився, i там поселився виводок джерґотливих гагаузiв. Але потiм вiн вирiшив дiяти. Просто натягнув потерту куртку i вийшов на вулицю. Вiн iшов повiльно, тупаючи своїми важкими ногами, утягуючи з насолодою пекуче травневе повiтря, радiючи дощу, i так минув кiлька зупинок. Потiм подзвонив по мобiльному. Почув:
— Алло, Реус? Старий, де ти пропав? Заходь, заходь…
Серафима побачила Реуса ще десь за кiлометр, швидше, вона внюхала його усiма фiбрами — страх. Уперше вiдчула той дикий страх, мовби пiд нею западалася земля. Але вона не розумiла, що зараз вiд її одного необачного кроку залежить — жити їй чи померти? Мiсяць тому вона зустрiла тут, у «Плазi» чоловiка в дорогому одязi, iз упевненими рухами, запахом дорогого парфуму. Але, головне, вона згадала рiг Круглоунiверситетської, Шевроле, руку висунуту з вiконця, i перстень. Вона не могла помилитися. I потiм, день у день, вона приходила сюди, щоби трапитися йому на очi. Бодай раз. Їй не треба весь час стовбичити, лiзти i кланятися. Серафима розумiла, що з такими людьми робиться все за один лише раз. I так вона тинялася з поверху на поверх, поверталася до Реуса пiзно, улаштовувала сцени, хоча нiчого особливого не вiдчувала. Вона добре розумiла, що вбиває двох зайцiв: змушує ворушитися Реуса, а ще — наближає час, коли має влучити в десятку з тим чоловiком. Його iменi, надто обережна, не знала й досi. I коли побачила Реуса — з обважнiлим обличчям, отупiлим вiд болю поглядом, то зрозумiла, що прийшов час. Серафима вийшла йому назустрiч. Повiльно, мовби нанизуючи крок на крок, так, що навiть колишнiй майор задивувався. Сипав м'який, теплий дощ, iз якогось вiкна лунала, лопала бельбахами дурнувата попсова музика. Дiвчина минула ряд налитих життям i втiхою людей, котрi, видно, спостерiгали за нею, але не давали знати. Вона йшла повз високу стiну «Мандарина» дивуючись мiнливостi свiту, а ще бiльше страху, що кiшкою роздирав нутрощi. Серафима йшла i розумiла, що ледь не дала маху, що те, що надумала зробити сама, у неї не вийде. Виходило так: вони вийшли з однiєї точки, розiйшлися, щоб зустрiтися пiд «Мандарин Плаза».