Єрусалим на горах

Він сам собі не міг відповісти.
Чи остерігався порпатися в собі й висвічувати потаємні, засновані павутинням закутини своєї душі?
Чи нині бракувало йому часу?
А чи настала година сумнівів для іншого? Для отця Данила?
Отець Данило, хлюпаючи по грязюці чобітьми, згорблений, мовби наліг грудьми на чепіги плуга, обходив ранених, які сиділи попід стінами Святого Духа в покривавлених сорочках, задубілі, з погаслими очима; поранені про щось його розпитували, чогось випрошували, аж їм тріскалися губи, а він хилився перед ними, немовби вклонявся їхнім болям, і йшов пріч, все нижче горблячись і все важче переставляючи ноги.
(Маріє, ти живеш у його сумнівах і стражданнях?)
Потім отець Данило увійшов до церкви і уступив поміж жіночі гурти, немов у потолочене ордою зелене жито. Жінки перед ним розступалися, даючи дорогу, а дітлахи, зчорнілі, як обморожене квіття, ховалися перед ним за мамині спідниці.
Жінки його боялися, маслакуватого, неговіркого й затятого; вони його з недавніх пір почали ненавидіти і поміж собою судили за те, що не зміг їх оборонити перед шляхтою і даремно тільки покладали надію на нього, на ковану його монастирську браму і на частокіл… так, сестри, не зміг нас піп оборонити, а тепер він супротивиться, щоб просити в ляхів милосердя, щоб бодай нас із діточками вирятувати з цієї пастки. Йому, ченцеві, байдуже, що діти наші голодні, що пасемо траву й корчимося в судомах і вмираємо. Жіноцтво з-перед кількох днів, осмілівши від горя, розпускало язики все голосніше, і їх кляті слова долітали до заборол, де переважно перебував ігумен поміж повстанцями, що крізь стрільниці пантрували за шляхтою. Чи чув він їх, жінок? Напевно. Та не озирався, немовби жіноча лайка його не обходила, жодне гнівне слово його не ранило, він був заворожений від людського страху, від безнадії, від дріб'язку, навіть від смерті заворожений вищою метою — не впасти перед ворогом на коліна.
Сьогодні, однак, жіноцтво не впізнавало регіментаря, поміж ними мовчки човгав чоботиськами простоволосий дідок у полатаній рясі, з нагрудним хрестом, підперезаний пасом із шаблею.
Хрест означав милосердя.
Шабля означала смерть.
Шабля вдарялася об каміння і жалібно видзвонювала; і власне шабля, така сьогодні недоречна, важка для ченця, явила нині не затятого регіментаря, що настановив битися в Святому Дусі до останнього подиху, а звичайного дідугана з короткою гострою бородою, вихуділого до того, що, здавалося, вилиці на обличчі витесані гострим долотом із мореного дуба й можна було об них поранитися. Очища в глибоких ямах моргали сльозливо, як перед іконою лампадки, в яких вигоріла олива. Чернець, правда, до нікого не обзивався, ні до жіноцтва, ні до дітей, нікого не жалів, нічого не обіцяв, жодне слово не впало з його запечених уст, але жіноцтво відчувало, що він сьогодні зламався… і жіноцтво мовчки заплакало над ним, і жодна пащекувата молодиця не зважилась чимсь його образити, докорити, обпекти сльозою.
Чернець обізвався лише тоді, коли до нього підступила Марія. Бережан не бачив, звідки вона з'явилася: чи вийшла слідом за ігуменом з церкви, чи зійшла з-поміж жіночих гуртів, чи зійшла із зацілованої ікони, що висіла біля дверей у бабинці, чи вона зродилася з стогону поранених, чи вишепталась із опалого листя…
Вона очікувала отця Данила на стежці. Вклякла й поцілувала полу його ряси. Він зупинився й поклав їй на голову руку… він довго не знімав із жіночої голови руки, і видавалося збоку, що у цю мить жінка на колінах була йому потрібна для опертя, для того, щоб не впасти.
«Це ти, Маріє, послала отого пришельця з верхніх світів, щоб підмовити мене створити ворота й здатися на ласку ворожої шаблі? — спитав жінку чернець. Ні, він їй не докоряв, голос його прявся журливо, а руки по-старечому тремтіли. Художник Бережан сидів одалік під кущем, прикрившись од дощу веретою, і думав: „Пощо я зійшов у нижні світи, в минуле… пощо мені все це бачити й чути, перейматися ним, щоб воно мене боліло, щоб я ходив із серцем, як із незарубцьованою раною? Чи, може, мистцеві потрібно, щоб його серце боліло, як відкрита шабельна рана?“
„Я сама не наважилася тебе просити, отче. Ти мене не послухав би, я лише білоголова, женщина… я лише Марія. Ізограф же прийшов із верхніх світів, він не народиться, не виросте, не навчиться нічому, не візьме в руки пензель, якщо ми тут усі, жінки з дітьми, вигинемо. Це правда… і вищої од цієї правди нема, отче. І я дякую, що ти її почув“.
Старий далі журився:
„Ой, як важко здатися на ласку ворогові. Хіба це не є зрадою самих себе і Святого Духа… адже Дух — це і віра, кріпость наша. Хіба це теж не є правдою, Маріє? Тяжко мені рішитися… тяжко, бо запишуть наступні покоління, що ігумен Данило зневірився“, — старий зітхав, теребив хрест на грудях. Сумнівався. Бережан майже фізично відчував його душевні боріння: то розверзалася бездна, то пливла над світом прозорінь, така чиста й дзвінка, що аж виспівувала в полі кожна бадилина, то накочувалося клуб'я хмар, що смерділо мокрим погарищем і трупом.
„Не прийдуть, отче, наступні покоління, ніхто не запише ні добра, ні зла, не запишуть по тобі ні імені, ні діянь, нічого, якщо не осягнеш істини: відступити, залягти в борозну, вижити, — сказала Марія. Вона знову поцілувала край його ряси, звелася на ноги й додала: — Невже ти забув, що маємо фортецю неприступну й незнищиму? Хіба Дух не означає нашу незнищимість, отче?“
І пішла.
(Маріє!)
Ігумен Данило й не подивився їй услід; жінка, певно, його не переконала, ціле життя він боявся зрадити самого себе, цієї засади дотримувався замолоду в битвах і цього навчав іноків у монастирі, і молитви його до Спаса теж були сповнені просьбами: „Не карай мене, Господи, колінкуванням перед ворогом“; і храм цей кам'яний збудував навмисне при дорозі й при броді, назвавши його Святим Духом, для того, щоб тут кожний, хто потрібує оборони від навколишнього світу, у кого сумніви, немов шашель, точать душу, міг ударити калаталом у монастирські ворота. Йому радо відчиняли: заходь, очищайся, кріпися духом.
Сьогодні ігуменові здавалося, що зраджує не лише самого себе, свій гордий характер, мудрість, набуту з життя і книг, а й також зраджує храм, ним збудований. Але дорога скінчилася — виходу не було: таке випробовування послав йому Господь, і хочеш-не хочеш, а мусиш скоритися.
Мусиш.
Він окликнув Бережана і, опираючись на його плече, піднявся східцями на вежицю над ворітьми. І, мабуть, з очей Бережанових, з обличчя чернець вичитав мольбу: „Чом я маю бути свідком твого упокорення, отче? Чи мало я надивився за ці тижні в ограді Святого Духа? Мозолі в мене криваві на руках, бо я щодня копав і копав могили. Увільни мене сьогодні… бери собі когось з повстанців, із тих, що стояли з тобою на заборолах, вони тобі ближчі“.
Чернець заперечливо похитав головою.
„Ти ж бо перший заговорив зі мною, щоб Святий Дух відчинив перед шляхтою ворота во ім'я спасіння жінок і дітей. Хіба, отже, тобі не цікаво, ізографе, подивитися на моє посоромлення? Якщо ти цього не побачиш, якщо муку мою не візьмеш з собою, то як зможеш розповісти про нас, минулих, у своїх верхніх світах?“
Вони стояли обидва відкриті перед цілим світом; з висоти вежиці споглядали на стирловані, пориті шанцями поля, на купища вигаслих кострищ, на безладне товписько наметів, примітивних буд з пагілля, покритих шкірами і веретами. Зовсім близько з південного боку тулилася до монастирського боку притихла річка. Над цілим видноколом лежала немовби розстріляна мушкетами тиша; тиша, правда, виявилася фальшивою, бо враз біля самого вуха Бережана бренькнула, як джміль, куля, і він зблизька побачив вишкірену смерть, а вже потім почув мушкетний постріл.
„Гей ви, панове в полі! — випрямився на весь зріст і розправив плечі ігумен Данило і блиснув понад головою зірваним із грудей хрестом. — Не стріляйте! Єсьм регіментар Святого Духа ігумен Данило… і хочу трактувати з вашим старшим, щоб припинити пролиття крові“. Тепер голос його звучав гучно і рівно, і Бережану здавалося, що гайдуки чи жовніри, що сиділи в шанцях навкруг монастиря, брали ченцеві слова в хапливі долоні, немовби вони були відлиті з важкого срібла.