Орігамі-Блюз

Мрія та Флеш притягуються не як різно полюсні заряди, а відштовхуються - не як однополюсні. Їх ковбасить так, як море бовтає у прибої яблуко та черевик. Мрія й Флеш - порожнє керамічне горня й ледь доз ріла помаранча. Теоретично, помаранчу мож на покласти в горня або накрити її горням.
Помаранчею можна вперіщити по горняткові й розтрощити його на друзки. Для цього потрібен Хтось Третій (а не Щось, як, скажімо, Море).
Цей Хтось має бути активно зацікавленою стороною (а не відстороненою Безмежністю, як Море). На щастя, того, хто скерував би стосунки Мрії та Флеша в банальноусвідомлене русло, ані поміж ними, ані поруч немає. Тому Мрію й Флеша ганяє прибій, зіштовхує та розносить в різні боки, прояложує їхні обличчя рінню сірого повсякдення, - а вона ж була колись жорствою пересічних ілюзій, - крутить, вертить й підкидає так само, як і решту сміття на поверхні Вічного Моря: паперові пакети з під соку, паперові човники, обгортки від чіпсів й морозива, пінопластові кавалки рятівних кіл. Море - прозоре. Маленькі прозорі «я» бачать своє відображення та свою природу там, прагнуть злитися з Прозорістю, аби нарешті позбутися необхідності створювати громіздкі матеріалізовані макетигалюцинації власного образу тільки лише заради виправдання свого існування в очах адептів рифології.
Флеш забагато п’є, Мрія взагалі надміру вживає різноманітних речовин. Флеш розри вається між двоматрьома дівчатамиодноліт ками, маючи при цьому герлфренд на ім’я Настя.
Флеш досить рано відбився від берега тваринної насолоди: саме в його віці хочеться почуттів як Ейфелева вежа, як зірка, що безсоромно у всіх на очах гицає верхи кремльовський кий серед задимленого неба, як ше якась гламурна хуйня з пик таблоїдів. Хочеться несамовитих сварок і несамовитих примирень. Хочеться спітнілоспільних мрій про токшоумайбутнє «я стану харошим, ми купім квартіру, я кафєль паклєю на стєнах в сортірє»! Хочеться страху перед здійсненням цих мрій. Флеш боїться: йому щоразу доведеться тікати від чергової претендентки на його свободу. У Мрії є Макс, вона давно полишила обтяжливі й виснажливі еротичні пригоди з випадковцями. Саме в її віці хочеться кохання, мов Течія, без сварок та примирень. Мрія боїться: всі наступні після Макса (як, зрештою, й усі попередні, як і сам Макс) будуть лише незначними варіаціями м’язів, довжини прутня й набору звичок: під час першого злягання одноманітноніяковими за програмним списком пестощів, позбавлені голосу; з відчуженістю ранкових поцілунків, покликаних вичавити останні краплі галантності й мужності перед тим, як розбігтися у різні боки (кожен - до свого ліжка); зі своєю персональною самотністю, з власним кишеньковим пеклом.
Хвиля верзе абищицю, немовлям белькоче, лиже пісок, хапає за литки й тягне всередину неба… Гнила вода Київського моря через відкриті шлюзи прибуває стрімко, несе пластикові пляш ки, пакети зпід молока, хмиз, тріски, кору, подерте, в темних плямах латаття, й серед того сміття - яскраву бабку з мертвими кри шталевими очима у матовосклянистому на льоті смерти. Самотність - вимога гіпоте тична, бо аскетизм самітника - нонсенс в умовах урбанізації. Фінічкифантикифети шіобліпилилюстронемовмідіїфоткифра зеологізмифонеми з мов, які оживають лише уві сні, коли тексти висьорбуються мегалітрами з упевненістю, що ніколи не забудуться після пробудження. Равлики обліпили листя латаття листя червоної липи - луска з церковної бані сусального сонця дзеленчання грального ав томата…
Флеш та Мрія не закохані, а здолати свого тваринного тяжіння не можуть. Вони розмовляють, так рідко буваючи разом, але - кожен про своє. Про якийсь паритет стосовно швидкості сприйняття навіть не йдеться: з не меншим успіхом кожен міг би розмовляти з плакатним зображенням улюбленої рокзірки або з місячною доріжкою на річковій хвилі.
Яложення вініловим диском, скретчення дід жеяаматора - ось їхні розмови. «Ти можеш відкинути все, зачинитись від усього світу, викинути всіх зі свого життя та йти до світ ла в кінці тунелю, нікуди не звертаючи! Я на магався! - з п’яним надривом верзе Флеш, його нестерпно прекрасні очі затоплює звіряча туга й водночас відчайдушний людський смуток, в них нема люті - є тепло й біль, розбурханий алкоголем, - і ось тебе хтось кличе, а хтось хапає за рукав й тягне до себе, а хтось щось у тебе просить, а хтось пропонує випити, і ти сходиш з вузького прямого шляху до світла, ти повертаєшся до них усіх, ти не хочеш нікого об разити… Я намагався і я не зміг! Мрія розуміє, про що він: «людина шукає не спілкування - вона шукає тепла одноплемінників, підтвердження, що вона належить до зграї! Людина прагне тепла іншої людини, як тварина!» Вона бачить перед собою животрепетну істоту, охоплену стражданням від неуникности існування в стаді, в отарі, у зграї! Але це рідкісна: зазвичай всі розмови зводяться до простого інтелектуального розуміння з боку Мрії усього, що каже Флеш, та періодичного інтуїтивного вгадування Флешем того, що намагається сказати Мрія («Вийти у Світ можна навіть не покидаючи власної квартири» - каже Мрія. «Іди сюди. У тебе гарна піхва. Я хочу її облизати,» - каже Флеш). П’я ний накуреному - не товариш, обштрикані тра малгіном при таких розкладах можуть лише їбтися. Інтенсивність та щільність життєвого досвіду нічого не важать. Пристрасть уніфікує його та її, обоє - надто живі, кожен для іншого - привид, котрого можна пройти наскрізно.
«У мене повсюди лише патогенні зони,» - колись повідомив Мрію Макс. Виявилося, що гарне ацтекське тіло Флеша, окрім ерогенних вуст і фалоса, - теж суцільна патогенна зона.
Ніби існує лише для утримування на собі губів та члена, як пластмасова болванка утримує на собі перуку чи капелюшок.
Насправді, Мрія та Флеш взяли одне одного десь років зо два тому, але якщо порахувати їхні зустрічі й зліпити докупи, вийде не більше двох тижнів буремнонеоковирного роману:
Мрія з Максом прогулюються берегом пізно ввечері й несподівано для себе підсідають до ватри, де компанія малолєток святкує закінчення школи: у хлопця з гітарою, який ховається серед тіней та полисків багаття й не зронює ані слова, очі схожі на вуглини, що тьмяно жаріють глибиною вулканічних кратерів - Мрія вперше в житті бачить такі очі й вперше за останні роки співіснування з Максом зводить очі на небо: набряклий сяйвом, ніби молоком - груди породіллі, тече Чумацький шлях; Рут пропонує Максові й Мрії раків до пива; Мрія вперше за три роки бере до рук гітару: єдине, що вона може пригадати - це «Бєзабразная Ельза»;
Вони граються у воді як дельфіни - Рут,
Флеш, дівчатка… Коли розпечена іскра серпневого сонця допливає до небесного серця й там затримується на якусь мить, - західний вітер, пісок з його мушлями, хмизом, слідами, візерунками, першим сухим листям, вгодовані ворони, рибальські човники, смачні юні тіла окреслених жертв, - все зупиняється в прозорій мерехкій краплині сновидіння, Мрія злизує її зі свого плеча, перш ніж замилуватися й стрибнути за обрій. Все оживає поволі, в такт рухові сонця прокволо перемішується всередині неба, вітер допомагає сповити омріяне розкішне юне тіло волоссям, листям, соком, звуком відстороненої наполегливості. «Мати цілком - трахнути, випити спочатку сім’я, потім кров, з’їсти м’я зи…» Неймовірні татарські очі смикаються, мов на риболовних гачках, у той бік, де Мрії вже нема. Його вени - атракціон, крутіший за американські гірки в басейні, за Чортове колесо, за реактивний літак. Мрія атракціонує його венами зі швидкістю його вогняної крові - пофіг, що вона сама при цьому: наркотик, вірус чи вакцина, - аби не тромб! Мрія втручається у кров Флеша (солодка істото!), а решту за неї робить вітер. Сіпається від опіків тіло на відстані так, ніби Мрія гасить об нього недопалки. Варто смикнути думкою, й вугільні очі вже поруч. Тепер Мрія може ступити в багаття, і нічого їй не буде… Дівчинкавишня, повільна, майже аутична, як відбиток хмари на воді, відчуває щось своїм жіночим серцем.
Мрія знає, як страшно їй від незбагненності тієї чорночервоної липкої сили та аквамаринового магнітного павутиння, словом, від усієї фігні, що коїться в просторі поза фізичною дією, навіть поза поглядами, - поза її потилицею…