«Аристократ» із Вапнярки

Коли усі розійшлись і поміж столами заснували офіціантки в шовкових білих вишиванках, прибираючи порожні пляшки та брудний посуд, Сідалковський нарешті відчув себе в своїй стихії.
— Я щасливий, як молодий бог, — мило посміхаючись, він припав до Тамариної руки з облізлим манікюром на нігтях, подумав: «Руки, як і дітей, потрібно доглядати». Тамара наче догадалася про його думку, а може, від того, що відчула теплий дотик пухлих губ Сідалковського, ще більше зарум'янилася, і серце її стало піддатливе, як підігрітий на сонці віск.
— Ви, сподіваюсь, залишитеся з нами, — відірвався від руки Сідалковський, але долоні не випустив.
Вона мовчки кивнула головою. Слава взявся за ґудзики Сідалковського, що часто роблять люди, яким не вистачає впевненості в собі й котрі намагаються видатися серйознішими, ніж є насправді.
— Ви мені не відповіли, — Мурченко вчепився мертвою хваткою за петельку.
— Давайте краще, Славо, оголосимо мобілізацію, — запропонував Сідалковський.
— Не розумію?
— Тобто по карбованцю на пляшку коньяку і в номер. Сподіваюсь, ви для мене, товаришу Мурченко, замовили номер?
— Замовили, — відповів Слава.
— От і чудово. Офіціант! Ще одну пляшку за власний рахунок. — Сідалковський витяг червінця.
— А може, досить? — запитала молода і, як на погляд Сідалковського, вродлива офіціантка.
— Здачі не треба! — перебив її Сідалковський голосом нащадка аристократичного роду.
— А я чайових не беру. У мене чоловік багатий…
— Отак, — посміхнувся Сідалковський. — Я вам заздрю. А чи не скажете, скільки йому років?
— А для чого це вам?..
— Бачте, якщо він уже в тому віці, коли близькі з нетерпінням чекають спадщини, а дружина приглядається до женихів, то чи не міг би я висунути на цю посаду свою кандидатуру?
— Ви дуже складно говорите, але я подумаю…
— Одну хвилинку: ось вам моя візитка, — Сідалковський дістав блокнот і красивим почерком написав: «Київ. Головпошта. До запитання».
Почерк настільки був красивий, що Мурченко протверезів:
— Слухайте, Сідалковський…
— Славо, не говоріть мені, що з таким почерком тільки на банкнотах розписуватися. Я не Крез і навіть не Бродський. А потім, це не оригінально…
Офіціантка пішла, Тамара послала їй лютий погляд.
— Але який гарний!..
— У людини повинно бути все гарне: одяг, манери, гарнітур і каліграфія…
— Слухайте, Сідалковський, де ви працюєте?..
— Невже, Славо, у вас знову почався приплив? Я вас прошу: більше не треба. Бо вдруге ваших нападів я не переживу…
— Але я серйозно. Нам потрібна. Людина з гарним почерком.
— Кому «нам» і як, цікаво, за це платять у вік магнітофонів і електродрукарських машинок?
— Ставка наукового співробітника. Раз на квартал преміальні. Робота у «Фіндіпоші»…
— Остання назва мені до душі: загадка, отже, ілюзії і романтика. Що я повинен там робити? — запитав Сідалковський.
— Нічого. Ви будете тільки писати. Але красиво. Бонітування тварин. Ведення племінних книг. Організація виставок… Виводок молодняка…
— Славо, зупиніться. Мені моторошно. Ви не за адресою: виводити тварин, навіть молодих, на водопій чи у літні табори — це мені не підходить… Я люблю слово «ковбой», але слово «конюх» у мене викликає алергію. Якщо ви мене так одразу полюбили, підшукайте, Славо, щось краще… Природа не терпить невідповідності. Я не для цього створений, Славо!..
— Ви мене не зрозуміли. Ви тільки писатимете. І племінні книги…
— У тих книг інших назв нема? Я, Славо, дуже люблю книги, але не з такими сірими заголовками.
— Держплемкниги…
— Це уже краще, але викиньте оте «плем»…
— Можна й держкниги. Аукціони молодняка. Їхні показники… Дані про походження… Ковбик дуже просив… Мені пропонують роботу. Іншу. Треба підшукати на своє… місце людину. Я щасливий. Знайшов вас… Виконав завдання Ковбика…
— Від нещастя до щастя один крок, — мовив Сідалковський. — Ви що, начальник відділу кадрів у Ковбика?
— Ні… Я ж кажу. Мене запрошують. На іншу роботу… До цього… Тимчасово. Ці книги… Вів я…
— Славо, як ви говорите. Вдихайте глибше повітря, і у вас його вистачить не тільки на просте, а й на субпідрядне речення…
— Я так звик… Працював на пошті… Приймав телеграми.
— Зустрічай. Їду… Вагон п'ятий. Цілую. Тамара… — спародіював його Сідалковський і, глянувши на Тамару, запитав: — Про таку телеграму ви коли-небудь мріяли, Тамаро?
— А ви?
— Я усе своє свідоме життя. Адреса та ж сама: «Київ, головпошта, до запитання».
— А як вас звати?
— Євграф. Але у торговому флоті мене називали простіше: граф. Граф Сідалковський, тільки з маленької літери.
Тамара розсміялася:
— Ви дотепник…
Підійшла офіціантка, подала Сідалковському пляшку коньяку і десять копійок здачі…
— Ви щедрі, — сказав Сідалковський.
Офіціантка не відповіла. Вона почала згортати серветки і складати у великі тарілки закуску, якої залишалося на столі для двох ревізорів і їхніх сімейств, якби вони несподівано завітали сюди. Сідалковський взяв Мурченка за плечі, пляшку за шийку, а Тамара в капронах «подарунок сонячного Криму» підвелася сама. «Теж стандарт, — подумав Сідалковський, не спускаючи з Тамари очей. — І вони всі однакові. У цих костюмчиках, кептариках, капрончиках і червоних чобітках. Гарно. Париж має смак. Українські чобітки полонили Францію, а Тамара полонила, здається, мене, але чи надовго?»
Сідалковський ліфтом їхати відмовився, і вони піднімалися сходами. Мурченко ледве тримався на ногах. Він втратив окуляри і орієнтацію. У номері Слава опустився на килимок і почав присягатися, що напивається так востаннє.
— З завтрашнього дня. Зав'язую. Назавжди. У рот не візьму. В мене печінка, шлунок, підшлункова залоза. Постійні зустрічі. Бенкети. Набридло…
Ці клятви він повторював від делегації до делегації і, мабуть, тільки тому, як сам пояснював, досі сидів на посаді «старшого куди пошлють». Бо не вмів пити. А його колеги, ті, що вміють пити, уже давно «пішли вгору» і тепер з ним, із Славатієм Мурченком, навіть не вітаються, хоч половину із них повлаштовував на роботу саме він.
— Усім записочки писав. Просив, благав. А тепер не вітаються. Носодери. Хочете, і вам напишу, Сідалковський? Хочете, і вас влаштую на роботу? На зло їм.
Сідалковський не перебивав і не заперечував.
— Так хочете чи ні, бо передумаю?
Сідалковський мовчки кивнув головою на знак згоди.
— Гарна робота. Не бий лежачого. Кращої не знайдете. Слухайте, як вас звуть?
— Сідалковський, — здивовано нагадав йому Євграф.
— Так слухай, Сідалковський. Я тебе влаштую до Стратона Стратоновича. Не робота — мрія. Нічого не робитимеш. Попит на шапки вивчатимеш. Хочеш вивчати попит на шапки? Тільки чесно. Слухай, як тебе звать?
— Сідалковський.
— Так, Сідалковський. Так хочеш, Сідалковський? Хочеш чи ні? Племкниг нема. Є соціологія. Ти соціолог. Може, й ти не вітатимешся? Може, й ти станеш носодером?
— Вітатимусь, Славо, обов'язково і навіть за руку. Стрибатиму задля цього з підніжок тролейбусів і швидкісних трамваїв, як тільки побачу…
— Не брешеш? Тоді пишу, — Слава остаточно сп'янів. Сідалковський розкоркував пляшку і налив: собі й Тамарі. Мурченко витяг блокнота.
— У «Фіндіпоші» влаштую. Хочеш у «Фіндіпош»? Це найсучасніша установа. Там за директора Ковбик Стратон Стратонович. Запам'ятай. А втім, не треба. Я все це напишу… Не Ковбик — душа. Грубуватий, але ти не лякайся. То він тільки з виду. Інтелігентів не любить. Ти, Сідалковський, не інтелігент? А втім, і так. Видно. Периферія. Ти — периферія Сідалковський? Як ти сказав? Граф Сідалковський? Мурченка не проведеш. Мурченко це без окулярів бачить.
Щоки Сідалковського набули діамантового кольору, він увесь став як плавлений сирок, — м'який та податливий, і настільки розгубився, що в перші хвилини не впізнав сам себе. Мурченко, образно кажучи, ударив його у сонячне сплетіння: несподівано і без попередження.