Єрусалим на горах

Чиєсь?
Очевидно, це душа моя, оголена й чутлива, споглядала сама за собою… споглядала і бачила, як у дзеркалі, підтоптаного чолов'ягу спортивного типу, який розгублено, а то й злякано озирався по церковці.
Наляканого?
Попервах я собі не признавався, що страх ударив мене, як батогом, несподівано й підступно в ту ж саму хвилину, коли церковні двері відчинилися і ми з Ключарем переступили поріг; я ще себе обдурював, що це, може, не страх, не осторога навіть, а тільки хвилювання перед важливістю роботи, яка мене очікувала; коли ж побачив площину мальовидла десь метрів три на три, то, може, злякався лише обсягу, а не змісту роботи — так я себе потішав.
Поступово потіха моя блідла, миналася, не міг я далі сам від себе загулюватися брехнею, а правда ж була гірка: я злякався єфрейторів, про яких ми з Ключарем, тюпаючи цвинтарем, щойно розмовляли. До того, поки церковні двері не були відчинені, єфрейторів можна було не боятися, вони сиділи в Рогачі, у Львові, Києві чи ще десь, я до них протерся, був слухняним, бунтував тільки сам на сам — у майстерні або ж ще часом у кав'ярні з двома-трьома приятелями, в бесіді з якими не виважував слова. І ще котив біду на єфрейторів у розмовах із Петром Степановичем Грицаєм. І більше, мабуть, ніхто не чув мого сміхотворного, шепітливого бунту.
П-с-с! (Палець на губах).
Ось тільки в розмові з Ключарем дав собі волю, перед ним дивним чином я нічим не таївся, і навіть не знаю, чим це пояснити; чи таке уже тут повітря, такий настрій панує у Страдчій долині, чи тут заблукана людина скидає з себе одежі, зіткані з олжі й призначені для світу й для єфрейторів, і стає сама собою?
Та одна річ розмова, якісь слова, думки, речитатив, білий вірш, якісь зітхання, чиста сльоза — чим це загрожує єфрейторам? Зовсім інша річ — розчищена, явлена світові фреска, на якій зображено… ні, я не знаю, я ще довго не буду знати, що на тій фресці під штукатуркою і новим мальовидлом зображено, але я здогадуюсь, що воно дуже важливе… якась особлива тема, якась небезпечна, бо марно її зненавиділи і хтось (тогочасний єфрейтор?) наказав осліпити її вапном і затулити уста й по новій штукатурці намалювати щось дуже безпечне, звичне, оці Страсті Господні. Новина про таємничу фреску покотиться селами, цілим Опіллям, люди згадають, що колись вони приходили до Козацької та до стрілецьких могил на прощу, з корогвами, з співами, щоб тут купно помолитися за Україну, щоб постояти під склепінням Святого Духа… постояти й зачерпнути чогось. Те «чогось» не мало імені, не кожний міг пояснити, чи це дух, чи сила, чи каяття, чи прозріння, чи причастя, але досить того, що після Страдчої долини починала себе людина запитувати: «Хто єсьм?»
А якщо тепер потечуть людські ріки до Страдчої долини?
А якщо сьогодні почнуть себе запитувати: хто вони, чиї діти?
То що станеться? Повстануть супроти єфрейторів? І єфрейтори звинуватять мене у всіх смертних гріхах? Не знаю, не можу уявити, що можуть вчинити зі мною єфрейтори, але вони здатні на найчорніше зло. Замкнуть мені доступ до виставок? До поплатних замовлень?
Викинуть мене зі Спілки художників? Вирвуть із моїх рук пензель і розтопчуть мій талант? Ну, припустимо, останнього не зроблять, бо тут вони безсилі, талант і пензель завжди при мені… хоч не явлений людям талант, задушений, обснований павутиною, загнаний у сирі катакомби, де нема сонця і неба, поступово завмирає, корінець за корінцем його всихає, аж поки не облетить останній листок.
А якщо я не здамся? Якщо буду боротися… буду боротися з підлістю, із забуттям, із знеславою, із жінчиними наріканнями на убоге життя і, може, з її ненавистю, і, незважаючи ні на що, буду малювати… буду малювати в катакомбах, а колись, як вигибнуть єфрейтори, мій правнук прийде в підземелля, відчинить скриню, де складу свої полотна, і здивується яскравості, чистоті моїх фарб і незнищимості мого духа. І тоді воздадуть мені належне… воздадуть після пережитого, після терпіння, після смерті…
Чи я готовий до катакомб?
Чи я готовий?..
До мене підступив страх.
Очевидно, я сказав неправду, страх не щойно підступив до мене. Страх перед єфрейторами сидить у мені здавна, він вповз у моє нутро, як слизький вуж, ще того передвеликоднього дня, коли я, будучи студентом, приніс із сільської дзвіниці чорну ікону й з-під оливи, бруду, напластування новіших фарб видобув віконце, в яке виглянуло чисте обличчя Богородиці. І мої мама, замість того, щоб порадіти синовому відкриттю, просили залишити немудре, на їхню думку, заняття, бо воно може пошкодити мені в інституті.
Страх заповз у мене в ті тьмяві читальняні вечори, коли оперуповноважений Ступа під дулом розчепіреного на сцені кулемета обіцяв нам, і мені малому теж, райське життя в колгоспах або ж, що траплялося частіше, крив нас триповерховим матом, що ми поспіль бандити, американські «шпіони», куркулі й підкуркульники, сліпі кроти з бандерівських схронів, які не розуміють і не хочуть розуміти переваг нового життя, яке прийшло під Карпати. «Якщо ви, скурві сини, не розумієте по-доброму, якщо душі ваші темні, як махорка, то чи не ліпше замість того, щоб вас перековувати, пустити по вас кілька черг із цього кулемета? Так було б простіше й надійніше, бо де гарантія, мать вашу, що з вас… навіть з підлітків, із пуцьвіріньків, виростуть справжні радянські люди?»
І він, опер Ступа, в довгій шинелі наопашки, в блискучих чоботях, припадав великими загребущими руками до кулемета, мовби й справді був готовий нас усіх розстріляти. Я тоді бачив, бо стояв близько біля сцени, як тремтіли його руки і як стискав він щелепи; я зажмурювався, холодіючи усім тілом, нагинався все нижче й нижче до підлоги, кожної миті очікуючи кулеметної черги.
У мене тоді почав виростати потворний горб.
О ні, не один я горбатів душею; оперу хотілося бачити усіх нас заляканими, згорбатілими, і він свого добивався, бо люди розходилися з читальні, як тіні; жодного слова, сміху, крику, жарту, зітхання не чула тоді ніч, ляк приголомшував і замуровував роти, і лише, мабуть, я один, вхопившись за рятівну мамину руку й впиваючись нігтями в її долоню, запитував пошепки: «За що нас, мамо. Ступа так тяжко ненавидить, що всіх би вибив?». Мама затуляли мені рот і сполошено озиралися, а навколо ніч, як чорна повінь, дощ цяпотить, поза плотами в бур'янах принишкли енкаведисти з «гарнізону», а десь поза стодолами, поза городами у вільшняках прокрадаються в село бандерівці, і, нахилившись до мене, вишіптують у вухо, немовби боялися, щоб котресь їхнє слово не зблиснуло в темряві і щоб по ньому, по висвітленому слову, не вдарили напоготовлені кулемети. «П-с-с, дитино. Піц не говори, бо такі часи непевні й ненависні настали. Треба нам писок замкнути на колодку, а в Сірка очей позичити. Кожному посміхайся, навіть лютому ворогові… і сам себе бійся. Панує страх на світі — кара Господня і більше нічого».
А глумления над директором моєї сільської школи Гайдашем?
А червоний, як рана розрублена, попіл із його підпалених книжок?
А плачі, як тужні ріки, що пливли землею і небом, коли вивозили наших сусідів на Сибір?
А полювання вчительське на школяриків, які на Різдво збиралися колядувати?
Хіба ж я забув, як везли на фірі до Бистричан зв'язаного й обсинцьованого Митра Королюка — трохи дивака сільського, який у Рубчах, у буковому лісі, випасав колгоспних телят… випасав і попід деревами виспівував молитву «Боже великий, єдиний, нам Україну храни». Хтось підслухав… хтось доніс. Митра, правда, не арештували, а тільки спровадили до шпиталю для «хворих на голову», бо нібито нормальна людина не буде молитися за Україну попід деревами в присутності телят.
А головне, за яку Україну молився той бідний Митро, який так і не повернувся із божевільні?
А виключення з інституту Петра Паламаря, мого приятеля, котрий нібито підписав листа до ректорату з вимогою відзначити Шевченкову річницю; з ним виключили іще трьох інститутських бунтарів.
А отари сексотів, що, невидимі, мов збудники чуми, оточували мене скрізь і всюди, ловили кожне слово, погляд, вираз обличчя… ловили й доповідали, кому слід.