Єрусалим на горах

Через багато років, коли я заходився малювати Гайдаша, на першому-таки сеансі я згадав про давній осінній день, про осінній урок із розп'яттям і необережно сказав, що чи не саме тоді я доторкнувся до ворожбитства, до таїни мистецтва.
— Не бреши, — різко, навідмаш перебив мене Гайдаш. — Чому ти у мистецтві чародійському не помітив нашого терпіння… а якщо помітив, якщо заболіло воно тебе, то чому нема його на твоїх образах?
Він картини по-старому називав образами.
  
СЕВЕРИН ГАЙДАШ
 
7
Хіба я не знав давньої істини, що ніщо на цьому світі не минає безкарно? Не минувся також безслідно мій урок історії з розп'яттям Ісуса Христа. Якщо відчуваєте в моєму голосі тихе покашлювання, незадоволення собою, то прошу не пов'язувати цього з уроком історії, це зовсім не означає, що сьогодні, коли б я мав змогу переступити шкільний поріг, не зробив би так само… я робив би все, щоб тільки достукатися до молодих душ, щоб вони відкрилися, щоб ударило їм, молодим, у вічі світло; це так важливо, щоб людина не блукала по світу зі сліпою душею, як із погаслою свічкою посеред ночі.
І поки я стояв попід людськими душами, як під брамами, під заборолами, як попід зачиненими божницями, й добирав до них ключі (і радувався майбутній їхній просвітленості), хтось із зачиненої божниці крізь шпарину (крізь щурячу нору) прослизнув непомітно, учинився Юдою і за тридцять засмальцьованих рубликів, а мо' й безплатно, заради пильності, з простого підлабузництва, прагнення вислужитися, доніс оперуповноваженому товаришеві Ступі, тому самому Ступі, який регулярно винюхував антидержавний душок поміж книжками моєї бібліотеки… і той товариш Ступа, попри свої численні обов'язки в наших славних Горопахах, бо він теж правив народом від імені народу і народ уособляв (а решта писалася або ж трудящими, або ж громадянами, по яких, звісно, плакав Сибір), цілий тиждень думав над повідомленням про мій урок, і хоч спершу відмахнувся, не придав йому значення, на другий же день сам себе, певно, розкритикував за втрату політичної пильності і, «розкритикований», олютився на мене. Ступа направду розщибав собою, вимітав усі кутки, бо люто й щиро воював із бандерівським підпіллям, викривав так званих бандпідсобників і добував (що правда — то правда) зошити й підручники школярам, і мобілізовував допризовників на донбаські шахти, котрі уявлялися нашим людям пекельними печерами, і споряджав підводи, дядьків підтоптаних у недалекі гори для виконання плану лісозаготовок, і витрушував у вдовиць «контигент», тобто поставки збіжжя, м'яса, картоплі, яєць, вовни (ая, стрижи з голого вовну), і виловлював симулянтів, які, траплялося, вміли цілими тижнями уникати (двері замкнені на колодку, а сам у хаті, піди й злови) напосідливого районного активіста, що здирав чергову державну позику; і ще попри ці державні обов'язки, оперуповноважений товариш Ступа любив і вмів випити…
А все ж він виринув із цього дуже часто кривавого крутіжу, висів із сідла (бо літав, як скажений, верхи на коні, «дехтяр» на грудях, нагайка в халяві, очі, як вуглини, горять червоним невиспаним вогнем, а на різко окреслених, невтомлених іще губах непогамовний кількаповерховий мат, постійна погроза: «Ти знаєш, де Макар телят пасе… туди й поїдеш»); отже, товариш Ступа висів із сідла і, щоб більше не сушити собі голову з моєю справою, наказав комусь із сільських урядників, певно, старому Щирбі — черговому голові сільради (двох попередніх бандерівці розстріляли, а ще чомусь теж двох енкаведе заарештувало, бо нібито вони для хлопців із лісу збирали провіант і гроші), щоб у суботу на «планову профілактику від грипу» (так опер називав обов'язкові щосуботні сільські збори, на яких учив нашого хлопа «любити совіцьку владу») явився директор школи Северин Петрович Гайдаш.
— Єсть! — пискнув по-віськовому й на польський лад приклав до чола два пальці наш черговий голова. Миршавий цей чоловічок, тихий, низенький, гейби зализаний коров'ячим язиком, у ніякій армії не служив через заїкуватість, він не вмів вимовити без заїкання, без муки жодного слова, а «єсть» якось виучив, як камінець у роті обточив; йому довго довелося розтлумачувати Миронові Мацюпіньці, який, покинувши воювання в «стрибках» (бо там, до холєри ясної, можуть вбити), найнявся при сільській канцелярії за сторожа, опалювача печей та ще й на додаток — бубністом, тобто при потребі він товкся з бубном по селу й скликав горопашне населення на чергову «профілактику», що директор Гайдаш мусить бути в читальні живий або мертвий.
— Єсть! — так само відповів Мацюпінька й звично реготнув на всі зуби, уявивши, певно, як буде припроваджувати директора до читальні.
Мені здається, що товариш Ступа, якщо когось у Горопахах любив, то це напевно був Мирон Мацюпінька; оперу подобалося, що Мацюпіньку не треба було «розкушувати», розшукувати в ньому якісь тріщини, закамарки і глибини, Мацюпінька світився наскрізь, як порожня пляшка, й оперові навіть думалося, що він бачить Мацюпіньський кендюх і вузол кишок.
І був цим задоволений.
Тому й не дивно, що Мацюпінька, маючи, як він вихвалявся, із Ступою блат і любов, бубнив, де треба й не треба — попід ворітьми, на вулиці, в неділю — під церквою, на цвинтарі й навіть стоячи біля тіла чергового вбитого із засідки чи в сутичці бандерівського боївкаря (а інколи було їх і п'ять, і шість), котрого сторцували сидячи до стіни читальні й зганяли матерів із підозрілих родин і силували впізнавати своїх синів; власне, в такі дні біля трупів молодих хлопців, серед роїв мух, у сопусі, серед жіночого завивання і серед ненависті Мацюпінька неначе відроджувався… і не знати було, чи він тішиться чужою бідою, чи просто йому радісно відчувати своє гейби вічне й безтурботне існування, бо бив у бубон і бив, що аж здавалося — собача шкіра не витримає і трісне, а з кутиків Мацюпіньчиних губ, з привідкритої пащеки стікала піна.
А очі при цьому метали іскри, сіяли навколо себе задерикувату веселість.
Одначе коли Мацюпінька забубнив коло моїх воріт, я ще не здогадувався, що чимсь провинився перед владою, таким способом і раніше кликав мене Мацюпінька до сільради виписувати «зобов'язання» на поставки ґаздами збіжжя, м'яса й картоплі або ж, скажімо, прочитати підліткам, яких забирали на Донбас, лекцію «про любов і дружбу», мов на посміховище, а підлітки, мої ж учорашні учні, сиділи одурілі від горілки, від страху перед невідомістю, від сліз; траплялося, що Мацюпіньчин бубен провадив мене в «гарнізон» до струбків, де на кумачі великими літерами я писав лозунги, щоб нам вічно жив і був здоров наш учитель і вождь товариш Сталін.
Отже, Мацюпіньчин бубон мене не стривожив, суботнє «промивання мізків» стало обрядом, само собою зрозумілим, Горопахи і я з ними звикли, що в читальні на сцені стояв стіл, накритий червоною скатертиною, на ньому — графин із водою, а поруч — наготовлений, напевно, для постраху дулом до залу, оперів «дехтяр»; за кулеметом сиділи з одного боку голова сільради Петро Щерба, а з другого — писар сільський Гриць Воливач, який, уміючи, з однаковим успіхом списував у канцелярії стоси паперів спершу з білим орлом у куті, потім — серпом і молотом, генерал-губернаторським гакенкрейцом, а тепер оце знову, повторно (бо «другі совіти прийшли») хукав на печатки з серпом та молотом. Оддалік чаділа велика, на всі, мабуть, «десять нумерів» гасова лампа, яка щохвилі хапливо підморгувала, то пригасаючи, то знову спалахуючи, мовби із-за мальованих картин з ідилічними українськими хатками й тополями повівав вітер; і навпаки — дві малі лампічки, що звисали на дротах посеред салі, блимали рівно і жовто, немов свічки на гробах у тихий вечір.
Сам же товариш Ступа стояв осторонь від стола, збоку, якось окремішньо, нібито його й не обходив червоний стіл із наготовленим до стрілу кулеметом; голена його кругла голова, плескате обличчя часом то зблискували червоною міддю, то враз бралися чорнотою, і мені, бувало, коли спостерігав гру світла на його лиці, здавалося, що із лобатої впертої Ступиної голови видобувається назовні часом лють і нетерпіння, часом — заспокоєння, а часом душа його починала нудьгувати.