Єрусалим на горах

Я тоді беруся гострити свою мотику. Життя, прошу вас, іде далі, направду треба на ґаздівство соломи, сіна, дровець… і потрібно буде мене на цвинтар повезти, наперед мушу собі це везіння на цвинтар заробити в нашого Чобота.
То-то… Якщо навіть за свою дорогу на цвинтар треба наперед у колгоспі відробити, то так поле відплачується мені, га? За що маю 'го любити? — запитує мене жінка й сипле мені в душу сіль.
І я мовчу; я не знаю, що маю їй відповісти; я остерігаюсь з нею погодитись, стати на її бік, бо тоді поле втратить свій чар (а може, його чар — це тільки поверховий глянець?).
— Нащо все це мені виповідаєте, нанашко? — серджуся на неї. Відчуваю, що в мене пропадає охота працювати над етюдом, і бачу, що висихають на листі кукурудзи перлисті краплини роси.
— Ти ж, гадаю, мусиш це знати, бо ти той, що малює. Так діялося здавна: той, що малює, повинен усе знати. Хіба ти не з церкви Святого Духа?
9
Котрогось дня я сидів за етюдником на березі Золотої Липи й малював незораний клинок поля, що спадав до річки; для колгоспних трактористів клинок служив ніби «майданчиком для перекуру», на якому заправляли трактори, насипали в сівалки зерно, розвантажували мінеральні добрива, і тут зупинялася під час жнив колгоспна кухня з термосами. Про призначення клинця свідчили лахміття целофанових торбин із-під суперфосфату, чимала купа вапняку, що взявся коржем, та ще хтозна-коли покинутою сівалкою. Щоправда, мене першою чергою цікавив густий розсів польового маку, що палахкотів по всьому клинцю. Але й занехаяна іржава сівалка була доречною на мому картоні: колеса її і сошники уже погрузли глибоко в бур'яни, з десяток кущиків маку нахабно визирали з розкритих жолобків; природа немовби прагнула приховати й злагіднити людську безгосподарність й поступово поглинала купу залізяччя у своїх зелених нетрях.
Забіжу наперед і похвалюся, що пейзаж, котрий я назвав «Рожевий смуток», після чергової виставки, на яку я таки пропхався, був ущент розкритикований, прибитий цвяхами до ганебного стовпа як такий, що паплюжить нашу радянську дійсність, і, звісно, я мав достобіса неприємностей.
Та це було потім, а того дня, коли почав над ним працювати, сидячи на березі Золотої Липи, про неприємності я не мав і гадки, навпаки: працювалося легко, барви «давалися в руки», як любив говорити мій старий учитель Петро Степанович Грицай, погода стояла дзвінка; чиста синява неба, що доокружно єдналося із землею, і разом, небо й земля, напинали немовби велетенський намет, посередині якого сидів я з своїм етюдником, вливалося тихим спокоєм мені в душу й голубизнило ціле тло пейзажу. Легкий вітерець — радше подих польовий, зрідка ворушив крилом, і тому маки, якби виціловані — де блідо-рожеві, де зовсім бліді, а де яскраво червоні хилилися мені навстріч і розкривалися, щоб їхню красу ухопив пензель.
Поява цієї красивої молодої жінки довершувала та освячувала мій «Рожевий смуток»; я підозрюю, що якраз од неї передався на мій пейзаж її невиказаний, затаєний смуток, якась… весела надщербленість. Згодом, згадуючи нашу польову зустріч, я спершу бачив перед собою кущик розгнівано-червоних маків, що виростали на посміховище з іржавих щілин покинутої сівалки, а вже потім появлялася в моєму спогаді вона.
Її звали Марійкою, Марією Рибкою; було їй, мабуть, за тридцять, але роки ніякої ролі тут не грали, та й визначити їх могла хіба що ворожка: чорнява Марійчина краса, струнка мініатюрність її стану, жвавість рухів, усміхнене личко робили її схожою на «вісімнадцятку», і тільки згодом, придивившись (а чи відчувши?), помічаєш, що в циганкуватих її великих очах час від часу спливає на поверхню смуток, котрий умить висвітлює ціле її лице з пережитими роками, вирізьблює гіркоту в кутиках губ і зморшки біля очей. А так, на перший погляд, вона була юною і в'юнкою, яку і в руках не втримаєш — вирветься, втече, і сміх за нею покотиться: лови!
Вона появилася на стежці, що підскакувала понад Золотою Липою: чимчикувала з поля в село. Боса (легкі капці тримала в руці!), у білій хустині, пов'язаній по-молодицькому, в розхристаній (аж усі перса було видно), злегка покрапленій вишивкою кофтині й у короткій спідниці була подібна на польову мавку. Я так і сказав їй (банальщина, звичайно), мимоволі любуючись її розпашілою мініатюрною красою.
— Хіба мавка гасає по полю з мотикою? — засміялася, одначе, невесело, жбурнувши ненависно сапку на край берега; сапка задзвеніла й бризнула сріблом.
— Хто ж ви така? — мало не плеснув щось не вельми оригінальне, як звичайно говорять чоловіки красивим жінкам.
— Я — Рибка Марія. Не чули-сте? — Була направду заскочена, що я дотепер не чув її імені. — Ланкова тутейша. Раз мене не знаєте, то ви газет у руки не берете. Вирощую, як це пишеться в газетах, високі врожаї кукурудзи й буряків. Маю два ордени Леніна й Трудового Червоного прапора, їздила-м неодноразово на сільськогосподарські виставки до Москви й Києва, сиджу в усіх, які тільки є, президіях за червоними столами, — говорила вона, не то глузуючи з себе, не то справді собою пишаючись. — Зате я вас знаю… — Марія обійшла навколо мене, зблизька й здалека, нахиляючи голову, немов чорнявий якийсь звірок, приглядалася до мого малювання. — Я знаю, що в Святому Дусі сидите замкнені, щось там шукаєте, відкриваєте… щось… Не скажете, що? Ціле село про це балакає.
— Мистецтво — завжди загадка, а тим більше в церкві посеред Страдчої долини, — відповів їй.
— Це, мабуть, нудно і… трохи страшно щоденно нидіти в замкненій церкві й вишукувати тайни… вишукувати десь поміж камінням, під штукатуркою старі образи? — випитувала Рибка і чарівно, вже зовсім несумно посміхаючись. Маленькі уста, ямки на смаглявому личку, злегка кирпатий ніс, веселі чортики ув очах відверто манили до себе, заворожували; вона, здавалося, стояла доступна, варто було тільки її обняти, й уже прилинула б до тебе, затріпотіла б дрібно (бо ж недурно зветься — Рибка!). Я, мабуть, піддався її чарам, бо сказав легковажно:
— А ви зберіться та й постукайте у церковні двері, вони вам відчиняться. Допоможете відгадувати тайну Святого Духа. Згода?
— Ні, мені не можна до церкви, — посмутніла й покрутила головою. — Я, прецінь, — партєйна і повинна боятися церкви, образів, як дідько свяченої води. Так мене вчили ще в школі, потім — у комсомолі, ну, й коли до партії записалася. Питалися, до речі, мене на бюро: «Чи висять, Марічко, у вас вдома образи?» «Висять, — кажу, — але то мамині. Коли ж заміж вийду, то обійдуся без святих у хаті», — відповіла-м.
— І обходитеся? — Мені чомусь стало жаль цю малу жіночку. — Обходитеся без образів, без Святого Духа, без Страдчої долини, без Козацької могили, без..? — Я аж задихнувся від болю, що запік у грудях. Ось маєш, виросло на Опіллі нове покоління, яке зреклося усього того, що було дорогим для поколінь попередніх; то зречене для них — забобон, опіум, мракобісся? Їм уже нічого не потрібно з минулого, навіть не потрібні страдницькі очі на стіні у Святому Дусі.
— Як вам сказати, — Рибка замислились і враз, мов квіття, на яке бризнули ядучого відвару, зіщулилася і постаріла. Стояла переді мною щупленька сіра жіночка з похиленою милою голівкою й опущеними руками… з крилами підрізаними. — Як вам сказати, — повторила. — Та й чи треба казати, чи треба признаватися? — вагалася.
— Очевидно, не треба, — я хотів їй допомогти. Бо справді: нащо мені признаватися в чомусь? Хай дріботить собі додому. Чи я покутник якийсь, що збираю в торбу лупане каміння — чужі гріхи й чужі сумніви… збираю і ношу їх у собі?
Господи, невже дано мені бути покутником і ходити з торбою і напитувати чужі гріхи й чужі болі? Чому вибір упав саме на мене? І чому даровано мені торбину на чужі болі саме тепер, адже до Черчена, до того часу, поки не поглянули на мене зі стіни Святого Духа страдницькі очі, я про своє призначення покутника не думав.
Колись на Гуцульщині мені оповідали, що в одному селі був монастир, в якому перебували дивні черці, котрі перебирали на себе від кожного, хто тільки обдаровував монастир сріблом і злотом, смертні гріхи — душогубство, пограбування сиріт, скотоложство, осквернення святинь; ізбавлені від гріхів грішники поверталися з чистим серцем додому, а черці карали себе канчуками, голодом, студінню і, звичайно, покаяльними молитвами.