Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія»

  
Юрій Андрухович
 
Екзотичні птахи і рослини
 
з додатком «Індія»
   
ЕКЗОТИЧНІ ПТАХИ І РОСЛИНИ
 
ПІСНЯ МАНДРІВНОГО СПУДЕЯ
 
 
Агов, мої маленькі чортенята!
 
З-під свити я вас випущу на світ —
 
туди, де кров з любов'ю черленяться,
 
де пристрастей і пропастей сувій…
 
Я — ваш отець, тож будьте мені вірні!
 
(які невірні рими в голові!),
 
але коли до серця входять вірші —
 
прекрасні, наче крила голубів,
 
які тоді надії!..
 
 
 
З риторик і поетик академій —
 
гайда на площу, як на дно ріки!
 
Підслухані у вирі цілоденнім,
 
ті рими — вчителям наперекір
 
(у вчителів, здається, перекір)!
 
Або в поля, як на зелену прощу —
 
читати вірші травам і вітрам!..
 
І постарайтесь, я вас дуже прошу,
 
щоб явір тихі сльози витирав,
 
щоб небо, нахилившись, наслухало,
 
щоб завше був натхненний соловій…
 
Хвалу воздавши часові зухвалу,
 
звірят і пастухів благословіть!..
 
 
 
Отож, — на світ, за діло — чарувати!
 
Агов, мої маленькі чортенята!
 
 
КАЗКАР
 
 
Я міг би гнати тепле стадо —
 
мене б життя кудись несло,
 
або пізнав би легко й радо
 
просте корисне ремесло.
 
І так лічив би добрі днини,
 
а дзиґарі з високих веж
 
мене хвалили б щогодини:
 
«Ти мудро й праведно живеш,
 
якщо живеш, якщо живеш!»
 
 
 
А я — не той, бо родом з райдуг
 
і я махнув на похвали —
 
мене ви знаєте як зайду,
 
а все ж зовете за столи!
 
Адже в мені бринить як свято
 
земних історій вічний рух:
 
про серце, вірне і завзяте,
 
про творче диво теплих рук,
 
 
 
про незугарне і прегарне,
 
про сонний сад і жах темниць,
 
про дівчину з очима сарни,
 
що виросла в краю суниць,
 
про двоголосся неба й хліба,
 
коли у небі віщий птах,
 
коли духмяна груша липня
 
в листках повисне і в літах,
 
а я повім коханій так:
 
 
 
ти — достеменна як сльоза
 
найтонша лагідна лоза
 
ти — океан для корабля
 
розкішна маревна земля
 
ти — і колиска і труна
 
найчарівливіша струна
 
 
 
в тобі живе моя луна
 
моя небесна борозна
 
я — просто пісенька твоя
 
моє світило золоте
 
холодний і бездарний я
 
коли без тебе все не те
 
і світ як плід у нас надвоє
 
аж ми ласуємо обоє
 
 
АСТРОЛОГ
 
 
У нього палка потреба,
 
у нього жадання слізне:
 
окраєць нічного неба
 
піймати у фокус лінзи…
 
 
 
Бо він живе на горищі,
 
а там сутерени вищі:
 
у сутінках — мерехтіння
 
і сонце межує з тінню.
 
 
 
Він дивиться тільки вгору,
 
і небо лоскочуть вії,
 
коли в полудневу пору
 
від кухні смаженим віє.
 
 
 
Над містом літають птахи,
 
а поруч із ними «ахи»,
 
коли роззявлять на площі
 
голодні роти бідолахи.
 
 
 
Земля собі пілігримить,
 
кружляє собі й кружляє,
 
а хтось нові пелерини
 
на осінь собі замовляє —
 
 
 
а він живе на горищі
 
(там зимно, там вітер свище),
 
але насправді з горища
 
небесна ковбаня ближча.
 
 
 
У нього маєтків немає —
 
згори в декольте заглядає,
 
а в місті вічність минає
 
не так, як він загадає.
 
 
 
(Балконне крило ажурне
 
й сентиментальне, мов танґо,
 
обжив бароковий янгол —
 
створіння пухке й безжурне).
 
 
 
І взявши голову в руки,
 
він крикне собі з розпуки:
 
«Чого я марную роки?!
 
Візьму попід руку Юзьку,
 
піду в пивничку на Руську,
 
забуду святі мороки!
 
Забуду святі мороки…»
 
 
АЛХІМІЯ
 
 
В реторті вариться коктейль —
 
твоя й моя першооснова,
 
якої давній менестрель
 
шукав із музики і слова, —
 
в реторті вариться коктейль
 
(oh, yes, my baby!).
 
Я — Фауст, Гамлет, Вільгельм Тель!
 
Я сплю на небі!
 
 
 
Та будні стомлено шиплять
 
в розпечених побитих тиглях,
 
і в суміші отій киплять
 
сполуки спогадів застиглих.
 
Коли крізь будні ти пройдеш, —
 
чи ж обійдешся без подряпин?
 
Коли в букетах подаєш
 
надії, від сльоти продряглі,
 
та от впадеш з високих веж
 
(oh, yes, my baby!),
 
побачиш — на землі живеш,
 
а зірка в небі!
 
 
 
Але всі рани заживуть,
 
смараґдами всі сльози стануть,
 
коли цілунки проженуть
 
слова олжі — поза вустами.
 
І павутинки наших душ
 
знайдуть свою першооснову,
 
немов пелюстки наших руж
 
— розкриються цнотливо знову:
 
«Це ти?» — «Це я, твій сум і щем…»
 
(oh, yes, my baby!) —
 
я загорну тебе плащем,
 
немов на небі…