АМтм

Тим часом пара в кутку продовжувала активне спілкування: чувак із шоломом зняв його із себе і дав приятелеві. Той одягнув і за якийсь час вдоволено загудів. «Клас, — сказав він, повертаючи шолом. — Слухай, а тебе голова не болить від нього, ну, коли постійно тримаєш вдягненим?» — «Ні, не болить, тут усе ергономічно продумано», — відказав чувак і знову влігся.
Мабуть, йшлося про щось на зразок авіасимулятора.
Щоб відігнати думки про алкоголь, я встав і підійшов до того другого:
— Слухай, а що це таке? Якась забавка?
— Можна й так сказати. Це система відеоспостереження. Он бачиш, там на штангах міні-камери закріплені, а в шоломі все видно — вибираєш будь-яку точку, будь-який ракурс, панорама, зум, фокус, дистанційне керування і те де. Дивишся свій приватний фільм у ріел-тайм. Можна побачити все, що завгодно, включно з процесом перетравлювання їжі в твоєму шлунку. Правда, для цього тобі б довелося запхати одну із камер собі до писка.
— Справді клас, — сказав я. — А на хріна воно йому?
— Та так, просто розважається. Більше тут однаково нічим зайнятися.
Це було правдою — шпитальний побут не грішив різноманітністю: аналіз сечі, ранкова кашка, крапельниця, заштрик, обідня кашка, заштрик, вечірня кашка, аналіз сечі. Я навіть плеєра не здогадався взяти із собою, а цей, бач — цілу відеосистему притарабанив, завбачливий. Я підійшов до однієї із штанг. На ній і справді була закріплена невеличка — не більше запальнички — камера із чорним вічком об'єктива і жовтою лейбою «All-seeing Eye» [10]. Пригледівшись, я побачив і назву фірми: «Eyewash [11] Co», made in Thailand.
— Ласкаво просимо у Дизнейленд, — сказав чувак у шоломі.
Я вищирив у камеру кислу міну.
— Можна подивитися? — запитав, обернувшись до нього.
Він не відповів.
— Можна мені подивитися? — повторив я, запалившись раптовою цікавістю.
— Ні, — чомусь відказав він.
Але його приятель заспокоїв мене:
— Не хвилюйся, це ще не все. Зараз він покаже ще одну іграшку. Це справжній пиздець.
Побачити справжній пиздець видавалося заманливим.
Минуло, може, зо чверть години, поки чувак устав із ліжка і, не знімаючи шолома, почав монтувати посеред палати чергову конструкцію. Це було щось на кшталт високої триноги, до якої він підвісив по центру якийсь невеликий предмет, віддалено схожий на кубик Рубика. Попри всю мою вербальну вправність описати його стисло й зрозуміло навряд чи вдасться, тому я долучаю зроблений по пам'яті малюнок. Отож фіґня на тринозі нагадувала щось таке (мал. 1):
 
мал. 1 
 
Нічого надзвичайного я не спостеріг, але наш відеоспостережник щось там натиснув, і з торців фіґовини по всіх трьох осях координат, у всіх шести напрямах почали виростати, переплітаючись, багатожильні кабелі чорного й червоного кольорів, кабелі у свою чергу випускали тонші ізольовані дроти, а ті — ще тонші, так продовжувалось у кілька етапів, аж поки не почали сукатися майже невидимі ниті, все це клубочилося, перепліталося, — не як клубок змій, ні, радше як вітамінізоване волосся модельки, розвіяне рекламним вітром, — а в той же час помітна була в цьому сплітанні якась внутрішня логіка, зрозуміло було, що в разі чого всі ці пасма не складе труду розплутати, бо не утворювалося жодного вузла, хоч на позір усе виглядало максимально хаотично, кабелі росли і в боки і у висоту, чіпляючись за стелю і звисаючи із неї, випускаючи все нові паростки, які звивалися, мов виноградні вусики чи мацаки квасолі, потроху утворюючи справжні зарості ліан, що опускалися над ліжками, нависали над сплячими, здавалося, ось-ось почнуть обплутувати шиї, перетискатимуть горлянки, давитимуть на груди, та ні: технологічна дисципліна переважувала ботанічні алюзії та змушувала зупинятися в сантиметрі від облич, а подекуди відступати, стріляючи новими пагонами, і хоч виглядало, ніби товщина ниток уже досягла свого фізичного мінімуму, дивним чином пасма скручувалися у нові сталки і знов утворювали багатожильні кабелі, канати, шнури, жмути цих шнурів зросталися, склеювалися й уже нагадували штучну павутину, яку так люблять у дешевих горрорах, а із згустків тієї павутини знову сукалися калібровані дроти, гофровані шланги і нові партії звивистих пагонів. Під дією відцентрових сил, які спричинив ріст кабелів, фіґовина почала обертатися, намотуючи ціле плетиво саме на себе, проте не утворюючи при цьому клубка, а лише динамізуючи увесь процес. Однак невдовзі конструкція завмерла, ріст зупинився, і зафіксувався дивний стоп-кадр: палата нагадувала непролазні тропічні джунглі, освітлені сливе повним місяцем з-за ґрат, стояла мертва тиша, лиш у кутку тихо й хитро хихотів відеоспостережник (мал. 2).
 
мал. 2 
 
Я зауважив, що одна із камер «All-seeing Eye» наблизилася до мого обличчя, я боявся поворухнутися, але вирішив принаймні познайомитися.
— Мене звати Окрю Іржон, а тебе?
— Діл Дзюпін, — сказав відеопірат. — Хоча це псевдо.
— За що тут?
— Я божевільний. Витратив усі гроші на відеосистему.
— Що ж, діагноз сумнівів не викликає, але ти принаймні можеш цим заробляти.
— Я не заробляю, я випускаю самвидавівську газету.
— Значить, невиліковний. А яку?
— «Ар Кастра». Українське порно.
— А-а-а, щось таке я бачив. Це ти мені її надсилав?
— Я.
— Але я не пригадую твого прізвища.
— У мене тоді було інше псевдо. Бал Горищ.
— А справжнє ім'я в тебе є?
— Нащо воно тобі?
— Ні на що. Просто так. Зрештою, як хочеш. То ти мене знаєш?
— Хто ж тебе не знає. Я навіть газету напочатку думав назвати «Не четвер». Але потім вирвався, так би мовити, з-під твого впливу. А от віршів моїх ти так і не надрукував.
— Для «Четверга» вони мені видалися заслабкими. Та, зрештою, ти й сам можеш себе друкувати.
— Час від часу я так і роблю. Але це клопітно, бо доводиться часто змінювати псевдоніми.
— Природна скромність?
— Тіпа того.
— Ну добре. А тепер скажи, що це за фіґовина? Що за шмарки ти порозвішував по всій палаті?
— Це така модна зараз на Заході забавка. Називається Threedeecross transformer. Або скорочено Transcross.
— І для чого вона?
— Ні для чого. Просто забавка. Як тамагочі там, я не знаю.
— А в чому фішка? Що отак просто випускає з себе дроти, і з кінцями?
— Ні. Спробуй доторкнися.
Я простягнув руку і хотів схопити найближчий паросток, як він у момент розлетівся на маленькі чорні кульки (мал. 3), що порозсипалися по ліжку, але не залишилися
 
мал. 3 
 
там лежати, а почали рухатися, ніби притягуючись одна до одної, утворюючи невеличкі скупчення, які формувалися в дрібні деталі на кшталт ґудзиків, чи що, а ґудзики своєю чергою притягуючи нові кульки, трансформувалися в деталі вигадливішої будови й складнішої структури — в них почали з'являтися рухомі з'єднання, котрі складалися в компактні форми, випускаючи щось на зразок мініманіпуляторів, а ті поглинали дрібніші елементи, нарощуючи загальний об'єм і самовдосконалюючись. Досягнувши певної критичної маси, конструкція, подібно до материнського Transcross'a, почала снувати ниті, які згрібали залишки кульок до однієї купи, а далі з ними коїлося все те саме — ущільнення, ускладнення, нагромадження, розбудова, аж поки не утворився достатньо автономний механізм, виплюнувши із себе довгого гнучкого мацака, не влився в основну конструкцію (мал. 4).