Анатомічний атлас. Важко бути жабою

— Вілєнін.
Ми любили його, ми були майже адептами, несміливими учнями його великих ідей. По фіг, звичайно, що комунізм як такий викликав у нас лише сіру, майже безплотну нудьгу і нічого більше. Нам було нудно, тому що комунізм у нас асоціювався виключно з трупами, які збиралися коло нього, нашого Вілєніна, з несміливими гаслами, вимагаючи лише підвищення пенсій. До чого тут Ленін — ми взагалі не розуміли. Якби ці старі, понівечені зморшками та бойовими пораненнями люди керувалися політичними мотивами, якби вони виходили до Леніна і закликали до зміни системи, вигукували революційні гасла або хоча б вимагали зміщення мера міста — я простив би їм їхню нечисленність, я полюбив би їх за їхні зморшки, їхні домовинні запахи, їхні поранення, я полюбив би всіх стариків, я полюбив би себе старого наперед, пробачив би собі всі свої старечі капризи та вереди, всю свою злість, а так вони лише позбавляли нас так потрібної нам надії, вони говорили, ні, звичайно, вони не говорили це нам особисто, але їхні подрані коричневі жакети нам говорили, що, пацани, ви не думайте, що ви або ми такі круті. Ні, нічого подібного. Ані ви, ані ми не круті. Ми нічого не варті в цьому хаотичному суспільстві. Ви збираєтесь біля цього Леніна лише тому, що тут зручно сидіти, тут вас ніхто не чіпає, і з міліцією, здається, у вас все нормально, свої, як ви кажете, мутки, а ми тут — лише для того, щоб також кудись діти свій вільний час. Невже ви думаєте, що ми віримо в те, що вийде якийсь мудак в ондатровій шапці і підвищить нам пенсії, що хтось візьме та полікує наші бойові поранення. Нє, пацани, ми з вами однієї крові, ми з вами на одній мотузці, все, що трапиться з вами, може трапитися з нами, так що давайте побухаємо, у когось із наших, здається, є спирт.
Ми поділили територію. Ленін стояв посеред центральної площі, як, власне, і в тисячах міст по всій Україні, відлякуючи закордонних туристів. Ми сиділи праворуч від нього. Трупи — ліворуч. Згодом, десь через рік або два, прийдуть металісти і прогонять стариків, яким нічого не залишиться, як збиратися біля пам'ятника афганцям, однак там, окрім комп'ютерного клубу та занедбаного дитячого садка, немає жодних адміністративних установ, тому сидітимуть вони на незручних ослінчиках і лікуватимуть свої розчавлені душі спиртом, який, очевидно, знайдеться бодай у когось…
13
У нас були друзі.
Ми з ними, як то кажуть, дружили. Нормальні друзі, їх було десь із двадцять, можливо, тридцять, сто. їх було безліч, ними була різна молодь від п'ятнадцяти до тридцяти. В основному це були друзі Віталіка. Різні діджеї, які працювали у клубах та на радіо, це були музиканти рок-, реп-, джаз-гур-тів, виконавці народних пісень, міських романсів та балад, йобані барди, художники. У нас була незлічима кількість друзів художників, загалом, або ж вони були алкоголіки, або це були Свєта і Юля, іншими друзями були прості клубні танцівниці, якісь стриптизерки, поети, які, власне, як і ми, були гівняні, взагалі нікому не відомі та взагалі ніким не визнані. Режисери аматорських театрів, декілька акторів з міського театру імені ТеГе, ведучі місцевого телебачення, студенти-філологи та студенти-психологи, пара затраханих журналюг, кілька незлостивих гопників, фотографи з приватних салонів, офіціантки дешевих забігайлівок, безробітні, бездомні, прокляті, юродиві, калічі і навіть один член НСПУ. Цей член приходив, такий, знаєте, трошки притраханий (майже припорошений) життям, із запаленими очима, з м'якою непевною ходою, у засмальцьованому чорному піджаку. Він приходив і думав, що ми такі класні.
— Пацани, — казав він, — ви такі класні.
Ми погоджувались і дивились на нього: що він, типу, хоче.
— Що ти хочеш? — питали ми в нього.
— Пацани, — казав він, — у мене є наркотики.
Він діставав із кишені свого піджака пожмаканий суверток з травою, зазвичай то був поганий, вирощений у диких умовах бутєр, однак ми сиділи, довго розкурювали, у нас вже вистрибували легені. Вони нам казали, ці наші легені, все нормально, ви курите з цим спілчанцем, він пише вірші, він пише дивакуваті оповідання, але ж подумайте про нас, про свої легені. Ми не думали, ми курили галімий драп. Член курив з нами, тому що тільки ми, добродушні молоді люди, не глумилися з нього, не виловлювали, коли той починав нести несусвітну маячню, щось про пришестя ієромонаха Аквінського, який зруйнує фінансову систему планети, і люди повернуться до первісного ладу. Ми виловлювали виключно своє…
У нас були друзі. Вони постійно приходили до нас у гості і, як годиться, щось приносили. Вони знали, що просто так сюди вони не потраплять, вони знали, що в цей вертеп вхід лише за запрошеннями, які були еквівалентні пиву, шмурдяку, горілці, драпу, їжі. Більш за все ми раділи драпу та їжі. Траву, в принципі, можна було придбати за три квартали від нашого помешкання, але походи за нею перетворювались на суцільну біду. В нашому місті була вулиця Нєвська. Я не знаю, хто її так назвав, хто взагалі її придумав і на колишньому пустирі побудував спальний квартал, до якого входило сім дев'ятиповерхових гуртожитків і з десяток таких самих сірих панельних будівель. На тій сраній Нєвській було реально небезпечно, вона ніяким чином не порівнювалась з Невським проспектом у Пітері, то був страшний сон неформала: тим кварталом постійно сновигали агресивні, навіть не підозрілі гопніки. Не підозрілі тому, що вони відкрито підходили до тебе і пиздили. Вони одразу пиздили тебе і забирали все, що було в твоїх кишенях, їм було абсолютно по фіг, а якщо ти вирушаєш за травою, то вони обов'язково на тебе нападуть і заберуть, у кращому разі, траву і гроші. У гіршому — вб'ють. Просто так, задля розваги. Тому, коли ми вирушали за травою, ми вдягали якісь чорні маскхалати, ми маскувалися не просто так, у нашому маскуванні ми доходили абсолюту, тобто ми, неначе якийсь спецназ, пробирались дитячими садками, школами, занедбаними майстернями та просто манівцями, аби нас ніхто не помітив і не змусив балакати з Богом. Ще ці менти, задрочі озвірілі…
Баригу звали Таня, і вона була циганкою. Мешкала вона на дев'ятому поверсі. Ліфт не працював, тому ми піднімались сходами, зустрічаючи темних осіб, які спускалися з дев'ятого. Нам дуже часто щастило, і ніхто нас не вбивав, але іноді вбивали, просто так, брали і встромляли нам у печінки свої зеківські заточки. Ми падали та стікали кров'ю, помирали, однак потім все одно невпинно досягали мети, купували той клятий та смішний драп і тими ж манівцями тікали додому. Вдома ми струшували з себе ту сороміцьку пилюку страху та роздратування, набирали у великий двадцятилітровий баняк воду, мутили водний і по черзі схилялися над напірником з радістю…
14
Інколи ми розважались. Це місто було ніби тюрмою. Я зараз так думаю, що це і була тюрма, де нам, та і не тільки нам, заборонялося майже все. Навіть розважатися. Тобто розважатися можна було, але цього не любили ані менти, ані гопніки. Ми могли дозволити собі розважатися вночі.
Якось ми подивилися один фільм, він нещодавно з'явився у прокаті. Це був той самий француз, який зняв «П'ятий елемент». Бессон. А фільм ми подивилися «Ямакасі». Ми були захоплені зненацька. Тоді, мабуть, багато молоді по всій планеті були захоплені цим фільмом, багато хто намагався наслідувати цих сраних паркурів, стрибали по деревах, будівлях, парканах, балконах, закутках там різних. Ми спочатку стрибали у згорілому корпусі університету, але потім вирішили лазити прямовисними стінами. Діло було пізнім вечором. Одного разу — я якраз поїхав до Києва складати сесійні іспити — пацани, Толян, Віталя і ще один чувак, який був старший за нас на декілька років, його мама була депутатом міськради, і він тільки-но закінчив курс англійської мови та літератури, так от, блукали вони містом у пошуках цікавої будівлі, яку можна було б підкорити. І раптом вони побачили старенький двоповерховий будиночок, де містилася редакція місцевої газети «Галімі Черкаси». Полізли на балкон, каже Віталя. Полізли, погоджується Толян, і вони лізуть. Чувак, у якого мама була депутатом міськради, лізти відмовився, посилаючись на ревматичний біль у спині та менструацію своєї молодшої сестри.