Гайдамаки

- Ти, Микито, - приказує парубкові, - зоставайся тут коло хати, пильнуй коней. Та щоб мені не дрімав! Чув, що пан казав?
- Чув.
- Пам’ятай добре!
Тим часом прискочило ще троє у дворацьких чемерках, з дубцями, з мотуззями, - дохожалий дворак і двоє молодших.
- Шукаймо! - загадує Жменя.
- Шукаймо, - одказує батько.
Та й розсипались по пущі.
Вже світає, а в пущі ще змрок. Чи вишукають?
- Ходім, тіточко, у хату, - каже Катря, - зарані обід зваримо...
Глянув я на ню: Катря як повсідень Катря, - може, трохи бліденька - порається в хаті, звивається по надвір’ю, біжить до криниці по воду...
- Оздоровіла головка? - питаю.
- Оздоровіла, - каже.
Тітка, не дочувши, та до мене.
- Чого питаєш, Матвійко?
- Пустує, - відказує за мене Катря, - щось давнє згадує.
Тітка, що все шептала, благаючи милостиву Пречисту, трохи насмілилась.
- Здоров, Микиточку! - підходячи до парубка та сідаючи коло його на ослінчику. - Чи давно тебе взято у двір, голубе? - пита.
- Вже третій місяць у дворі, - одказує Микита.
Такий здоровий, гарний парубок, тільки дуже невеселий.
- Не звик ще? Сумуєш?
Наче недочув.
- А мати давно бачив?
- Давно.
- Усе нездужає?
- Нездужає.
- Горенько наше! так вже, мабуть, Господь приділив... От нещасливий той Дорош... Як се його лихо спіткало? Розкажи, серце...
Він і розказав.
- Не вгодив Кучеренковій Оксані, що тепер господарює на дівочій виспі, - розказує. - Позавчора приніс їй від пана якісь ласощі, та й кинув, як собаці, а вона у плач. Дізнався пан: «Як ти насмілився, мурло? Перепроси!» Не перепросив... Вранці його покарали і не так, щоб сильне, а він підвівся та й знов упав... Спіжарний Юхим казав: «Нехай трохи облежиться під стайнею у холодку»... Лежав там аж до панського обіду. Кличуть його до покоїв - він при панськім обіді віяв липовим гіллям понад столом, - не йде, шукають - нема. Спіжарний вже послав Дмитра Панченка. Пан наче не завважив: були гості, і обідали, і вечеряли. А Дороша все нема. Як випровадили гостей та дознався пан, що не знайшли Дороша, то наче сказився: «Щоб достали його живого чи мертвого».
- Достануть! - промовила тітка Мокрина. - Як йому, нещасливому, сховатись! Знала я його ще отаким узличком... Було прибіжить до нас: «Де Катря?» Пам’ятаєш, Катрусю?
- Пам’ятаю, тіточко, - одказує.
Впоралась і тихенько сидить собі трохи оддалік.
- Молоденька та Оксана, а як вже згадючіла, - править тітка Мокрина. - Скарає її Господь... Давно ж її взято?
- Тижнів, може, два, а то й більш.
- А Тесленкову Варку вже викинуто?
- Ні, і Варка на виспі, і Бондаренкова Ївга. Там їх аж три...
Розпитує тітка Мокрина, розказує Микита, а всі прислухаємо. Тихо в тій темній пущі і, здається, ось-ось звідтіль почується голос і гомін... Вже й зоряється - тихо. Вже й на день благословилось. Ранок в Господа ясний та веселий, наче сміється. От, здається, шмер... от ніби зашорошило... от-от, здається, тут вони... Ні... Знов прислухаємо. Чи то лист, чи то... Та й ізводило ж те прислухання!
Тихо. Тільки птаство пурхає, співа та щебече, та поранній вітрець ледве шелестить листом.
Минає й ранок... Вже й по півдні...
- Їдуть! - промовив Микита.
Чуємо... Ближче та ближче... От Жменя, от його помічники, от батько...
Не знайшли! Не піймали!
- На коней! - гримнув Жменя. Зизнув пугою, та до батька:
- Ти за нами слідком!
Попростували до панського двору. Батько побравсь за ними.
Тітка, що почала хреститися, дякуючи Пречисту, і хреста не звела: не минеться лісникові, що пущею втікають!
- Ви, діточки, не бійтесь... не журіться, - ледве з жалю промовляє, а нас тішить, - може, пан і змилується, може, подума: як його лісникові знати, як вгледіти... Пуща велика... Хіба ж так не бува, що якось... Мати Пречиста заступить...
А сама незчувається, що сльози старе її обличчя росють.
- Мати Пречиста милосердна... А якщо спостигне кара, то перетерпимо... Перетерпимо, діточки, бо хіба ж ми тільки терпимо? Усі... скрізь... Усі... скрізь...
- Годі вже, тіточко, - промовила Катря.
Вона, Катря, не плакала. Сиділа нерухомо у куточку.
А я побрався до того старого дуба, що стояв на окрайку, та з верховини дивлюсь на панську садибу. Може, його вже карають, думаю, а може, ще тільки ведуть, а може, він стоїть перед ґанком, дожида, поки пан прокинеться, бо пани вчора бенкетували, а по бенкетах вони часом всипляють аж до вечора... І уявляю собі, як виходить пан, як гримає, як батька ведуть...
Коли йде він... іде батько.
- Тато, - кричу, - тато!
Нічого не питаю, тільки дивлюсь йому в вічі.
Він зняв мене з дуба.
- Мабуть, давненько виглядаєш батька, - каже, - аж з лиця спав.
А я все дивлюсь у вічі.
- Ні, синку, не катували. Тільки дурно продержали, - каже.
А тут надходить Катря - теж недалеко, мабуть, була.
- Поки що усе гаразд, дітки, - хвалиться батько, - панові не до мене: іменинник він сьогодні, то празникує свого святого та гостей вітає. Там такого гостей, що й не злічити.
Пречиста Мати заступила! - хреститься тітка Мокрина. - Дякувати Господеві!
V
Пани бенкетували та бенкетували. По батька не приходять.
Минає тиждень, минається й на другий.
- Забули! Заступа Пречиста! - тішиться тітка Мокрина.
Одно, що тітка впова на Пречисту, а друге й те, що людина, кажуть, і в пеклі звикає, а звикне, то не метушиться. Немов заспокоювалися і ми.
Розляглася чутка, що пан свата, чи вже висватав якусь генеральську дочку. Пан вже давненько удовів - покійна пані була, славили, тиха і плохенька, атаки не викрепила, мусила від його втекти і десь на чужині вмерла; при йому жила і хазяйнувала його старша сестра, теж удова. Була та його сестра вже підтоптана - пасок, мабуть, із сорок з’їла, а проте здорова, як лось, пиката, боката, шати дорогії, на пучках, на грудях золото, вирла блискучі, а голос... Як колись приїздила в пущу з гостійками панночками по проліски, та послала зап’ятника привести тітку Мокрину і питала, де найкращі квітки ростуть, то тітка довгенько іздригалась, згадуючи той її голос...
Забули на той час і за Максимову Орисю. Навідала вона Катрю, то й не пізнати веселу щебетушечку - очиці якось пригасли, устоньки зблідли.
- Зстаріла ти, голубко, - каже їй тітка Мокрина. - Мабуть, ще не оздоровіла?
- Оздоровіла, - одказує, - та живу наче в Божій карі - все боюся, що знов візьмуть.
- Ти ж давно засватана - повінчатись би вам.
- Як його повінчатись, коли боїмось за себе нагадати та тільки дурно смажу собі голову. Приходили до нас чорниці на церкву збирати... міркую та міркую... то я вже подумала: піду у чорниці! та все не зважаюсь - жалко дуже... - та й вмилася сльозами...
- Зажди, голубко, - каже тітка Мокрина, - от, славлють, пан висватав собі панночку, ожениться, то, може, жінка...
- Та що, що ожениться. Хіба не було в його жінки, як узяли на виспу Омельченкову Мотрю і Самусеву Настю, і Коваленкову Одарку, і Горленкову Ївгу? Так, кажуть, по двох і брали.
- Еге ж, по двох... Тоді й пані втекла... плохенька була... Може, ся не така буде... А ти, дитино, такеньки не смутуй... Може, Пречиста й заступить...
Та й зупинилась стара: огунули дівчину сльози та такі, мабуть, пекучі...
Отак, виглядаючи чужої і своєї напасті, діждали ми Зелених святок. Я вже нагледів славні виростки на клечання і такі дві улюбував, такі дві...
- Завтра, як трохи звечоріє, - каже мені тітка Мокрина, - то ми поберемось з Матвійком по зілля. Поберемось аж за Холодний Яр - там такий славний чебрець, повний та пахучий, що й не сказати. Там недалечко і аюр... А ти, Катрусю, назбираєш у городі повнячків, м’ятки, васильків тощо... ти з нами не йди, не втомляйся - бач, ти така, як з хреста знята...