Останній шаман

І Ліна, з четвертого разу потрапивши лівою рукою в другий рукав дублянки, підскочила до столу Вальтера Тадейовича.
— Шеф, яка машина вільна? Чим я їду?
— А нема нічого вільного. Тільки Юрасик. Ю-ра-си-ку! — покликав Вальтер Тадейович. — А йди-но сюди, голубе.
Юрась Булочка, на мить відвернувши гострого носа від запашної кави, подивився на начальство.
— Ну? — похмуро спитав він, не очікуючи нічого доброго від солодкого голосу шефа.
— Ти статтю про козятинську мафію здав?
— Ну?
— Який матеріал зараз пишеш?
— В банк їду. Замовна стаття.
— От і добре. Спочатку в банк, а потім, — Вальтер Тадейович обернув усміхнене обличчя до Ліни, — Ліночку завезеш у Рябокінь.
— Це що за рябий кінь такий? — вирячив очі Юрась Булочка.
— Рябокінь — це районне містечко. Там, де головного лікаря вколошкали. Ясно?
— Ясніше не буває… — Юрась глипнув на Ліну невдоволено. — Знову її везти? Все, вихідним можна сказати «прощавай»…
Ліна, виваливши на стіл половину бебехів, віднайшла брунатну помаду й товстим шаром змастила вуста. Вона хотіла змахнути всі речі зі столу знову собі в сумку, коли погляд її упав на гребінець із виламаним зубчиком. Ліна покрутила його в руках, а тоді через усю кімнату пожбурила у відро для сміття.
— Один-нуль на користь відра, — повідомив журналіст, відповідальний у даний момент за кавоварку, коли гребінець приземлився за двадцять сантиметрів од відра.
— Поїхали, — кивнула Ліна Юрасеві Булочці, зашпилюючи дублянку.
— Вона й у банк зі мною? — спитав недовірливо Юрась у Вальтера Тадейовича.
— І в банк, Юрасику, і в банк, — відповів шеф, хитро звужуючи очі. — Ви тепер — одне ціле: ниточка з голочкою.
— В готелі можна поселитися окремо?
— Готелю, Юрасику, я тобі не обіцяв. Якщо в Рябоконі знайдеш готель, честь тобі й хвала! Я тобі навіть проживання оплачу.
Ліна стояла в дверях, нервово притупуючи ніжкою. Розкуйовджене волосся вже було в польоті. На столі Вальтера Тадейовича розривався телефон, але ніхто не звертав на нього уваги. Першою не витримала Ліна. Одним стрибком, як відправлений у ворота футбольний м’яч, вона опинилася біля столу й зірвала трубку. Дві хвилини вона слухала уважно, і на обличчі її читалася ціла гама емоцій. Нарешті, прикривши трубку рукою, вона звернулася до Вальтера Тадейовича:
— Шефе, а ви були праві! І в хаті головного лікаря, й у кабінеті — ну, я про вбивство в районній лікарні, — схоже, щось настирливо шукали…
Вальтер Тадейович сердито зблиснув оком.
— А я тобі що торочив? Вимітайтеся двоє звідси!
 Розділ IV 
 СОН 
 
Сонце важко піднімалося з-за обрію. Щойно почали тьмяно зеленіти верхівки старих височезних сосон, а внизу чорні стовбури висвічували червоним від жаркого багаття, що коло нього грілася дивна парочка: чорна кудлата істота й майже прозора дівчина в білій сорочці. Зеленокоса дівчина запхала руки ледь не в огонь, але долоні її лишалися просвітчастими й холодними, її супутник сердито шкірив жовтуваті ікла.
— От ти скажи мені, я тобі хіба не говорив? — запитав хованець, бо це був саме він, на що нявка пирхнула зневажливо:
— Лишися мене!
— Ні, стій, кажи: я тебе не попереджав?
— Ниє й ниє, набрид до сказу! — розтулила білі губи нявка. — Я чим винна?
— Той старий чоловік… Якби не ми… Якби не ця твоя ідея…
— А тобі що до того чоловіка? Хто він тобі? Яким боком нас стосується?
— Він… я тобі зараз скажу, яким боком! Він… просто безпосередньо стосується! Він…
Зненацька нявка дмухнула на вогонь, загасивши його миттєво, й зникла за сосновим стовбуром, тільки сорочка майнула. Хованець ширше розплющив червонуваті очі.
— Ляж! — шикнула на нього нявка.
— Чого ти?
— Ляж спершу, бовдуре!
Хованець нарешті випростався на землі, на чорній прогалині у снігу, зливаючися з нею кольором. Десь удалині вчувався приглушений тріск гілля, але хованцю ніяк не вдавалося вловити, з якого саме боку долинає звук.
— Кого ти побачила? — тихо запитав він у нявки, не підводячи голови.
— А гляди вперед і трохи праворуч… Бачиш двох чорних, червонопиких?
Висунувши тонкого носика з-за стовбура, нявка кивнула в невідомому напрямку. Гілля тріщало тихше й тихше. Двоє, про яких торочила нявка, віддалялися. Хованець, що він так і не спромігся нікого розгледіти, запитав:
— Хто вони?
— Опирі.
— То чого ти перелякалась?
— Вони йдуть від того чоловіка…
— Як ти знаєш? — спитав хованець.
— Я це чую… І до кого йдуть — теж чую…
— До кого ж?
— До жінки, — мовила нявка, мерзлякувато обіймаючи себе руками. — Нам треба за ними…
— Навіщо?
— Я знаю, що треба… Ходім.
І вона перша почала продиратися крізь хащі. Дзвінке гілля, здавалося, проходило крізь неї, навіть сорочки не чіпляло, та хованця, який понуро шкандибав позаду, покручені пальці кущів смикали боляче й безжально.
Одразу за лісом починалася перша вулиця містечка, зовсім безлюдна. Випірнувши з-за дерев, нявка й хованець ступили на розбиту асфальтову дорогу, вкриту сніжним місивом, і рушили в напрямку одноповерхової хати під низьким пласким дахом. Двоє чорних, не озирнувшись, зникли за замкненими дверима хати.
Боязко нявка й хованець підійшли до вікна. Незасунені фіранки відкрили їхнім поглядам велику кімнату, по-сільському облаштовану, в якій уже давно не жили: рожевий тиньк із простим візерунком під стелею потріскався у багатьох місцях, розсохлись і здибилися дошки на підлозі, розповзався від часу обрус на столі. Та не це затримало погляди нявки й хованця: вздовж протилежної од вікна стіни стояли два ліжка з високими перинами. На ліжках, просто зверху на покривалах, лежали двоє, вкриваючись чорними пальтами. Сонне сонце вповзло в кімнату, і їхні обличчя запалали в ранішньому навскісному промінні нездоровим червоним кольором.
— Що далі? — спитав хованець.
Мовчки нявка тричі обійшла навколо хати, зазираючи в усі вікна й мугикаючи собі щось під ніс. Хованець, сівши на дерев’яну лавку на подвір’ї коло занедбаної криниці, недовірливо спостерігав за нею. Нявка зупинялася під кожним вікном і, заглянувши в нього, клала руки на варцаби, ніби замикаючи вікно, й шепотіла закляття, до якого хованець не дослухався. Нарешті вона зупинилася перед порогом і розкинула руки, поклавши долоні на лутку. Її вуста знову рухались; хованець не хотів слухати, але все одно чув:
 Стою під порогом,
 За порогом дорога,
 При дорозі криниця,
 В криниці водиця.
 Замикаю водою
 Хату з бідою.
 Ні живий, ні сновида,
 Не зайди і не вийди!
 Спи!
І нявка плюнула собі під ноги й високо й дико стрибнула, і з нею стрибнули зелені коси й пелена сорочки.
— Нічого не вийде! — рикнув хованець.
Нявка рвучко обернулася до нього, і хльоснули коси об одвірок.
— До вечора має стати!
— Навіщо?
— Маю план…
Хованець похитав головою. Позіхнувши, він підставив примружені очі дрімотному сонцю й витягнувся на лавці. Лавка підступно зарипіла й почала хилитися набік, але, в останню мить утримавши рівновагу, заклякла, і з нею завмер хованець.
Слабке проміння запалювало розкуйовджену шерсть, і вона червоно світилась, і потріскували волосини, мов займуться зараз веселим багаттям. Нявка підійшла до хованця й поклала долоню на кошлатий бік, але одразу ж її відсмикнула, несподівано обпікши пальці об гаряче.
— Ходи? — мовила вона.
— Та йду вже… — промимрив хованець, зістрибуючи з лавки, яка гойднулася на підгнилих ногах і впала набік.