Старі люди

Марта поцілувала Чимчича у вуса і взяла від нього ключ.
— Бувай, старий вовче, — сказала йому на прощання.
Питаєш, Фйоно, чи було мені боязко сідати в машину з підхмеленим водієм? Сідаючи, я не встиг ще над цим замислитись. А коли думка ця прийшла мені до голови, було пізно: ми рушили.
— Це незвичайна «Нива», — з гордістю мовила Марта. — Перероблена за спеціальним замовленням. Бачиш, кермо в ній з правого боку.
— А й справді, — кивнув я за кілька хвилин. По лобовому склі стікали великі краплини: почався дощ.
— А знаєш, Луко, — сказала Марта, — звідки в Англії взявся лівосторонній рух? Уяви собі: їдеш ти верхи, дотримуючись звичних правил дорожнього руху, себто, справа. І тут, назустріч тобі на коні мчить мерзенний бородатий тип, ти встигаєш помітити більмо на оці і близну на чолі — і, зрозумівши, що це відомий розбійник і вбивця Близна Рудобородий, отримуєш могутній удар по голові, адже ж ти ніколи не був сильним у обороні лівою рукою. Набагато більше шансів залишитися принаймні живим з'являється в тебе, якщо ти скачеш зліва. Правою рукою набагато зручніше зацідити Близні в око або шарпнути його за бороду, правда?..
Раптом на заляпаному екрані лобового скла виникло нечітке зображення: просто посеред дороги чортзна звідки взявся згадуваний вже міліціонерчик. Він стояв, похитуючись, повернутий до нас лівим боком, схиливши голову і згорбившись в плечах, і відливав на дорогу.
— Пся крев! — крикнула Марта, ледве встигнувши загальмувати. Міліціонерчик неспішно повернув голову і втупився в ліве колесо, яке торкалося його штанки. Тоді перевів погляд на фару, на капот, і врешті зустрівся поглядом з кимось позаду мене. Ми з Мартою одночасно озирнулися. Тарзан, впершись передніми лапами в спинки наших сидінь і висолопивши язика, дивився на «з'яву» з розщіпнутими штанами.
Тривало це, може, з хвилину. Нарешті міліціонерчику до голови навідалася якась думка: його брови здійнялися на чоло і застигли там, як два беркути в повітрі. Він дав раду блискавці і підійшов до машини з мого боку. Я спустив скло і глянув на бідолаху, ледве стримуючи сміх. Марта навіть не намагалася цього робити, вона вголос сміялася, а міліціонер, помітивши її, розгублено всміхнувся, ледь вклонився, так, ніби хотів зробити реверанс, підмигнув, склав губи в трубочку, пригладив долонею скуйовджене і змокле від дощу волосся, тоді знову перевів погляд на мене і споважнів.
— Ваші пр-рава, — спромігся вимовити.
Марта витягнула права з-за дзеркальця над собою і простягнула мені. Міліціонер довго вивчав фотографію, звіряючи зі мною. Поцмокав язиком і, вказуючи на Марту, спитав:
— Це ваша мама?
Та зареготала ще більше.
— Дружина, — виправив я.
Чоловічок ще раз подивився на фотографію:
— Ви подібні, — щось ніби запідозривши, примружив очі і вперіщився в мене, але Марта, нагнувшись через мої ноги, помахала йому рукою і він, розтанувши, відповів їй солодкою усмішкою:
— У вас чарівна жінка. Щасливої дороги.
Мені здалося, що крізь пелену дощу у дзеркалі заднього виду я помітив крихітну фіґурку в міліцейській формі, яка все зменшувалась і посилала нам вслід повітряні поцілунки. На них лише Тарзан відповів метлянням хвоста.
За якихось десять хвилин Марта спинила машину. Нам обом захотілось справити малу нужду. Я впорався швидше і притьмом сховався всередину, бо дощ вперіщив не на жарт. Побачив, як Марта вилазить із придорожніх кущів і, не звертаючи уваги на холодну зливу, зупиняється біля яблуні, що вихилилася з-за паркана на шлях. Здійнявшись навшпиньки, зриває великі червоні яблука і кладе їх собі до хустки, яку тримає в іншій руці. Збоку, сприйнявши все це за гру, підскакує Тарзан. Я спостерігав за Мартиною постаттю, за її руками, які вишукували між листя стиглі і мокрі плоди, краплини заливали їй обличчя, стікали по шиї — цього було мені не видно, але я міг уявляти, Фйоно, хіба ні? Хустка важчала і округлювалась, одне яблуко покотилося по землі — і пролунав постріл.
На дорогу вибіг старий чоловік з рушницею, націленою в Марту.
— А коби тобі, злодійко!..
Марта кинулася до машини. Тарзан, тішачись від такого захоплюючого повороту забави, метнувся слідом.
— По спині захотіла ломакою? Зараз стрельну!.. Викличу міліцію, худоба, звірюки, паршивці!.. Коби ж вас повикручувало, коби ви світу білого не бачили, коби ж вам!..
— Кобо Абе! — гукнула Марта, завівши двигун. — Міліція нас знає і любить!..
— У мене була подруга, — почала розповідати вона мені, як тільки ми трохи від'їхали від місця злочину, — яка не могла жити без яблук. Воліла не їсти нічого, не пити, не спати, ні з ким не говорити, нікуди не ходити — лише б мати яблука! Не уявляєш собі, що вона зробила б за одну-однісіньку славу переможцю! Душу бісові би продала! Не віриш? Але я сама ставала свідком, як до неї приходили хлопці з мішками ренет, і вона їм віддавалася…
Яблука виявилися солодкими і соковитими. Западала ніч.
Прокинувшись, я зауважив, що надворі світло і холодно, що небо затуляють високі сосни, на колінах у мене покоїться голова Тарзана, а машина майже зависла над урвищем. Ні, мила, не так, як у фільмах — я перебільшую. Але ущелина, яка відкрилася моїм очам у всій красі, коли я підійшов до її краю, примусила моє серце завмерти, а тоді забитись у прискореному темпі.
Абсолютна класика: швидкий гірський потік, біла піна, гострі каменюки, і жінка на одній із них з опущеними в воду босими ногами.
— Доброго ранку, Луко! — привіталась Марта. — Спускайся до мене.
Просто сказати. Яким чином ми з Тарзаном не поскручували собі в'язів, не можу осягнути досі. Дрібні камінчики осипалися з-під ніг, зривалися у воду і більші, а Марта махала рукою і сміялася з кожного незґрабного руху.
— Де ми? — нарешті опинившись в безпеці, спитав я.
— Курорт Яремче. Обожнюю провінційні містечка, які притягують туристів. Обожнюю туристів. Я очолю гурток туристів, які будуть їздити в різні курортні місця, щоб подивитись на туристів, — охоче пояснила Марта.
— О Боже! Ти не могла вибрати нуднішого місця!
— Не таке воно вже й нудне, як тобі здається, — спробувала заспокоїти мене вона. — Та й нудні місця теж цікаві. Може навіть цікавіші за цікаві. Ти голодний?
Невдовзі ми снідали в задрипаному ресторанчику навпроти вокзалу, більше схожому на звичайну їдальню.
— Люблю такі привокзальні заклади, — вдоволено потерла руки Марта. — Люблю, коли смердить лоєм, димом і перегаром, коли сидять дядьки з перекошеними пиками і товсті тітки, від яких разить потом… Але, — вона глянула в рахунок, — тут, на жаль, не порозкидаєшся грішми… Треба йти на яремчанський базар.
Закуповуючи усілякі дурнуваті люльки, ялівцеві пахучі гребінці, щітки для одягу, віники, дримби, топірці, розмальовані зеленим і червоним сопілочки, інкрустовані бісером тарілки, орли, блискучі «золоті» перстеники, солом'яний капелюх із написом Marlboro, вишиті портрети Шевченка і Франка, скарбнички для монет у вигляді свині, молодиці, гуцульської колиби, журавлів у гніздах, шкіряні паски, прикраси на шию, образки, дерев'яних гуцуликів із висувними пісюнами, різьблені скриньки, — Марта вголос дивувалася непотрібності й абсурдності всіх цих речей і нескінченній вигадливості гуцульських майстрів. Золотозубі жіночки і вуйки клюнули на неї, як рибки на товстенького хробачка і, оточивши тісною юрбою, напосілися з пропозиціями і нав'язуваннями своїх чудесних товарів для «панюньці», а панюньця тішилася і купувала все підряд, намагаючись нікого не образити.
Врешті мені таки вдалося вирвати її з полону, і повести геть із нездорового місця через місток над легендарним водопадом. Худий, голий до пояса хлопчисько готувався скочити вниз з мосту на потіху сімейству барвистих туристів з фотоапаратом.
— Не скачи, вже надто зимно, — зупинилася біля нього Марта.
— А хто мені заплатить за то, шо зимно? — вишкірився хлопець, прикидаючи, звідки йому краще стрибати.
— Скільки? — поцікавилась Марта.