Замість крові

Таким самим фалосом, що й у Дніпропетровську, ми із Джанніс протягом тижня опинялися й у Харкові, й у Запоріжжі. Щоправда, мій «летючий голандець» морально себе вичерпав під час прощання з оббльованим Роттеном, який шматував на собі фінічки, бо хотів подарувати на прощання (ми твердо відмовилися брати його з собою), а зняти не зміг. Лише у совку можна було зустріти трешора чи панка в бісерних фіньках… Після того прощання я надовго забув англійську. Напевно, якийсь лінґвістичний синапс у моєму мозкові розпаявся. Натомість я дуже добре пам’ятаю як ми вночі зависли на трасі під Полтавою. Полтава - це взагалі якась мертва зона, як у Стругацьких у «Сніданку на узбіччі»: з цієї дупи, Полтавської окружної, ніколи нікуди не можна виїхати - це зачароване коло. А вночі тут просто нереально щось застопити, особливо, маючи поруч Джанніс у трьох моїх пожмаканих сорочках та кедах сорок восьмого розміру, взутих на обмотані спиздженими в потязі фірмовими фіранками ноги. У спалахах ближнього світла ми, напевно, скидалися на якихось біженців - стовідсоткові мудвіни на дорозі! 
Коли Джанніс почала моститися спати в кюветі, я зрозумів, що треба кудись валити з цього шлоїбенського безмазів’я. На протилежному боці дороги химерно відбивала місячне сяйво каламутна плівка теплиць. Я поволочив Джанніс туди. Ми перелізли через паркан, Джанніс поранила собі ногу об залізну сітку. Одна теплиця, як ми й сподівалися, виявилася незачиненою. Отак, мабуть, і виглядають повітряні замки. Все шмаття, яким ми розжилися під час безглуздих наших мандрів, я постелив між двома грядками на вогкій землі. Щойно ми відкрили бацилу - подарунок дбайливих запорізьких растаманів, як почулися попід нашою теплицею кроки нічного сторожа й собаче гавкання: «Бов! Бов - бов - бов…» Я рефлекторно відкинув ножа в найдальший кут теплиці, аби, у разі чого, мені не припаяли «зберігання холодної зброї», й ми зачаїлися. «Тіше, тіше - ето миши…» - сказав сторож собаці, а собака, напевно, подумала: «Миші то й миші, хуй з тобою, золота рибко», - і замовкла. І вони пішли. А ми доїли бацилу й лягли спати. Я огортав собою, стерплим, Джанніс, а по стінах теплиці то млосно пливли, то поквапливо пробігали скаламучені зовнішнім вітром полиски місяця, далеких ліхтарів та спалахи фар; ковзали й мінилися привиди, тіні зовнішнього нічного світу, гойдалися примари дерев, дозуючи розмазане світло. Плівка безперестанно підступно шурхотіла, й цей шурхіт нагадував чиїсь кроки, здавалося, хтось вдирається до нашого божевільного вогкого затишку: мусора, сторож, місцева гопота, та мало ще які покидьки, яка наволоч… Параноїдальна всенощна маячня. Я весь час тіпався від нервів та розчулення такою щемною романтичною близькістю двох покинених на планеті людських дітей квітів; від того, що сіпалася уві сні Джанніс; від бажання її трахнути, і просто від того, що хапав дрижаки.
Джанніс стогнала уві сні через свою поранену ногу, і я кілька разів марно намагався її розштурхати: мене глюкануло, що у Джанніс правець, і її терміново треба тягти кудись робити щеплення, штрикати якусь вакцину, чи що… Всю ніч мені марилося, що ось-ось увімкнеться поливальна система, а у надсвітанні наснилося, що нас загребли до мусарні, де зі стелі привітно світить яскрава жовта лямпочка.
На ранок ми ледве склали себе до купи: все шмаття було вогким, і плоть також - до кісток. Але поливальної системи ніхто не вмикав, і ніхто нас не чіпав. Я знайшов ніж, і ми вийшли на трасу. Й одразу ж нас підібрав Джип, який лише висаджуючи нас під Києвом, запізно в’їхав у нашу фінансову неспроможність, але тільки й встиг, що матюкнутися навздогін. Ми заплатили йому повними пригорщами дрібних азовських мушель, що невідомо яким чином потрапили до наших кишень у тому ж таки Запоріжжі. Ми заплатили тому Джипові! Сонце вже стояло високо. А в Києві дикий квітневий вітер чіплявся нігтями за брук й здирав із непокритих голів скальпи. А в гуртожитку журналістів на Мельникова не було гарячої води.
Ще пам’ятаю, на Одеській трасі нас колись водій білої Волги пригощав зацьминовим чаєм з термоса. На щойно згадуваній їбучій полтавській трасі нас годинами не підбирали навіть влітку: ми були схожі на арабських терористів у білих бурнусах (захист від пилу), й нас на всю волочило випите напередодні молоко з портвейном… Ми тоді прохуярили двадцять п’ять кілометрів якимось селищем міського типу, дослухаючись дискотечного бикування, що валило з місцевого клюбу; зависли на ніч в якомусь кюветі, де рятувалися до ранку від злісних комарів димом ватри і стратегічним косяком трави, що лишився з учорашньої оргії; і було нам видіння в серці багаття: глузлива мармиза Джа, схожого на Хоттабича… Вранці ми зрозуміли, що, швидше за все, нам доведеться пішкувати до самого Краснограда, бо траса в цьому місці скидалася на американські гірки - жодна фура при таких розкладах не зупиниться, аби підібрати якихось обдлубаних піплів у сірих від пилу бурнусах. Джанніс на відходняках вляглася просто біля дороги, підклавши наплечника під голову, а я здуру стопанув якусь іномарку. З цивільної іномарки, мов джин із портсиґара, з’явився мусор! Розбудив Джанніс, як то кажуть «з ноги», копнувши носаком черевика. Довго роздивлявся наші студентські, спитав, чого це ми тут валяємось при дорозі, ми відповіли, що подорожуємо в такий спосіб, бо ми є студенти й на залізничні квитки нам не вистачає бабок, а до Криму хочеться… «Д-да-а… странностям чєловєчєскім нєт прєдєла!» - сказав глибокодумно той мусор, повертаючи нам документи, й невдовзі його тачка розчинилася у гарячому мареві траси за черговим підйомом «американських гірок»…
Ялтинський автовокзал опівночі. З кримських автоматів ще можна подзвонити на шару: Кроха бере слухавку, просить почекати хвильку, доки вона вимкне чайник. Й ми чекаємо півгодини - на ізмєні що ось-ось роз’єднають наш шаровий контакт. «О, боже! Ви ще там?! А я забула… проходжу - дивлюся: слухавка лежить… приїжджайте!» Він аж на горі, неймовірний, у старому будинку, на останньому поверсі, без номера на дверях, перед якими стоїть старовинний фотель та якась рослина у діжці, флет Крохи й Олега, де всі обкурені, нема води, а всю стелю обплутано магнітоплівкою, з якої звисають різні фінічки й навіть вінілові платівки… Щось подібне до цієї «інсталяції» я, Джанніс, Бухгалтер, Енді та ще якісь піпли - ясна річ, налляті вином, - вчворили якось у вагоні метро: не вийшли на кінцевій зупинці й за той час, поки поїзд об’їжджав коло, понатягували та попереплутували між ручниками плівку з цілої касети, й понавішували на те павутиння все, що при собі мали: фінічки, штрикалки, фотки якісь, навіть презерватив у когось знайшовся… коли потяг виїхав на кінцеву з іншого боку й до вагону почали заходити люди, ми порозсідалися на лавках й насолоджу валися реакцією, надто - пенсіонерів… «Небо стає ближчим» - перша фраза, яку вимовив маленький крохоолєжин син: ми завтра побачимо море!
Взимку на Одеській окружній ми тримали стоп, вигукували в крижаний простір якісь милі бздури, трахалися просто посеред завірюхи, й так водночас грілися й стопили, Бременські Менестрелі, «троянди й виноград - красиве і корисне»… (*Зноска. Прим. - Сергій Жадан, 8. із «Переваги окупаційного режиму»). Ми стопонули драйвера з колони, що взагалі рідко буває. Чувака з хвостового TIRa звали Афоня, і наш драйвер весь час базікав з ним по рації. Ми проїхали повз Андерсена та Олексу, з якими тусували в Одесі, а наш драйвер так і не вмовив пофіґіста Афоню їх підібрати: «На хєра мнє єво рюкзак, он же в кабіну нє влєзєт!» - сказав Афоня, й поролоновий клоунський носик, начеплений Андерсеном ще на Дерибасівській, зник у хуртовині, неначе останнє червоне яблучко-дичка на самотньому дереві. «Єсть там кто впєрєді?» - запитує Афоня, - «Нєту», - відповідає наш, й Афоня виривається з колони, валить стрічною смугою кілометрів із десять. Джанніс драйвера конкретно розкурила, бо сиґарети в нас скінчилися ще на автовокзалі. Він нагодував нас чебуреками на якійсь заправці… Я задрімав, а коли прокинувся, виявилось, що хєрячимо просто через центр Києва, й нас врешті переможно висаджують… прямо на Майдані Незалежності - під ноги ошизілим піплам! Сон… Гопніки купують нам вино, а Джанніс пригощають Marllboro. У Трубі ми несподівано чіпляємо спочатку чувака, що сидить біля акваріума навпочіпки, у ґанґстерському шкіряному пальті та елегантному капелюсі «Якось в Америці» (чувака звуть Стоун, він басист сайкобілів «Робін бонс»), а потім герличку з Москви, яка називається Пуґовка, і яку ми одразу починаємо називати Ґудзиком. Джанніс із Ґудзиком віддають нам свої шкари й йдуть аскати на портвейн босі - хідниками, де сміття перемішане зі снігом й рідкою багнюкою, розґвецьканою сотнями тепло взутих ніг. Даїшника не хвилюють босі гіпушки, це не його парафія, дякувати Богові: «Дєвочкі, ну что ви, такіє малєнькіє і курітє…» Довільно утворені зграйки людей - як приплив та відплив… «Дядя, ми щойно з траси, нам на хліб не вистачає!» «Маладой чілавєк, ми с Пітєра прієхалі, нам к тьотє нада доєхать, у нєйо наші дєньґі, єда, ми у нєйо жить будєм… а нам вот на жетончік нє хватаєт…» Результат - два ящики портвейну, й ми валимо з ними, з Ґудзиком, зі Стоуном до Олєжки.