Єрусалим на горах

Роман, був готовий до такого запитання; він очікував, що рано чи пізно батько, який має на це право, поставить перед ним саме таке запитання.
— Як тобі відповісти, тату? — чомусь схвилювався мій Роман… розхвилювався й очі його спалахнули синім вогнем. — Якщо відповісти високими словами, то вабить мене ідея всесвітнього братства, рівності, відсутності експлуатації людини людиною, задоволення матеріальних потреб: кожному за потребою. Ти собі уявляєш, тату? Нема бідаків і багачів.
— Ой, чи не стануть усі бідні, — таки я не витримав. Якщо по правді, то я не вірив у рай на землі. Крім того, ніхто не знає, коли, ї якого дня, у якому краю той рай настане. Хто його сотворить?
— Ми й так бідні, — вперто відповів Роман. — Я говорю про Галичину. В селі — безземелля, пролетаризація. В місті — нема роботи, а якщо вона є, то для поляка. Рано чи пізно, а мусить настати соціальний вибух… і ми, комуністи, цей вибух готуємо в ім'я щасливого майбутнього.
— Почекай, — зупинив я синову палку трибунатику. — Ти й твої наставники… той професор Пантелюк сушать собі голову завтрашнім щастям для чоловіка, так? А я хочу жити по-людському вже нині. Капіталізм, як ти знаєш, уже не такий вовчий, яким він був сто років тому. Сьогодні він каже робітникові: „Працюй-но, чоловіче, краще й будеш жити по-людському“.
— Дурниці, — відмахнувся Роман. — Ти, тату, черпаєш знання про світовий робітничий рух з львівського „Діла“ або ж із тикторівського „Нового часу“: панички галицькі залюбки оббріхують совітів, а комуністів у цілому називають „агентами енкаведе“ та ще й при цьому глузують з „більшовицького раю“. Чи не так? Я хочу, щоб ти зрозумів одне: капітал загниває, а все, що гниле — розкладається. Це аксіома. Ніяка ідеологія сьогодні не спроможна щось краще робітникові пообіцяти, накреслити перед ним конкретні обрії, вказати дорогу до цих обріїв, хай і омріяних, окрім нашої.
Я навіть не сподівався, що мій лагідний, податливий син аж до такого ступеня… якби то сказати… аж до такого ступеня наелектризований комунізмом, ідея аж шумувала в крові й зблискувала в очах: торкнешся — згориш.
— Ну, гаразд, — погоджувався я з сумом… погоджувався і жахався, що мій син проникся глибокою вірою в чужих богів. — Ти журишся всесвітнім робітничим рухом, вимріюєш, холєра ясна, всесвітнє інтернаціональне братство. А як же бути нам із Україною, з нашою державністю? Ти, певно, пам'ятаєш, що я з пелюшок виколисував тебе не на комуніста, чи на члена ОУН… я тебе виколисував на українця.
Роман інову обняв мене за плечі. Засміявся.
— Якщо по правді, тату, то ти сам винен, що я пристав до капезу. Твій біль за Україну, тату, перелився в мою душу. Одначе ти помиляєшся, що Україну побудує, скажімо, в Галичині ОУН, хоч хлопці там відважні, фанатичні — їм нічого не закинеш. Тільки їх горстка, орден, до того ж методи боротьби — терористичні. Чи. може, покладаєш надії на панків із УНДО, на українських послів у польському сеймі, які випросять для Галичини бодай куцу автономію? Марна надія. Уся їхня метушня — то гра в політику, не більше. А реально… а реально маємо, тату, Україну за Збручем, так, радянську, червону, проте. Велику Україну і нам треба прагнути… нам треба боротися за возз'єднання з нею, з Києвом, із Дніпром. Ти віриш, тату, у возз'єднану Україну?
Я був безсилий погасити Романів вогонь; я міг знову й знову вичитувати йому аргикули з українських чи польських газет про московські політичні процеси, про арешти інтелігенції в Україні, але, дивлячись у натхненне обличчя, відступав від фанатичного пожарища, що горіло в його очах.
— До речі, тату, — якось по матурі, коли гогувався записатися на Львівську політехніку, Роман мені признався, що його збираються перекинути через Збруч, — там я на власні очі побачу й тебе переконаю, що Велика Україна — справді земля щасливих людей. Там, очевидно, буду вчитися… в Києві чи в Харкові.
За Збруч Роман не потрапив, бо польський суд нарокував йому п'ять літ. Сидів хлопець у Дрогобицькій в'язниці. Ну, потім настав вересень тридцять дев'ятого… і, думаю, відразу після вересня, коли на власні очі переконався, який насправді медовий совіцький рай, хлопець трохи остиг, розчарувався. Зрештою, це мені могло тільки здатися. Роман далі мешкав у Львові, вчився в політехніці. Зрідка наїжджав до нас із Іриною в село, був стриманий і постарілий років на десять. То вже не був той екзальтований юнак, який був готовий йти з червоним прапором на барикади. Роман і сам це визнавав. Він казав, що нині нема потреби вішати прапори на вільхах, не треба нікого агітувати за радянську владу, ми її тепер маємо реальну. Маю змогу вчитись безплатно, до того ж — рідною мовою, тату. Хіба це не благо, яке принесла радянська влада на своїх багнетах поміж нас?
Мені видавалося, що тоді він сам себе у чомусь переконував; я зрозумів, що від партійної, від політичної діяльності, якою він колись займався, його відсторонили. Тобто його використали…використали його юнацький запал, готовність пожертвувати собою, наївну віру у комуністичний рай і, коли в нових умовах він став непотрібним, його викинули на смітник. Так, зрештою, було вчинено з усіма місцевими комуністами, їх навіть не визнавали за комуністів, бо, як відомо, Комінгерн розігнав польську, західноукраїнську та західно-білоруську компартії: виявилося, що вони не на сто відсотків правовірні.
Мені було шкода Романа, юнацьких його устремлінь; я думкою проникав у його душу і лякався чорного спопелілого пожарища, яке він ще приховував від світу.
Останній раз я бачив його на Різдво в сороковому, коли він гостював удома. Був зовсім пригнічений. Гірко посміхався, дивлячись на мене і матір'ю, і мовчав; може, мав охоту признатися, що ідеали його розголочені… розтолочені так просто кирзовим чоботом, але гордість не дозволяла йому жалітися. Мовчав. Почав палити цигарки, чого раніше не було, не відмовлявся й від чарки. Навпаки: на Свят-вечір мм сиділи з ним за столом при завішених вікнах і обидва добре цмулили горілку, аж Ірина хитала докірливо головою. Вона все розуміла… сльози крутилися їй ув очах.
Мене розбирала лють.
— Чуєш, — штовхнув я сина в груди, — чуєш, яка приголомшена Різдв'яна ніч? Бо заборонили колядувати… бо „Просвіта“ розпалася і мій хор умер… бо багатьох уже арештували, а хто іще очікує арешту, як я, наприклад. Очікую і таємно разом із сином, який виборював більшовицький рай, їм різдв'яну кутю.
Мені баглося його вдарити; мусив на ньому зігнати злість, мусив, бо він таки винен…
Ірина хапала мене за руки.
Роман гейби й не зауважував моєї злості; він був занурений у себе; він навпомацки блукав у своїй спопелілій душі й шукав у ній світлого промінця.
— Багато чого й мені незрозуміле, — зітхнув він. — Ось хоч би взяти недовір'я до місцевих кадрів. Коли ж беруть „тутейшу кадру“, то орієнтуються на шумовиння, піну, що спливла на поверхню. Та це півбіди… біда, тату, в повальних арештах. У кожному інтелігенті, в кожній людині, яку поважають, скажімо, в селі чи в місті, підозрівають ворога. Галичина — край ворогів, розумієте, — майже вигукнув розпачливо. І мало не плакав; і мало не вгатив по столі, бо пальці стиснулися в кулак. Злякана Ірина припала губами до його посинілої руки: гасила біль і крик.
Тривожна тиша засіялася в нашій хаті. Роман схилив голову на стіл і задрімав… а свічка, встромлена в хліб, кліпала й умирала… а село далі німувало… а Ірина моя, дарма, що не була аж такою богомільною, вклякла перед образом Богородиці й щиро до неї молилася.
— Арештували професора Пантелюка з Бистричанської гімназії. Того самого… — Роман підвів голову й цілком тверезо поглянув на мене. — Кажуть, що він німецький шпигун. Світ валиться, тату.
Шо я міг порадити? Світ направду валився: із Горопах вивезли на Сибір родину Бойчуків, Василюка, Драгомирецького та ще кількох… уся їх вина була в тому, що мали трохи більше поля й по дві-три корівчини, та що хати побудували під бляхою. Не були вони ніякими куркулями, — я це доводив новим начальникам, — те, що вони мають, доробилися власними руками. Чи знали вони колись відпочинок? Чи з їхніх рук сходили мозолі? Чи не косили, не орали власноручно й чи не кидали зерно в ріллю. Хіба це вина? То за що їх карати, виселяти на чужину.