Серафима

— Мала, ти що оглухла? Твоя черга, — сказав вiн.
Дiвчина повiльно поклала пульт на пiдлогу. Зовсiм повiльно, наче ламаючи невидимi перешкоди, глянула своїми очиськами у вiчi Атасу. Iнтуїтивно Атас подався назад, тримаючи її за плече.
— Атас, у вас з Настькою любов? — спитала вона.
— Ти чьо, мала? — Атас засмiявся низьким голосом, з прихрипами у горлi.
— Да, любов! Любов! — заверещала з кутка Настя, натягаючи труси.
— Тодi я вiзьму оце, — Серафима нахилилася й витягнула дорогущого мобiльника iз задньої кишенi Атаса. Вiн спробував її упiймати, але вона викрутилася.
— Змiя, — прошипiв крiзь зуби Атас, а потiм розсмiявся своїм перепадистим смiхом. — Тодi роздягайся.
— Нi. Тiльки в рот. Або в зад, — спокiйно сказала Серафима, розглядаючи мобiльник.
Атас витонченим, i завченим жестом босяка показав, що згоден. Настя квакнула у кутку. Серафима стягла спiдницю i стала на чотири. Атас реготнув, трохи здавлено, вжикнув зiпером, туди i назад, i сказав:
— Вставай, мала. Нiчого не буде. Вiддай мобло i чеши на своїх ходулях звiдси.
Вона так i зробила. Коли вона йшла пiд бiлим нервом прибою на своїх худих високих ногах, її похитувало — чи то вiд вiтру чи вiд утоми. У ротi було сухо, язик вишукував слину, i їй до нестямного хотiлося повернутися, ну, хоча б для того, щоб напитися води. I вона повторювала чарiвне iм'я квiтки, раз у раз ковтаючи закiнчення, плутаючи, призупинялася, щоб пригадати назву, вона йшла ще теплою галькою, а над головою висiли свiтлячки. I зорi. Вона повторювала: «Аконiт».
  
11
 
Їй п'ятнадцять. Вона неймовiрно приваблива й навiть по-справжньому красива. Але про це не знає. Дешевий бар, вифарбуваний у жовтий колiр. Того ж кольору шкiра у бармена з обличчям старого мопса. Вiн притягнув якусь болячку з В'єтнаму i у нього не було грошей її вилiкувати. Бармен потроху — як зек з анекдоту, — частинами тiкав до могили. Нiхто на це не зважав. Ряд високих стiльцiв прямо перед широким склом, де колись красивими буквами було написано чи то «Русалочка», чи то «Уляночка». За склом — петля траси республiканського значення. Роздовбана, наче грiх старої проститутки. Саме на тiй трасi промишляв Атас.
Атас — людина-передбачення. Вiн з паскудної родини. Вiдсидiв два строки — один по малолiтству за крадiжку, другий — за пограбування. У тюрязi, щоби згаяти час, виготовляв гральнi карти, маючи «художню натуру». Пiсля «вiдкиду» — програвся. Йому вiдрубали три пальцi на руцi, а тому вiн швидко переквалiфiкувався на сутенера. Там i промишляв — на сiрiй порепанiй трасi з колгоспними таратайками, пiдводами i дальнобiйницькими фурами, що залiтали сюди до СТО. Саме на СТО Костя i пригрiвся. Саме туди вона зверталася подумки кожного дня i, аби могла молитися, то молилася б.
Крах повертає людину на її колишнє мiсце. Цим вiн i страшний: вдихнувши на повнi груди фiмiаму, людина очухується несподiвано в смердючiй клоацi, чорнiй дiрi з мокрими щурами. Iз Серафимою вiдбулося iнше. Нею заволодiла iлюзiя ймовiрного.
I справдi, Серафима просидiла цiлу зиму, зiгнувшись у три погибелi, розглядаючи газетнi й журнальнi вирiзки, власнi записи у кольоровому зошитi, слухаючи, як студеною безоднею провалюється невидиме море; але звiдси, з маленької кiмнатки, вона чула його ревiння. Чи то ревiла її душа? Принаймнi їй так хотiлося думати. Батько говорив, i вона чула: вона дорослiшає. Але вона почала хворiти. А ще болiли груди — вони росли. Але, здавалося, Серафима цього не помiчала. Несподiвано для близьких її зацiкавили предмети зовсiм не такi, що водилися у її сiм'ї: батько зараз чалив буксири, а мати працювала посудомийнею саме в тому барi, куди вона прийде навеснi, i це докорiнно змiнить її життя.
Але життя змiнюється швидше у свiдомостi. Пiсля школи, кинувши сумку, вона сiдала за телевiзор, тихцем перекуривши на кухнi, виклацувала кримiнальнi iсторiї i передачi на кшталт «У свiтi живої природи». Чи ще щось там. Нiхто на це не звертав уваги. Потiм прийшла весна, i Серафима, перетнувши сiру стрiчку траси, пiдiйшла до бару й сiла бiля входу навпочiпки.
Вона сидiла так, нiкого не чекаючи: мужики, жiнки виходили, i вiд них смердiло. Звiдси було чути як гримить море. Хтось покликав її — вона пiдняла голову, наче песик, i побачила Настю в новому прикидi. Вони не зустрiчалися три мiсяцi. Настя навчалася в сусiднiй школi, i про неї говорили погане. Але про кого говорять добре? Вони встали й пiшли, пихкаючи сигаретами.
— Як Атас? — так просто вона запитала в подруги.
— Та нiчого… Блiн… Вiн зараз блядями тут, на трасi, торгує. Вiн мене покинув…
Вони зупинилися на причалi i дивилися на море, а потiм одна на одну. I усмiхалися. Стiна мiж ними впала. Так думала Настя. А потiм…
  
12
 
Лiзка — шикарна руда кобила, майже тобi двометрова. Вона курить мiцний тютюн: звертає папiроску, сидячи на високому барному стiльцевi. Лiзка зi свистом, поколихуючи подушками грудей, втягує синiй тютюн i випускає пiд стелю. Мужики, якi її знають багато рокiв, навiть з її кутка, прицмокують i кажуть: «Оце д-а-а.» Вона дивиться на Серафиму, яка перечитує якiсть папiрцi. Вона сидить бiля вiкна, i сама забула, звiдколи зажила такої звички.
Але Лiзка печена й бита, i їй навiть смiшно, хоча бiльше — цiкаво. Вiдставна проблядь нидiє в барi з жовтими стiнами, рваними портьєрами, а глухий рик моря, який чується в барi за дрiб, оббиває рештки її мозку, як штукатурку. Лiзка замовила випивку, злiзла, струснувши тiлесами, зi стiльця i елегантно, як для такої махини, вихляючи задом, пiдiйшла до столика i з висоти зросту подивилася на бiлi клаптики паперу. Це iнструкцiї до лiкiв.
Лiзка гойдається вiд нiмого смiху, потiм позiхає i йде далi, затуливши якраз вiкно. Серафима вiдразу пiднiмає голову: туга-печаль, зелена, як вода у серпнi, стоїть у її очах. Лiзка проходить коло i повертається. Їй не вiдомо, для чого папiрцi, але зрозумiло, чому Серафима сидить бiля вiкна, весь час бiля вiкна, i жовтий сум колишеться за її плечима — тонкими i нiжними. Лiзка, дивлячись на Серафиму, задоволено цокає язиком.
  
13
 
Вона дивиться у нiч на густу мелясу вогнiв, з балкону готелю. У самiй сорочцi чоловiчого крою, крiзь яку вгадується тiло — легке, напружене, повне запахiв. Погляд у неї тягнеться до мiста, i вiн зараз нiжний, готовий випроснути сльози. В однiй чорнiй шкарпетцi, вона стоїть, охоплювана пiвденним бризом; синя чоловiча сорочка здимається, опадає, i Серафима думає, що не хоче, щоби ця нiч проминала.
На стiльцi в кiмнатi спить грузький чоловiк у джинсах, з трикутним обличчям i чорним волоссям, що росте майже на лобi; у кишенi джинсiв — новий паспорт на нове прiзвище, але на iм'я Серафими. У паспортi
їй вiсiмнадцять. Чоловiка звати Василем Iсааковичем. Вона не знає, чи вiрити, чи нi йому, їй просто байдуже, як людинi певнiй щодо свого майбутнього на перших десять рокiв. У колотиловi нiчного мiста нiчого цiкавого. Для всього вистачило одного дня, коли цей пердун взяв за руку i сказав:
— Я тобi покажу казки свiту.
— Ну да, — сказала вона i пiшла.
Одкровення чистого ранку. Вона ще куняє в крiслi, як тварина, хижа гнучка тварина, що вирвалася на полювання, тварина, що вперше чигає на здобич. Вона потягається увi снi, а туман унизу чiпляється разом з перехожими п'яницями за стовпи. Втомлене мiсто випустило за нiч весь сморiд, i вiн поволi, потроху, наче птахи осiдає на голови, руки, дахи, статевi органи i таке iнше. Зараз вона думає болюче i напружено. Далi вона обiцяє собi, що такого нiколи бiльше не трапиться, якщо у неї все вийде. У неї нiщо не зболиться за цим нiколи.
I ось Атас вискочив, пiшов юзом брудним асфальтом. Серафима стала навшпиньки, закусила губку — маленька дiвчинка, з дорослою зачiскою. Атас пiдвiвся, розправив груди i блювонув кров'ю прямо на вiтрину. Серафима пiдняла руку, поправила пасмо, що наповзло на око i заважало. Пес, який склався ковбасою на каналiзацiйному люцi, лiниво пiдняв голову. Атас ледь не наступив на нього, але той тiльки вiдсунувся i запитально, майже людськими, з кислотинням очима, подивився на вурку, що розмахував руками, хапаючи пригорщами повiтря, харкнув ще раз, ще потужнiше. Вiн завалився на колiна. Пес завив. Чоловiк, випускаючи темнi шлейфи людської кровi, повзав мiж лiсу лiхтарiв, намагаючись щось сказати. I напевне, — нi, точно — Серафимi хотiлося щось сказати саме йому. Їй хотiлося сказати, що задоволення не можна повторити, можна повторювати вiдчай i безкiнечну втому — це пульсувало в її скронях, двома синiми м'ячиками.