Гайдамаки

Отакечки одного разу тулюсь я у тому калиновому кущі та любую, як моя качка то дрімає, то прислухає, то стихенька кублиться та обгортається, коли наче мене хто шторхнув: «Глянь у цей бік!» Глянув - аж близенько з очерету на мене блискотять чорні, як терен, очі і білі зуби... І чую, сміється:
- А чия тепер качка буде?
З цим словом вислизнув, як вуж, з очерету і опинився поспліч. Височенький, не дуже вмитий, босий хлопчик, чорнявий і кучерявий.
- А ти звідки? Ти хто такий? - питаю.
- А я Романець, - каже. - Солодкий.
- А не можна по панській пущі гуляти.
- А я ось гуляю, - сміється.
- А тебе зловлють! - страхаю.
- А поки що я нагуляюся.
- Качка моя! - згадав я.
(Був так зтропився, що й за качку забув.)
- Відкупив у Бога? - пита.
- Хоч не відкупив... я перш знайшов, - доводжу.
- А може, я?
- Я перш! - гомоню.
- А заплач, - кепкує, - та дуже!
Загомонів я, та й зразу й занімів: злякався, що сполохнув качку, бо щось немов шелеснуло.
- Стрепенула! - розпачую.
- Тут вона сидить, як врита, - запевня Романець. - Придивись лишень, сорочий дядько!
Придивився я - тут! Причаїлась, наче її нема, і чуйно прислуха.
Дихнув я вільніш...
- Почуває! - каже Романець. - Тікаймо швиденько, щоб наш дух їй не пах!
І відбіга геть у гущавину. Я за ним і знов наполягаю:
- Моя качка! Я перш знайшов.
- А ти коли знайшов? - пита.
- Аж на тому тижні, - правлю, - у четвер.
- А я, може, в середу, га? - сміється. - Та дарма: діждемо каченят, то якось поділимо.
- Я зараз піду додому, - лякаю, - та як скажу татові, що ти по пущі гуляєш... то...
- То зловите мене, та хутенько за мотузок, та зашморгом мене за шию, та навпростець до панського двору, еге? Ой, та й битимуть! Аж геть залунає! Чого ж став, як пеньочок? Не барись, бо втечу!
А я барюсь...
- Поспішайся, панський доглядачу, - кепкує, - а я поки що шургну у бурчак та поплаваю.
І шургнув. Плаває, розкошує...
І так якось прилучилось, що й я скочив до його у той бурчак...
Дізнав я уперше, що то за добро веселий товариш.
Показав він мені, як линь по дну іде, як щука карася ловить. І хоч плив я за карася і добре мене шарпано, а зроду такої втіхи не зазнавав.  [3]
Накупавшись, добували чмелиного меду, опорядили чудову вершу на жабенят, ставили сідла.
- Чому ти досі не приходив? - питаю.
- А може, я й приходив, - сміється.
- А знов прийдеш?
- Може, й прийду.
- А коли?
- Коли мене побачиш.
Та й зник у гущавині.
Я за ним. Де там! Як здимів.
Такий мене жаль узяв, що якби на дівчину, то б слізьми вмилася.
Але як нема ради, то мусиш, хоч і не рад, перетривати та сподіватись на краще.
Прийде! впевняю себе, прийде! Може, й завтра прийде, бо зна, що качки треба пильнувати. І сам казав, що за ніч у вершу налазить такого жабенят, що й не полічити, а в сідлах трепехатиметься як не журавель, то бусля... Прийде!
А тим часом вже добре повечоріло, і галушки давненько закликали у хату.
- Ой дитино, як же ти спізнився! - каже тітка Мокрина. - І Катрі виглядаю: відколи пішла і досі нема.
А Катря увіходить.
- Ось і я, - каже.
- Вечеряйте, дітки; батько побравсь у дрочиловську пущу, то певно забариться.
Катря не вечеряла. «Трохи, - казала, - голова болить».
- Та ти біла, як хустка! - затурбувалася тітка Мокрина.
- От піду, сяду на провівку, та й минеться.
Сіла на ослінчику, коло хати, обняла голову і немов замерла.
А тітка Мокрина упада.
- Дуже, мабуть, головка болить!
- Ні, не дуже, тіточко... Вже й полегшало... Нехай ще трохи посиджу на провівку.
А я, вечеряючи, думаю: - чи сказати за Романця, чи потаїти?
Потаїв.
На завтра, ще на світ не благословилось, зібравсь з лавки та до бурчака, - може, Романець вже тут дожидає.
Нема.
Дожидаю. Вже порожевіло на сході, вже пташки почали пурхати, а інші й заспівали, а все Романця нема. Чи ж буде? І так я того Романця виглядав, що трохи за свою качку забув.
А може, той Романець насміявсь - видрав качине гніздо та й шукай тепер вітра в полі.
Метнувсь до калинового куща, ні, качка тут.
Та якось наче вже й байдуже мені за ту улюблену качку.
Заглянув у вершу, озирнув сідла, та абияк, не по-хазяйськи - поналазило жабенят - нехай і поналазило, нема журавля ані буслі - нехай і нема...
Блукаю, наче всі шляхи погубив, та ізмишляю, як би мені хоч почути за того Романця.
- Матвійку, чого се ти такий невеселий? - пита тітка Мокрина. - Може, що болить? І Катря кволиться. Горе мені з вами, дітки! Нездужаєш, чи що, голубчику?
Запевняю, що здоровий.
- А чому такий невеселий? Веселися, дитино, поки мога... Бач, яка весна в Господа, як славно в нас у гаю.
- У гаю краще, ніж у селі? - питаю.
- Краще, мій голубе, краще; пахощі тут, пташки... Ти мені не смутуй, мій єдиночку, ти мені щебечи...
- А чи ж, тіточко, правили, що нема кращого над батьківщину, - кажу. - Хіба забули батьківщину?
- То давнє, синочку... то минулося...
- А ви усіх людей у селі знаєте?
- Ще б то мені не знати!..
- А який там Романець живе?
- Романець? Який же то Романець, дитино? Хоч у шимки голову - не згадаю!
- А живе ж там Романець... Солодкий - чи що.
- А я питаю, який Романець? Петра Солодкого хлопчик! Що то старе: того не згадає, друге забуває... Та ті Солодкі були колись наші сусіди близькі. Два хлопчики в їх. Меншенький Романець, а старшенький - Дорош. Такі жваві, славні хлопчики. Я зазнала їх, як ще були такі, як вузлики, а позаторік стріла Дороша у сестри - вона йому хресна мати, - то й не пізнала - парубок, як орел! А Романцьові, мабуть, на десятий рочок береться, а то й на одинадцятий... Жили вони, як і інші люди - не приділив Господь нам розкошувати, - та вкупі-таки, у своїй хатинці. Коли ж несподіване лихо: якось пан перестрів Петра і дуже його вподобав - був Петро такий вродливий, що й не сказати - високий, стрункий, гнучкий, укладний. Не дурно сказала його теща, як він сватав дочку: «Ой, сей ріс у великому лісі, та ще й при воді!»...
- То пан дуже його вподобав? - перехоплюю, бо мені не до тещиної розмови.
- Вподобав, вподобав... «Ти що за один?» - пита. - Я - Солодкий, пане, Петро. - «У двір Солодкого Петра, до коней»... Взяли їх у двір, - і яке було хазяйствечко, мусили вони занедбать. Років ізо два керував Петро панські коні, та й докерувався, що його копитами на смерть потоптано. Скоро по йому занепала і жінка - дуже засумувала, чи що, - далі стала вона якась непритомна та незабаром і вмерла, а всиротілі діти зосталися у дворі. Така-то їх доля гіркая.
- Хіба ж дворак на прикові? - кажу. - Хіба йому не вільно інколи погуляти?
- Ой дитино, бодай ніхто не зазнав такого гуляння! Немає гірше так нікому, як тим нещасливим, мовляв, попихачам: тудою біжи, сюдою поспішай, сьому подай, тому принеси; один лає, другий нарікає, третій карає... А пожалувати нікому! Сказано: пригладь голівки не знайдеться, хіба пробий голівки... Такий-то жаль бере, як згадаю тих сиріток... Так би, здається, і пригорнула голуб’яток... Недавно, кажуть, взято Дорошка до панських покоїв - вродливий, в батька вдався, - то й зовсім вже бідолахам світ зав’язали: було важко, було гірко, а таки удвійзі...
- Заждіть, тіточко: Романець до нас прийде!
- Як то прийде? - питає. - Ми ж у лісі...
- Та що, що в лісі, - кажу. - Він прийде...
- Ой дитино, що се ти видумуєш! Хіба ж не знаєш, що...
- А він таки прийде! - правлю.
- Крий Боже! Хай Господь боронить! Ще застукають.
- А ви його сховаєте?
- Ой дитино...
- Сховаєте? Сховаєте! Сховаєте!
- Та годі вже, пустаче...
- Сховаєте! сховаєте!
Обхопив стару обіруч - хоч певен вже, що сховає, а ще заглядаю у пригаслі ласкаві очі.