Замість крові

Повний Місяць на ходулях гуляє цвинтарем, переступає цибато через могили, губить своє лахміття - клаптями по кущах та хрестах, - лишається голий. Тільки маска вапняна посмертна на ньому - як зброя, якої не кине солдат і вар’ят.
Чорниці клобук… Перехняблений корч… Котячі пісні. З річки чується: «Квок-квок-квок… Квок-квок-квок…» - ніч полює на сома. Тихий човник не видно із дна, навіть при повному місяці.
Тільки запах дражливий гнилих равликів та закличне «Квок-квок» - ніби жаба у пароксизмі пристрасті. Між рікою та берегом - скибка піщаного берега, де місяць загубив свою мантію, коли вийшов з води. Хвиля гортає ноти, накреслені вдень на піску птахами. Тиша існує, мабуть, лише в космосі.
Попід ногами мушлі скрегочуть, сюрчать цвіркунами трави.
Тиша - існує лише у сприйнятті й розумінні людей. Тиша для них - це відсутність людських голосів та звуків, створюваних людьми. Для інших істот відчуття, чи - тим паче - поняття такого не існує. Тиша. Ти - ша! І ти - Ша! Ш - ш - ш, замовкніть усі - вам давно вже час в ліжко вкладатись.
Рученьки-ніженьки спати лягають, тільки мізки ніколи не спочивають.
Мешти - з багна, сутана - з дощу, небо - мов скальп… Шибенику, куди йдеш, тебе ж повісили тиждень тому?…
- Я йду туди, де здирають шкіру, бо ніхто не прийшов по мою мандраґору. Я йду туди, бо на моїй спині батіг викарбував ноти того блюзу, що його шукав Князь. І я йду до Князя - віддати йому свою шкіру, покреслену блюзом.
- Покажи, шибенику, відхили дощ на хвильку.
- Ніхто не побачить, окрім Князя.
- Князь не дізнається.
- Дурний, Князь все знає. Коли хочеш, ходімо зі мною - сам у нього попросиш. Він має побачити першим. То що?…
- Гаразд, пішли.
Дороги закрутилися в мушлю - в тугому вузлі - розгадка кінця. Там, куди маємо дістатися, все приймає своє завершення. Дерево виростає з вина й вростає гіллям у повний місяць. Відчувати себе каталізатором у пробірках з міжлюдськими реакціями - просто повіситись хочеться. Тишком. Без зайвого ажіотажу - так, щоби ніхто не відшукав й зламу тієї гілки, яка не втримає гріха мотузки. Кружляємо стежками, за нами одразу проливається дощ, а лахміття шибеникове усе тане, кожен - фантом для іншого. Але обоє - поза межами стану «живий - мертвий», обоє в якомусь третьому стані, що не має наймення людською мовою. Йдемо крізь спеку, попереду - спека, але тільки для нас двох, бо за собою зрушуємо зливу та град - на спалені мости і збиті в кров дороги.
Пекло пустелі дедалі відчутніше - навіть місяць зупинився в осерді циклу, незворушний, схожий на розпечену вуглину, на ґрейпфрут, на підстреленого фламінґо, на сердолік з вушка мавки… І, бачиш, Вертинський відкинув свою тінь на багаття та чорне гілля вишень, підбите вогненним шовком зі споду, вишень, які миють волосся у вогні. Вже кілька років неврожай зірок у серпні, й від того літо видається незавершеним…
Сновидіння язичницьких схилів лізуть в голову смараґдовими зміями: затямте, язичник - це сексуальна орієнтація!… а гей - просто вигук… Ми йшли крізь цвинтарі, ми бачили двох на надгробку під тінню хреста - вони кохалися крилами, й кришталева луска повного місяця тихо вкривала траву, синю, як полум’я газу… Janis Joplin, «Kozmic blues»…
Це не була галюцинація (первітін - не галюциноген), це було справжнє переживання на рівні інтелектуального усвідомлення, що прострочило декоративним швом мої мізки вздовж і впоперек. Я тоді нічого не зрозумів, а згодом забув його у шаленому ґвинтовому вирі безперестанного надшвидкісного мислення, яке виснажує тебе гірше, ніж голод, спрага, секс, яке займає весь час й простір, вільний від спраги, голоду, сексу та - найголовніше - сну, бо ґвинт позбавляє природних потреб, висаджує тобі мізки, розтрощує голову.
Натомість іноді наділяє чимось на кшталт яснобачення, що зрозуміло з цього згаданого мною переживання в контексті всього, про що я потім довідався на толоці стосовно Джанніс.
Менше з тим… Я повертаюся до базікання Фа.
Коли - після перекидання контейнерів для сміття серед німого Подолу, падіння Віталіни навзнак під ноги патрульним мусорам і шмону просто на пероні, - за тридцять секунд до появи останнього потяга, - метрополітенівськими мусорами документів та особистих речей на предмет зберігання наркотиків, - Колесо з Натою, Фа, Рет, Джанніс й Лампочка- Ниточка-Тумбочка опинилися врешті цілі й неушкоджені всередині вагону, всі вони відчули неабияке полегшення від того, що разом із ментами їм вдалося позбутися Віталіни, Борюсіка енд компані. Водночас настало грандіозне попускалово в зв’язку з цілковитим неусвідомленням: якого власне біса всі їдуть останнім метром на Лівий берег Дніпра?
Ймовірно, ламанутися у протилежний від потрібного бік їх усіх змусив колективний інстинкт позбавлення від Віталіни, Борюсіка енд компані. Оскільки з усіх решти тільки Колесо мешкав на Лівому березі - у Дарниці, - вирішили вписуватися до нього. Колесо - досить дивний, як на ті утопічні часи, напівкримінальний, напівшизоїдний тип марґінала, що в такому поєднанні зустрічається досить часто тепер, - на гіпі не був схожий аж ніяк. Його божиста Ната (відома тим, що нічого не вживала, окрім трави, - навіть сиґарет, і жодного разу не матюкнулася, принаймні у моїй присутності) мала від нього страшні шрами на шиї: він неодноразово різав її ножем, що лише свідчило про закон боротьби та єдності протилежностей, себто цілковитої відповідності класичного садиста класичній мазохістці у цій садомазохістській парочці. А це вже, до речі, - в такому чистому вигляді, - зустрічається досить рідко в наш час глобального панування людей сумішей.
Перспектива вписки в Колеса сприймалася без ентузіазму вже напівпротверезілою компанією: неврівноваженість у статистично-статевому сенсі та відсутність фінансів на продовження не віщували нічого доброго. Й тут Колесо угледів якихось своїх знайомих, що вивалили гуртом по пиво. Піпли (троє хлопців та одна дівчина) виявилися надміру, - саме так визначив їх Фа, - привітними й навіть інтеліґентними трешерами (що для мене, в’язня максималістичних уявлень про субкультурний розподіл ролей, звучить як оксюморон). Вони одразу ж без зайвої матні затарилися пивом на всіх й повели цих «всіх» вписувати до себе. Оскільки метро тоді ходило до першої, була вже, вважайте, десь друга по літньому теплої ночі.
Всі ці флети - вписки - кон-хати андеґраундової пори схожі між собою, як декорації «наркоманського кишла» для малобюджетного європейського кіна. Обов’язково має бути присутня певна «промовиста художня деталь» у вигляді розкуроченого (але якимось дивом ще «живого») телефону, розбитого унітазу, розібраного до стану інсталяції чорно- білого телевізора, розтрощеного на друзки касетного магні- тофона, - коротше роз’їбашеної побутової техніки, яка неодмінно вказує на модус вівенді хазяїв так, як на це вказують порцелянові балерини, бездарні натюрморти, кришталь та килими на стінах - в нормальних квартирах пересічних совіцьких міщан. Або високі стелі, книжкові стелажі та антикваріят у поєднанні з (тепер вже - архаїчною) відеотехнікою Akai - в будинках пересічних совіцьких мажорів. На флеті, про який йдеться, були: вщент розбитий, але робочий телефон, голі вікна, магнітофон, свічки, шмаль та пиво, трохи хавчику в холодильнику й майже не було меблів. Колесо вимкнувся першим, Ната затягла його тіло до однієї з двох кімнат, замкнувши при цьому зсередини двері на клямку. Отже, для двох парочок лишилася друга кімната, а трійця хазяїв і та герла спати не збиралася взагалі. Вони майже образилися на гостей за «неодмінний атракціон факу»: вони не розуміли, чому обов’язково має все закінчуватися сексом. Я, між іншим, теж не розумів, навіщо Фа було дерти цю маленьку вар’ятку (певен, що він не добився нічого, окрім погано виконаних, занадто гучних рулад фальшивої пристрасті); навіщо Джанніс було злягатися з Ретом - поруч, на сусідній канапі… Коли вимкнулися ті дві хвойди, Фа з Ретом повернулися до гостинного товариства на кухню, й впродовж залишку ночі пили, курили ґанжу, терли про високі матерії (наприклад, якщо водночас ввімкнути на одному магнітофоні «Волчіцу» АукцИону з альбому «Д’Обсервер», а на іншому «Shadow Magnet» Dead Can Dance з альбому «Duality», вмазатися димедролом й зайнятися анальним сексом, то залетиш так далеко, що фіґ повернешся - якщо люди від диміка завертаються, то про яких нафіґ каракуртів з Кінбурнської коси може йтися!… або про те, наприклад, що коли кінчаєш й нюхаєш в ту мить ефір - головне не передознутися, бо потім довго будеш одночасно кінчати й блювати вже без усілякого ефіру, а при таких розкладах краще не фачитися взагалі), обливали вп’ятьох ґотичну герлу стопленим воском під «O Lacremosa» (це було, - зізнався Фа, - набагато приємнішим й «естетичнішим», ніж секс з тою тумбочкою), співали «The Doors», стоячи на табуретках голі й загорнуті на римський кшталт у прости- радла та вимахуючи пучками зеленої цибулі. Під ранок до них приєдналася Джанніс, яку ковбасило з бодуна і яка скаржилася, що ледь не врізала дуба, коли, розплющивши в суцільній темряві очі, побачила у чорному квадраті голої шиби величезне біле слово ТРУД. Як потім з’ясувалося, це слово було справді зведене на даху іншої багатоповерхівки, яка вкупі ще з одною поруч і тією, де все це відбувалося, складала оптимістичний комплекс «МИР - ТРУД - МАЙ»! Схід сонця ознаменувався прослуховуванням не менш оптимістичних альбомів О’Лаертського «Дійники зморених жаб» та «Діти ховають коня» - отупілою від неспання й бодуна аудиторією, на залитій передчасним літом та застиглим воском кухні…