Цього ви не знайдете в Яндексі

— А скільки тобі років, — питаюсь я.
— Я і сама не знаю, мама каже, що три, а насправді… я їй, чесно кажучи, не дуже довіряю…
— Ага, — кажу, — зрозуміло…
І вона сиділа до мене спиною за восьмикутним дитячим столиком для занять. Маленький столик, як і все, що було у цій кімнаті, у цій квартирі, пристосованій для занять маленьких дітей. І ця дивна організація простору, великі світлі вікна, висока біла стеля та маленькі предмети меблів. Це дещо зводило з розуму…
<empty-line/>
Цей типу дитячий садок заснувала моя мати, яка у силу свого професійного хисту і безпосередньо своєї педагогічної діяльності займалась тут із дітьми. Це була підготовча школа, куди заможні батьки приводили своїх чад на процедури розвитку, першого авдиторного пізнання світу, розвою моторики рук та логічного мислення… Ця квартира, обладнана під школу, слугувала для мене причалом, коли я, тверезий чи нетверезий, пізно ввечері, коли всі зняття закінчувались, приводив сюди дівчат на каву. Мама на це дала добро, тому що розуміла, що до нашого помешкання, яке ми наймали у гладкої неохайної єврейки, когось привести мені, вже майже дорослому, повному сексуальної енергії юнаку, елементарно незручно…
І ось я сидів на тому дивані, на якому я зазвичай знаходився в горизонтальному положенні, сидів і розмірковував чи то над цікавістю журналу, чи то над вибірковістю інтересів, які, чесно кажучи, я, за відсутністю життєвого часу, не мав змоги обирати… Я сидів і дивився на Лєру, роздивлявся її кумедні рожеві сандалі, її комбінезон та вправні скоординовані рухи. Вона сиділа до мене спиною і розмальовувала надто змоченою аквареллю книжку-розмальовку.
І знову журнал… таємниця цікавості журналу, зрештою, як і таємниці всього цікавого криються у нецікавості чогось іншого, так само, як на тлі цікавого журналу контрастує цей москвофільський і нецікавий. Чому я маю читати цей непотріб?
Інша справа — той, цікавий, ні з чим незрівнянний… від нього виникає відчуття заздрості, радості, тріумфу, відчуття життєвої патетики у горлі, слиновиділення й плач, зрошений пінтами сліз, а також слиз, неймовірні образи у голові та горизонти неосяжних просторів перед очима, виникає очманіння, очамріння, мурчання й розподіл численних, чисельних полиць думок на яруси…
Інша справа я. Та що я? Споглядаючи за маленькою щокатою надгарною дівчинкою, я розв’язував пелех чуттєвих рівнянь, у яких рішення заздалегідь непередбачені. Першим неочікуваним стусаном у потилицю було Лєрене звернення до мене російською.
— Артьом, — сказала вона, — я хачу к мамє.
Я думав, вона розмовляє українською.
— Я думав, ти розмовляєш українською.
— Це я з тобою так. Я все розумію.
Зрозуміло.
— Зрозуміло. Я теж, Лєрочка, хочу до мами.
Фак, ну а що я мав сказати? Що її мама скоро повернеться?
— Твоя мама скоро повернеться, — я все ж таки це сказав.
Здається, вона не повірила мені.
— Не скоро, а за три години.
Ні, вона не повірила мені. Та і не дивно. Я ж бо для неї здаюсь щонайменше нудним дядьком із цікавим та нецікавим журналами у торбі, хоча не виключено, що у тій торбі є ще якісь добреники, розважальні ігри, повчальні історії, бездоганні формули людського щастя, кольорові олівці, які їй, певно, і не потрібні, у неї ж акварель. Надто мокра, щоб нею користуватися, та хіба вона розуміє? У мене є цікавий літературний журнал з авангардними, трохи непристойними малюнками та нецікавий майже-російський журнал, де, окрім бездарного тексту, вліплені бездарні світлини та тупезні акварелі й туші травневого бузку й диких коней. Та їй, певно, обидва часописи здаються надто малоцікавими, та хіба вона розуміє?
Другим стусаном у потилицю був її шепіт. Вона підійшла до мене, що сидів на софі, й прошепотіла щось невиразне і, як мені здалося, наболіле.
— Що ти кажеш, Лєра?
Вона повторила, але я знову не розібрав, і, вже користуючись своїм підсвідомим здогадом, догнав, що ж вона від мене хоче.
— Ти хочеш пісять? — запитав я, але запитав надто голосно, так що Лєра не відповіла, а лише відкрила рот, що мало означати «да».
То був не стусан, а пєздюль, причому трубою, або добрячий копняк під зад добряче підкованим мартенсом.
— А сама не зможеш?
— Ні, — тихо проговорила вона, — мені треба світло увімкнути…
— Ага… — з полегшенням зітхнув я, бо ж ніколи не водив дітей, а тим більше дівчат, пісяти, хіба шо у друзки п’яних.
Я увімкнув світло у туалеті, по ніздрях забарабанив приємний ананасовий глейд. Лєра застигла на порозі й благально глянула на мене. Шо?
— Що?
Вона стояла і мовчала. Я не знав, що говорити, що робити, як себе вести у такій ситуації. Боже, заблагав я, чому вона не п’яна?
— Їй три роки, — відповів Господь, — рано ще…
Тут я розумію, що я повний ідіот, що не допатрав такої речі, що сам унітаз удвічі більший, а висотою такий самий, як Лєра.
— Тобі допомогти?
Замість відповіді вона почала швиденько розстібати комбінезон і знімати колготки з трусиками. Ні, тільки не це…
— Потримати?
Вона кивнула. Я схопив обома руками її під руки й підніс над унітазом, наче у картині «Олександр Нєвский» Сергія Ейзенштейна, де один горбоносий тевтонський ординець підіймав перволітків над жертовним вогнищем…
Коли вона пісяла, я дивився їй у її круглі, незбагненного кольору очі, її злякані витріщені очі. Цей погляд, мабуть, запам’ятається мені як ніякий інший, цей погляд буде супроводжувати мене до скону, до зсунення світів або ж до склерозу. Вона і так боялася мене, боялася мого звертання до неї, мого чоловічого бу-бубу, боялася мене, тому що у торбі не виявилось для неї жодного добреника, і ніякої розважальної гри, і ніякої повчальної історії, і, тим паче, не було там бездоганних формул людського щастя… Тільки ті два журнали, ті дві китайські грамоти.
На свої три роки вона вже вміла читати слова. Не по складах, а саме словами вона читала, причому доволі впевнено. І навіть англійською. Бо ж мати її була викладачкою англійської у школі «Ей-Бі-Сі».
Але журнали їй ні до чого, бо там чорно-білі незрозумілі картинки. Звичайно, їх можна розмалювати, але ж вони такі маленькі, навіть нецікаво, тому вона вирячила на мене свої круглі незбагненні очі і… пукнула…
Добре, що у малих дітей все в порядку з соромом, який стосується їхньої фізіології. Лєра пукнула і сказала «ой», щиро посміхнувшись, але її круглі очі так і залишились виряченими. Можливо, то побічний ефект процедури пісяння, оті очі, можливо, у всіх жінок так, бо ж я бачив лише п’яних жінок, а у них із виряченими очима проблем не було, бо я ті очі ледь бачив, бо їх залила блювота й слина, бо вони були п’яні в сраку, таких жінок я не люблю, але тягався, хоча, скоріш, вони зі мною тягалися, та хто нас, п’яних, зрештою, зрозуміє…
Переставши чути дзюрчання, я на мить розгубився. Чи, може, її треба трохи потрясти, аби збити якісь залишки, як то роблять чоловіки, чи, можливо, у жінок так не прийнято.
— Усе? — запитав я.
Вона знову кивнула, і я зняв її з унітазу, після чого відвернувся, чекаючи, поки Лєра заправиться. Благо, вона це робила сама, до того ж дуже вправно.