Єрусалим на горах

Можете, добродію мій Василю, не відповідати, бо я не за відповіддю до вас приплентався, мої запитання, на які я сам собі давно відповів, це, очевидно, карби, рани, що ятряться, болять… і біль наш теж високий, як спів, і нема на нього помічного зілля.
Отож коли напровесні тридцять дев'ятого року впала Карпатська Україна, то ціла Галичина й Волинь вбралися в жалобу. Принаймні в нашому селі на Великдень тридцять дев'ятого року не дзвонили на дзвіниці дзвони, як це було зазвичаєно, а тільки парубчаки били й били клепалами об дошки: тах-тах-трата-тах! Я дотепер, добродію мій Василю, чую у душі не погребенний дубовий стук, і може бути, що якраз дубові клепала звучать у мені дотепер… і плачуть клепала, і лютують, і, мабуть, вони породжують оті мої питання про Україну. Ні, добродію мій Василю, ніхто не знає, як пробуджується, під впливом чого пробуджується у людини душа: в одного душу пробуджує молитва, у другого — спів, у третього — книжка, у четвертого — наказ, у п'ятого — тверезі розмисли, у шостого — бесіди в читальні, а ще в когось — конкретний випадок. Мою душу, що дотепер лежала облогом і, крім плуга, коси, сивих коників, моєї Парасі та ще співанок, нічого не знала, розорали… ох, як глибоко розорали великодні клепала.
Коли під тривожне клепання посвятили паски, коли в який уже раз заспівали «Христос Воскрес» і можна було розходитися додому… ніхто, однак, з-під церкви не рушився, клепала не пускали нас від себе, тримали нас: бідних і багатих, старих і молодих, і дітей, і священика, і кількох студентів зі Львова; ми, черченці, були тими клепалами злютовані воєдино; у цій єдності й кріпості ми почувалися сильними й… каліками, так, каліками і сиротами, ми, може, аж скреготали зубами, а по наших лицях стікали сльози.
Я й понині плачу, добродію мій Василю, і поскрипую зубами, донині клепала б'ють у моїй душі… і хто нині в Черчені може здогадуватись, що в колгоспного фірмана, який просмердівся гноєм і силосом, у якогось Йвана Слободяна б'ються, мов беркути в горах, клепала, й душа у нього, у діда передсмертного, розорана й скривавлена.
Сталося так, що того сумного Великодня тридцять дев'ятого року, стоячи в гурті разом із жінкою своєю, поруч із ріднею, з сусідами, підмовлений і підштовхнутий клепалами, сумом і гнівом, я раптом заспівав «Ще не вмерла Україна»… лише три перші слова я співав самотинне, спів, як вітер у пшеничному полі, не встиг злетіти високо, він попервах низом, немов валом пшеничним, духом польовим ударив у людські обличчя, і люди теж, як хвиля збіжова, піддалися йому, вітрові, підхопили спів, і вже за якусь хвилину сотки людей навколо церкви співали, стверджуючи, що ми ще живемо, що ми ще поборемося…
І «Ще не вмерла Україна» злетіла вище церковних хрестів. Ніхто, тоді співаючи, плачучи й лютуючи водночас, не здогадувався, а найменше — я сам, що десь далеко є великі фабрики, на яких роблять скоростріли, й виливають до них кулі… і що кулі ці призначені для того, щоб розстріляти мій спів. Зрештою, той сумний Великдень поступово западався під землю, клепала дубові згоріли в печах, і вітер розвіяв попіл, бо події покотилися, як колеса під гору: настала війна Гітлєра з Польщею, у вересні нас визволили брати із-за Збруча. Я говорю про визволення без ніяких кпин. Офіцер на совіцькому танку під вітальною брамою, що ми її зробили з жердок, оплели смеречиною і закосичили червоними биндами, промовляв до нас, до черченців, такою чистою українською мовою, гейби перли нанизував на ниточку, мовляв, браття-галичани, дочекалисьтеся України — держави робітників і селян, дочекали-сьтеся волі, землі, віднині ніхто не буде вас обзивати ні бидлом, ні хлопом, ні хамом, тепер ви господарі на своїй землі, тепер ваші діти будуть вчитися рідною мовою, для молоді простеляться дороги в університети й так далі.
Звали того совіцького командира Максимом Романовичем Непийводою; згодом у Черчені ми пізнали його ближче, бо під його проводом парцелювали дідичівську землю на Грицівці й виганяли з села — так, було й таке — кількох учителів-поляків, потім восени сорокового Непийвода засновував у Черчені колгосп «Нове життя»; і аж тоді, як «в'язали» колгосп, ми зблизька придивилися до товариша Непийводи; за золотими зубами, за перебраною українською мовою і маскувалася хижа душа; я колись собі уявляв: його душу покусав скажений пес. Товариш Непийвода знав, що він скажений, а тому дуже пильнував за собою… пильнував, щоб із губ не капала зелена піна, щоб його золота посмішка не поблідла, щоб ніхто не зазирнув до нього усередину: а як там, усередині, біснується його душа? Лише зрідка втрачав над собою контролю, забуваючи, що завжди має бути добрим, розсудливим, щирим українцем… що має бути братом. Якось взимі сорокового року, коли вивозили з села на Сибір перших десять родин куркулів, як тоді говорилося… ми до тридцять дев'ятого й слова такого «куркуль» не чули, і село наше, кожна хата мерзли на воротях, доглупуючись поволі, що завтра будь-кому з нас можуть наказати: ану, один із другим, лагодь сани, збирай бебехи, клади в солому дітлахів і котися до Сибіру на муки й на смерть… отож тоді я припадкове підстеріг, як товариш Непийвода проводжав виселенців на санях засклілим поглядом, а зуби мав стиснуті, а кулаки мав сціплені, і я чомусь уявив собі, що він у цю хвилину поливає й поливає цих людей, що їх повезли до Сибіру, і нас, які в селі зосталися, скорострільним вогнем… і було йому з цього поливання втішно, бо коли похорони оті сибірські зникли за селом і дзвінки на хомутах заніміли, Непийвода засміявся і махнув рукою, як шаблею рубанув… і тут же, мовби мав очі ззаду й збоку, вловив, що я за ним спостерігаю, поманив мене гачком пальця. Діялося це посеред села, коло читальні, стояв там не я один, цілий гурт новоспечених колгоспників там глотився, однак він поманив пальцем тільки мене.
— Слухайте, товаришу-брате Ваню, — промовив він привітно й ледве чутно. Очі його сіяли, а лице — немовби 'го змастили смальцем. — Маю враження, що чимсь я тобі не сподобався… що начебто, як ворог, за мною підглядаєш? — Слова були погрозливі, а уста усміхнені. Це був зовсім не той Непийвода, якого я спостерігав перед хвилиною: стояв переді мною добродушний козарлюга в білому кожушку і в портупеях. Високий, статечний — хоч малюй з нього козака.
А я мимохіть від нього відсахнувся, я таки зачув у його словах погрозу і… злякався, і з переляку лепетав, що, навпаки, дуже він мені подобається, люблю, бігме таких чоловіків, таких типових українців, ми, галичани, зроду присадкуваті, ноги постирали об каміння, а бесіда наша покалічена польщизною, а душі наші — хитрі й кручені, як лисячі нори.
Щось таке немудре плів я язиком. Непийвода милостиво, як дітвака, попліскував мене по плечу, все ще не гасячи посмішки.
— Ну-ну, товаришу, ми цих хитрих галичан перекуємо на простодушних і щирих. Чи нам довго? Ось побачиш, — пообіцяв.
Непийвода казав правду: перековка почалася відразу після виборів до Українських Народних зборів у Львові десь у жовтні. Спершу, немов на сміх, заарештували, щоб не були дуже мудрі, п'ятьох сільських комуністів, які за Польщі сиділи по Йванових хатах за свій комунізм, потім узяли голову читальні Бойчука, бібліотекаря Митришина, Василя Жираківського й Дмитра Василюка — обидва хлопці вчилися у Львові на правників; арештовані нібито були ворогами нової совіцької влади і мали супроти неї злі наміри.
Я особисто, простий рільник і навіть член колгоспу, до ніякого гріха не почувався, навіть гадки не мав, що й мене можуть причислити до ворогів… не мав гадки, добродію мій Василю, до того моменту, поки Непийвода не поплескав мене по плечу: він запримітив, що я підглянув його справжнє лице і що душа його покусана скаженим псом, а йому розходилося до пори й до часу не показувати ратиці… ая, грав роль доброчина, який у будень і в свято лише сушив собі голову, як би швидше ввести бідного галичанина до раю.
Коли рано-вранці двадцять другого червня сорок першого року Гітлєр збомбардував летовище в Бистричанах, а по селах покотилася чутка, що тієї ж ночі німецькі літаки скинули на парашутах у лісах і полях диверсантів, то енкаведисти подуріли: в Рогачі заарештували майже всіх професорів колишньої гімназії, а також понад тридцять гімназисток — сімнадцятирічних пуп'янків; у селах забирали священиків, хлопців і дівчат, які колись в читальнях ставили вистави, читали газети й книжки; про всіх них казали, що то германські шпійони, що вони в запіллю гострять ножі на радянську владу. Полювання на людей чинили ночами, пітьма їм помагала… вони були кревняками пітьми, рідними її дітьми; пітьма ними комашилася, немов голодними щурами, що винюхували поживу. Ніхто не був певний, що сеї ночі по нього не прийдуть, я теж потерпав, дарма що не почувався винним; а ще думалося мені, наївному, що мусили бути підстави для арештів: може, німці декого підкупили, щоб зривали мости й сіяти паніку, може, арештовані чимсь іншим завинили, бо на мій хлопський розум ніхто не має права хапати першого-ліпшого лише через те, що почалася війна. Адже це були, так сказати, радянські люди, десь там на заході, де фронт, армія ніби грудьми цих людей від німоти боронить, а тут цих людей, енкаведе пакує до арештів.