Замість крові

… драйвер дивиться попереду себе, ніби вдивляється у свою Смерть, чиє зображення колись стрімко наблизиться до лобового шкла: хтось на протилежному узбіччі з відстовбурченим великим пальцем та з губною гармошкою в іншій руці, на плечі - порожній наплечник… і драйвер стрімко загальмує та розверне свій TIR посеред траси, щоб підібрати хічхайкера… скляний барометр з рибою в розтині, час - це хамелеон… Коли замовкаю та курю, змушений слухати Маріну Журавльову, в пам’яті Місто моє розгортається з вершини Пішохідного мосту - моста самогубців. Місточок поцілунків теж називають мостом самогубців, по-моєму, в Києві взагалі нема жодного мосту, з якого б жертви польотів уві сні не кидалися вниз головою назустріч воді чи асфальту, пароплавам або машинам - чи не легше влаштувати собі приватний ритуал смертельної вмазки замість розґвезьґувати мізки та кишки бетонованою свідомістю пожирачів бульварного читва й кримінальних хронік? З вершин Пішохідного моста можна побачити майже всі чорні крапки стирчкових вписок: задовольняю ваш урбаністичний вуаєризм, шановні екскурсіо монстроїдас - я сьогодні ваш Ґід, ваш Гад, ваш Ґод! Річковий вокзал, Фурункульор, який піднесе вас до врат попсової величі Андріївської церкви повз забльований нічними панками Боричів Тік; станція метро Поштова площа - там, де поруч з жовто-червоними гусінями колійного електричного транспорту бігає музейний іграшковий трамвайчик початку щойноминулого століття - на ньому можна доїхати просто до скляних дверей колишнього чайного кафе «Еланда»: вигнана зі «Світлиці» на Узвозі піонерська толока зі своїми ґітарами, ручними пацючками, немитими хайрами та герлами, вікторацоями та єґорлєтовими, обтріпаними зошитами зі старанно переписаними віршами Моррісона, самвидавівськими книжечками та нехитрими шнягами, гріється взимку одним горнятком «Каркаде» на всіх… гріється - в моїй пам’яті, а в «Еланді» - тепер можна курити і цмулити дуже дорогий коньяк, де ви, Match, Byblos, Bursa, Truva, Портянки Хо Ші Міна, Золотий Пляж та блядський стодвадцятиміліметровий More (St. Morris Pall Mall Fine)?! ви були смачнішими за теперішній Camel, не кажучи вже про силітрово-кізяковий Marllboro! Нова катастрофа - Lucky сотка також зникли - тютюнові ознаки плину часу… метро: ви знаєте, що таке трах на ескалаторі в метро?! хто першим зупиниться: чоловік чи машина? дякую вам, сірі мої забембані недотрахані кияни за те, що намагалися робити вигляд, ніби нічого не відбувається, за те, що не викликали ментів, за те, що юрмилися щільно й не розпадалися на окремі отруйні людські молекули злого слова, дякую вам, як своїм батькам! Майк не хоче штрикати малолєток, Джон не хоче штрикати малолєток… окуляристий піанєрчік благає й уламує їх кілька діб - з Майком ґвинтова гістерика, Джон лякає хлоп’ят СНІДом - глухо, як у танку, єдине, що хвилює другого піанєрчика: треба зателефонувати додому… сидять, скиглять, нидять обоє… повз голову хлопчика летить телефонний апарат, Майкові очі нагадують кульові блискавки: «На!!! Дзвони своїй мамі!!! Подзвони і скажи їй, що її син - наркоман!!!»; жертви побутового наркодебілізму, вава на тімені, забита марлею з ацетоном, перпетуум токсікомобілє, перпетуум мудило… там, за Ярмом (не дивіться ліворуч! Там - ай! - там Зєльонка! Зелений театр. Арена для початкуючих сатаністів - не дивіться туди! Ай!), вниз повз Філармонію, нагору від Комсомольської (тепер Европійської) площі - незабутня вписка Олєжки… вся Труба туди стікалася… Труба, Майдан - він там, вгадується у кужеленні параноїдальних випарів толоки - юніорська збірна неформалів, ірландське рагу, майданчик молодняка, як у зоопарку: всі дорослі звірі сидять по своїх окремих клітках, а на майданчику молодняка всі тусуються й граються разом, і ведмедики, і курчатка, й вовченятка, й кошенятка, і зайчики, і каченятка… так і тут: трешори тусують на Ботаніці, сатаністи й панки - на Зеленці, гіпі - на БЖ, а в Трубі - всі піанєри… неначе акваріумні рибки - строго під скляною стіною входу до метро… по суті, совковий андеґраунд уніфікував субкультурні дефініції: найщільніше, як на мене, злиплися до молюскової купи у своєму духовному гетто панки, гіпі та заморочені на магії…J Труба за часів свого перенайменування в дечому дійсно була місцем, де свою незалежність доводили юні неформали й горласті політично інфіковані пенсіонери, досить демократичний вигляд мала площа. Тепер вона також є наявним символом нашої «незалежності»: паноптикум Бетмена Архістратеґа, Баби На Фалосі, шкляних теплиць та інших незбагненних конструкцій небувалого несмаку - звалище психіатричних тестів для невиліковних шизоїдів… підземні кола споживацького пекла поза неосяжним шклом, куди можна спуститися ескалатором до Мекки пластмасового їдла, фальшивої кави й різноманітного фуфла, що коштує шалені бабки - інфернальне царство муляжів, фантом незалежності людського існування…ми були наділені дивом молодості, що скрешувалася по тусівках, зокрема й «Молодості», чарами юності, що не скрешувалися довго, доки наркотики безболісно не повитягали з наших щелеп живі зуби - на згадку, під власним наркозом особистої засекреченої формули з якимось педерастичним чи принаймні транссексуальним ефектом… перші мої зуби пішли на офіру Datura Latura, коли мені було сімнадцять, останні - на відправи Ґвинту, коли мені було під тридцять, але я не шкодую про свій щелепний вівтар, бо стоматологія сягнула зараз небачених вершин декоративної мімікрії. Зрозуміло, що маючи хоч найменшу здатність до хитрування й лизання спонсорських дуп, можна скористатися усім розмаїттям фотополімерних див і відловити хімічний кайф науковця в процесі збереження основних рис власної зовнішності - так ми назавжди втратили величний та похмурий, наче Дім Ешера, ґотичний Зуб Річарда на Узвозі… валимо Трубою назовні - тим відгалуженням прямої кишки, де цілість ґітари може поставити під питання гопотня в спортивних костюмах й зелених слаксах… раптом зустрічаємо нашого хирлявого казкаря алхімічної статі - Андерсена:
«Прі-ів-вє-єт!» - блакитні інтонації й небачено добра, світла щербата усмішка - з п’ятьма блакитними, що валять назустріч, а поки вітаємося, призупинивши рух, підвалює ще Моррісон, а потім ще якась панкота довбана… раптом підбігає перештукатурена німфеточка в міні-спідничці й з пацифіком - як із золотою медаллю про закінчення школи - на шиї: «А что, тєпєрь здєсь тусуюцца, да?» - ну що тут скажеш!… відправляємо дєвачку на «Вхвіль» - нехай у яслях потусує, коліс поїсть, пісеньок поспіває, навчиться кінчати - спочатку від виступів «Салюту Абсурда», а потім і від якого-небудь трубадура! Поквапся, сонечко, доки не накрилися жіночим статевим органом системи нападу Червоні Рвоти, львівські Вивихи та Альтернативи, одеський Мертвий Театр та фестиваль Пам’яті Владіміра Нессі! Дєвачка, давай! Растафарай! Я люблю твої сльози, ми так чекали весни, а по-трапили у січень… КОТ… Я люблю толстих женщін - я нє люблю манєкєнщіц: у ніх бальшиє запроси, а я курю папіроси… КАЗКИ… Пиздуй на трасу, тобі відсиплють жменьку бісеру в кінці тунелю, за адресою вул. Червоних Краваток, 4, якщо ти, мажорне дитя, туди колись дістанешся. Ти марно прагнеш дефлорації мозкової й статевої! Що з тебе буде, коли тебе розгерметизують?! Однією парафіянкою більше.
Ми об’їдалися на кришнаїтських святах дивовижними східними смаколиками й солодким рисом, ми харчувалися в шаровій кришнаїтській їдальні на Подолі; розводили на аск, що, як відомо, є шляхетною справою, різних сновид (наприклад, Мотрю Пошиваник із Шікаґо - на флеті Тимофія- мажора, який відрощував хаєр на продаж: «нє, Мотре, ми не підемо ввечері на сейшн - там панки битимуться з гіпі, буде море крові, купа вовни, торба кісток!»); ми зависали, відігрівалися на рєпах, по репетиційних базах різних підзем- них навіки «нерозкручених» живих команд (а Паша зі «Сказок» вже років сім як у Парижі - листівку з Сеною якось прислав) панків, металюгерів, що, на відміну від перкусійно-ґітарно-дудкових гіпових квартирників, валили свій каструльний саунд по підвалах і тодішніх «нічних клюбах», себто в зачинених на ніч ДК, загублених у нетрях, скажімо, Стрийського парку у Львові; ми здавали пляшки й нишпорили секондами в пошуках шузів на платформах та кльошів, які ми здебільшого крали між велетенських стелажів складу універмагу «Україна» - ховаючись за брудними фіранками, поквапливо напинали по дві пари поцуплених вельветів на джинси, маєчки армії спасіння - під сорочки й традишнки; ми розшукували по смітниках та горищах старі речі - уламки посуду, іграшок, годинників, клапті журналів, книжок, старих ґазет - по мажорських кварталах БЖ, Софіївської, Липок, Печерська випадало знайти у сміттєвому контейнері якісь класні лахи, принаймні джинси або кросівки - порпатися по смітниках і підбирати пляшки тоді ще вважалося ганебним за інерцією совіцької моралі, отже, конкурентів у нас не було; іще не всі атавізми автоматів з газованою водою ліквідували… ми виловлювали у численних київських фонтанах дрібні гроші… на інші потреби - похлиналися бульбашками й телефонували ми на халяву, ґвалтуючи добрі й милі допотопні автомати; ми продавали на Узвозі трикутний поіржавілий дорожній знак, де негр могилу риє («ведуться дорожні роботи»), запевняючи перехожих, що це є витвір мистецтва, й ті велися, давали бабки (хоч знака не брали), одні навіть подарували дві платівки Альбано й Роміни Пауер, а якийсь гопнік напоїв отрутою під назвою «Бренді Слничев Бряг», з неабияким пієтетом просуваючи нас «по жизні» на штиб: «Ну ти ж мужик, а ходиш патлатий, як бба! Ти ж маєш бабки заробляти, а ти якоюсь хуйньою страждаєш, і гадаєш, що так і треба - дорожній знак людям впарювати!»; якось я змусив Ґрінпіс на всю стипендію придбати юзаний програвач «Акорд», лише тому, що вирішив подарувати їй увесь свій вініл, а ще - на згадку про очко червоної лямпочки такого ж програвача в нічній темряві з мого дитинства… Бременські музиканти… Ми полюбляли ходити на пафосні сейшени в КаПеях - заходи неформального зародження «шоубизу». Наприклад, на «Першому Українському Ґреммі» всім кодлом задумали підбити дебіла Крюґера на таку акцію: коли Іра Білик - вона тоді ще була зелененьким жалюгідненьким закосиком під найдешевший зразок ранньої Мадонни й видавалася нам (о, наївні!!!) найпотворнішим втіленням попси, - отже, коли вона наблизиться до краю сцени й до краю своїх загравань з публікою, схопити її за штанчики й стягти зі сцени, або, якщо не вдасться її, то принаймні штанчики, й тут таки трофей обдрочити. Та Крюґерові в останню мить пристало на «в падляк», й він з’їхав з тєми: мабуть, зачув «якусь» лажу. Отже, невдоволені собою, ми попленталися до фойє перекурити (в потилиці не попускає відчуття, ніби щось женеться за тобою, навіть коли стоїш на місці, а якщо досі не наздогнало - то радій дарованому незбагненно відтермінуванню!) й зауважили величезну діжу зі слоновим запилюженим фікусом. Вона була в біса важка, та курча діжа, але ми таки її поцупили з фойє й виперли на сцену під час виступу пана Тищенка, старого щура з обгризеним хвостиком. Це виглядало так: двоє (один з них я), карбуючи крок, урочисто несли фікус з непроникними фейсами, за ними строгим каре по двоє, тримаючи над чолами граби в піонерському салюті, крокували ще чотири волохаті персони. Ми поставили фікус біля центрального мікрофона й під всезагальне спрутеніння також вишикувані в каре звалили зі сцени. Це було навіть краще, аніж бичачий прикол з Біличкою! Але апофіґеєм став наш другий вихід: по тому, як той Тхорик відволав своє про Неньку, серпанки, вишиванки (й дівочі ранки…), ми в такий же спосіб, як і виносили, забрали зі сцени діжу й на тлі загуслої в залі мовчанки винесли фікуса геть й поставили на його законне місце у фойє! Серед натовпу у вечірніх сукнях блядського вигляду, ми тусували гордо в шинелях та тєльніках, драних джинсах і радянських спорттоварівських кедах - обурливо п’янючі перед світлі очі тьолок у лосінах та лискучих кохточках й гопів у слаксах та китайських кросівках, з «платформами» на незаймано круглих черепах… Ми проривалися на пишні фуршети повз іще не вимуштруваних «шоубизом» охоронців. Ми віджахували ту забичену бичувальну бичарню: вони називали нас анархістами, сатаністами, психами й наркоманами, що ніби й не далеко від істини, хоч насправді ми вважали себе усього лише мирними гіпі, пацифістами, пофіґістами… На одному з таких фуршетів я випадково перетворився на голандця. Я вже перебував під тим ґрадусом на широті закарпатського плодово-ягідного чорнила «ГрушКи-яблучка», під яким спілкування стає можливим лише фривольною американо-англійською мовою, схожою у моєму виконанні на давньоодеський жарґон, але без модного нині ніґґерства… Піпл прохавав тему - я тричі падав на хвіст піанєрам-мажорам: на пиво, на водку та на траву. Сам дурів від власних тєлєг. Миша була тіпа моєю перекладачкою (та сама Миша, яку зґвинтили колись у Молдавії з п’ятьма стаканами трави, запханої до ліфчика, більшого за її маленькі груди на три розміри). Миша запевнила мене, коли ми пішли пісяти обоє до чоловічого туалету, що в мене класно виходить ідіотська посмішка іноземця. «Стовідсотковий голандець, який з’їбався з другого курсу філософського факультету Гаазького універа й тепер тусує автостопом по Європі!» - констатувала вона, розшукуючи в своїх розстібнутих вельветових кльошах член (імовірно, мій приклад подіяв на її підсвідомість, поки вона говорила). Миша ошелешено подивилася на свої руки, на свій живіт й пішла до кабінки - пісяти, як уміла. Шняга з голандцем так припала мені до душі, що у Дніпропетровську, де я опинився разом із Джанніс (не питай мене як, моя доле!), скористався нею вповні - натхненно розгорнувся на всю котушку, як Остап Бендер. Квітень. Джанніс у літньому одязі, я - теж (футболочка, джинси, три картаті фланелеві сорочки, одна на другу, пожмакані, немов з дупи витягли). Вільні від якорів - ані грошей по кишенях, ані речей, навіть порожнього щоденного наплечника… Ранок на вокзалі. Їздець! Що ми тут робимо, як ми тут опинилися?