Над Шпрее клубочаться хмари
Фашизм. Отже, і тут він потай накопичує сили. Та де там потай, майже відверто. Виходить, страшний урок нічому не навчив людство. Міжпартійні чвари, мов шорами, закрили очі вчорашнім антифашистам, які, відкинувши дрібні і навіть великі незгоди, створювали у свій час незламний фронт Опору.
Григорій пригадав останній день війни, те почуття безмежної радості й невимовної полегкості, що його пройняло. Мабуть, таке ж почуття полегкості, підсвідоме прагнення забути про страхіття війни приспало в людях здоровий глузд. Так спокусливо було повірити в остаточну перемогу добра над злом. Що ж, розплачуйся за свою легковірність. Ось воно, зло, підступне й хиже, сидить навпроти тебе. Та тільки цього разу йому тебе не ошукати.
— Я вас утомив, синьйор Шульц?
— Що ви! Просто трохи паморочиться в голові від вашого чудового вина.
— То, може, наказати подати каву?
— Чашечку вип'ю з великою охотою. Ми, німці, починаємо і кінчаємо день кавою.
— Зараз скажу покоївці, а вас прошу до кабінету.
Багровий місяць уповні, схожий на велетенський помаранч, сходив над горизонтом, і Григорій замилувався красою вечірнього неба. З якою б охотою він поблукав зараз між руїн давнього Рима! Вдень він бачив їх лише здалеку, величні й трагічні на тлі ясно-блакитного неба. При місячному сяйві це враження, мабуть, посилюється, адже вночі все сприймаєш гостріше. Застиглою музикою назвав архітектуру хтось із філософів. Уривки якої ж симфонії велетнів долинули до нас через віки?
— Прошу, ось сигари і сигарети. Будь ласка, сюди! Ці фотелі дуже зручні, саме для кейфування.
З сусідньої кімнати долинуло поскрипування коліщат. Краєм ока Григорій побачив, що якась жінка вкотила пересувний столик.
— Лишіть усе як є і можете йти! — наказав Вітторіо і раптом скрикнув: — Та що з вами, ви при собі?
— Пробачте, синьйор, але я, я…
Знайомий голос примусив Григорія повернутись.
— Лідія?
— О, синьйор Гольдрінг! Так це справді ви? Я мало не зомліла… Нам же писали, нам написав синьйор Лютц… що ви, що вас… Він так уболівав, і ми з Куртом теж… Ху, навіть не тримають ноги!
Григорій схопився з місця і присунув Лідії стільця. Вона з острахом глянула на Вітторіо і, наразившись на його гострий погляд, поспішно сказала:
— Ні, ні, я піду. Пробачте, синьйор Рамоні, я, певно, дозволила собі щось зайве… Синьйор Гольдрінг, я хочу… я сподіваюсь…
— Ну, звичайно, ми ще поговоримо. А сьогодні міцно поцілуйте від мене Курта.
Останніх слів Лідія, мабуть, не почула, так поспішно вона вийшла з кімнати. Григорій, повернувшись до Вітторіо, весело і невимушено розсміявся:
— От тобі й маєш! Наче в театрі чи кіно. Вас, звичайно, здивувала ця сцена, та перш ніж її пояснити, дозвольте відрекомендуватись удруге:
— Барон Генріх фон Гольдрінг! — Григорій клацнув закаблуками. — До речі, розстріляний американськими окупаційними властями. Звідси й чутки про мою смерть. Звідси і перевтілення у Фреда Шульца. Лідія — дружина мого колишнього денщика, з ним ми розлучилися ще в Кастель ла Фонте.
Напруження, що скувало м’язи на обличчі Вітторіо, поступово слабшало, а при останніх словах і зовсім зникло.
— Кастель ла Фонте? — вигукнув він збуджено. — Стривайте! Та це ж про вас писала мені Марія-Луїза! Всю цю історію з заложниками, і як ви героїчно повелися, рятуючи з рук гарібальдійців графа та її нареченого.
— На жаль, я не зміг врятувати її саму. Ні її, ні графа, ні майора Штенгеля під час вибуху… Ви так і не дізналися, хто висадив замок у повітря?
— Кажуть, якийсь есесівський генерал. Ніхто не міг назвати його прізвища. Для своїх мемуарів я зберігаю список тих, кого ми відправили до Іспанії, Португалії, взагалі за кордон. Я ревно перевірив цей список, але жодного імені, пов’язаного з Кастель ла Фонте, не знайшов.
Лункий переривчастий дзвінок прорізав вечірню тишу.
— Хто б міг бути о таку пору? — Вітторіо підвівся, але не встиг зробити і кількох кроків, як двері кабінету рвучко смикнули. На порозі стояла дівчина. Груди її високо здіймались, очі гнівно блищали.
— Вам слід було б, Вітторіо, навчити чемності свою челядь! Я півгодини дзвоню, півгодини пояснюю, що мені конче треба вас бачити, а мене допитують, хто і в якій справі, наче я прошусь на аудієнцію до самого папи!
— Маріанно! По-перше, ви дзвонили лише кілька секунд, по-друге, не завадило б привітатись, тим більше що у мене гість. Дозвольте познайомити: Фред Шульц, а це — моя наречена, Маріанна Вісконте.
Дівчина густо почервоніла. Засліплена гнівом, вона, мабуть, і справді не помітила сторонньої людини.
— Могли попередити, що ви не самі!
— Щойно я це і зробив.
Пересилюючи ніяковість, дівчина розсміялась і простягнула Григорію руку:
— Я справила на вас жахливе враження! Правда?
— Досі я ще ніколи не жахався краси й молодості. І дуже шкодую, що мушу з вами попрощатись.
— Через мене? Через мою несподівану появу?
— Боронь боже! Просто я давно вже зловживаю гостинністю нашого шановного господаря.
— А якщо я дуже-дуже попрошу вас залишитися? Вітторіо, не відпускайте свого гостя! Подбайте про власну безпеку! Бо я ладна знівечити вас, роздерти на шматочки.
— Бачите, яка небезпека загрожує мені? Не будемо гнівити Маріанну, до того ж я не можу вас відпустити самого в такий пізній час.
Проклинаючи в душі турботливість Рамоні, Григорій сів. Як же поговорити з Лідією? Напевне, вона чекатиме десь у садку чи біля брами. А що коли…
— Синьйор Рамоні! Мене трохи непокоїть одна деталь, пов’язана з нашою розмовою про Кастель ла Фонте. Відносно того клятого барона, якого нібито зустріла ваша покоївка. Хотілося б упевнитись, що вона помилилася. Зайві розмови навколо його імені…
— Розумію. Як це мені самому не спало на думку! Зараз я викличу її…
— І попросіть, щоб принесла склянку холодної води на терасу, — поспішно уточнив Григорій. — Я трохи освіжуся, поговорю з Лідією, а ви тим часом порозумієтеся з синьйоритою. Сподіваюсь, що, повернувшись, знайду вас цілим і неушкодженим, — сміючись, додав він.
У дальніх куточках саду було ще темно, але квітник перед терасою вже яснів у хисткому і примарному світлі місячного сяйва. Гордовито й церемонно, мов принцеси на прийомі, похитували голівками троянди. Хилилися до їх ніг сніжно-білі зірочки табаку. Легкими хмарками кучерявилися вершечки геліотропа. До солодкого, ніжного і вкрадливого аромату квітів домішувався терпкий запах трав, що разом з вітром долинав із дальніх горбів.
Григорій пройшовся доріжкою до брами й назад, напівдорозі зупинився — назустріч йому швидко йшла Лідія, несучи на блюдечку склянку з водою.
— До біса воду! — Григорій вихлюпнув її на квіти і поклав руки па плечі молодої жінки. — Тепер давайте привітаємось по-справжньому. То як живемо, що поробляє Курт?
— Він у Німеччині, поїхав до матері… О, синьйор Гольдрінг! Я так хвилювалася, так пильнувала, щоб не пропустити…
— Ви розмовляєте з Фредом Шульцом, тільки це ім’я ви повинні пам’ятати. Гаразд?
— Зрозуміло… Але ви… невже ви мусите ховатись?
— Повірте мені, не від старих друзів. Так вимагає справа.
— Виходить, я вас викрила перед Рамоні? Що я накоїла!
— Заспокойтесь, тут вийшло навіть доречно.
— О, ви не знаєте, що це за дім! Не вірте Рамоні, ні в чому не вірте… Йому і Джузеппе. Вони…
— Лідіє, люба Лідіє, зараз я мушу повернутися. Не треба, щоб у Рамоні виникли якісь підозри. Тому домовимось про головне: де і коли я зможу вас побачити?
— У мене вдома. Рано-вранці або пізно ввечері. Я вже написала свою адресу — ось! Коли Рамоні сказав…
— Гаразд, гаразд… Матіні живий і здоровий? У Римі?
— Так. Правда, на кілька днів виїхав до Анкони.
— Його адресу напишіть на маленькому клаптику і закладіть за підкладку мого капелюха. Він у передпокої, сірий. Не сплутаєте?
— Звичайно.
— Скажіть, чи могли б ви знайти місце, де можна було б переховатись жінці з дитиною?
— Пораджуся з друзями. Щось знайдемо. Це терміново?