Павло Чорнокрил

Глянув він на Галю: вона на його дивилась ясними очима своїми; тихі сльози одна по другій бігли по обличчю, а уста все наче всміхалися... Не пожалував він її, а стало йому якось уразливо, негарно: вона чого плаче, дитина нерозумна?
- А все ж добре... чого плакати заходилася? - каже їй.
- Ти смутний такий, мій голубе!
- Не плачся на моє горе! Не тобі його оплакати! Годі ж бо!
Вона обтерла сльози і до його знов прийшла, пригорнулася.
- І добре, як ущухла! - промовив гірко.
Вона тихо коло його сиділа, як коло недужого. А йому важко було та тяжко... Хотів би він одхитнутись од неї, так вона такеньки пригорнулась, біднесенька, що слова гіркого уста не вимовили. Була се в його при йому добра дитина й мила, та йому чужа-чужісінька... І пригадалася йому та дівчина плачуча... Став він дивитись у віконце, у той вечір темний вдивлятись, задумався... Що таке йому Галя його невсипуща щебетала, як його розважала - він не чув. Він мовчки до її голосочка дослухався, як до леління води тихої, та думав собі... Добре йому впали у пам’яті ті очі сяючі, ті сльози блискучі, слова ті жалкі та жаркі... І той вечір весни молодої, і навіть та квіточка бузкова, що, пахуча, розгорталася в темному вечорі...
III
На другий день робив Павло у саду, не знімаючи голови похилої, робив, як тії люди роблять, що хочуть свою журбу втомою поневірять... Придавсь і сей вечір темний та пахучий, як учорашній. Після всіх побрався Павло додому. Ішов він та думав, дівчину згадував: чи тож і сьогодні плаче вона? як-то вона журиться журно! яка-то віком молода! яка вродою хороша! чи жив її батько-матуся? які собі люди? і як вона спершу там жила у своєму селі, і кого краще од усіх сподобала тамечки, і як розлучилася?
Думу, думу в його було, як того шуму на морі, та все об дівчині, усе об неї.
«А ось я її, либонь, і побачу», - подумав, коли вона йому назустріч, з-за соснини, уявляє.
- Добривечір! - промовила.
Він іздригнувсь, мов нахідка йому несподівана...
- Добривечір, - одкаже їй, та наче ще й славний вечір сказав.
Вона його пита: чи дуже втомивсь на роботі?
- Ні, - одвістив.
Пита: чи трудна в їх панщина? Каже: трудна.
- Та по панщині усі додому, до своєї хати, ідуть на спочивок, - в мене бігма тепереньки ані хати, ані господи.
Заговорила... сльози покотилися, посипались по личку.
Тронулося серце Павла, та наче не з жаління, наче з радощів. Якось любо йому було бачити сльози ті, якось мило. Не думав він спиняти їх, не хотів слова мовити. Стояв, дививсь - от мовби знайшов, що шукав, що треба було, та й став: і любує, і радіє - найшов! чує...
- Боже ж мій милий! як важко! - промовила до його. - Чи усім так важко буває? парубкам, як дівчатам?.. Та парубок не заплаче, мабуть, такеньки от, як я...
А Павлу чулося, що вже в самого око застила сльозою... Одкаже:
- Чому?
- Кремезні люди, славлють... Як вас зовуть? - спитала.
- Павло.
- А на прозвання?
- Чорнокрил.
- А мене зовуть Варкою, по батькові я Линівна.
- Сумуєте ви дуже у нашій стороні? - їй каже.
Стиснула вона білими руками, влилася знов слізьми...
Він неначе того й жадав і змовк.
- Ходіть, - промовляє вона крізь сльози, - ходіть за мною, подивіться!
Веде його на згірочок та й показує. - простягає руку вдалину: у присмерку ледве-на-ледве по степу росяному шлях мрівся... «Се, - каже, - се шлях на мою сторону».
Поглянув він на той шлях, та і в його серце розжалілося, як наче од свого власного смутку.
Стояли собі, забувшися, що час не стоїть.
Вона питала: чи є в його мати? чи батько живий.
- Нема в мене ні батька, ні матері.
- Як і у мене, - каже, - і я сирота.
Любо йому було те слово почути, як же любо! Коли б родина була в його - сам би відцурався тоді.
А жінка? А Галя його?
І промигнула вона в його по душі, як холодний вітер, і вже ніяк не зміг він ані мислі одігнать, ані занедбать думки тієї: наче холодний вітер, кажу, віяв по душі з тією думкою.
А дівчина пита: де його хата стоїть, які в його сусіди?
Він розказав, де його хата стоїть, пойменував сусід своїх - не наменув тільки про Галю. Йому усе чогось здавалося, що ось-ось поспитає дівчина в його: «А жінка ваша?» - і серце йому омирало...
Півні заспівали по селі.
- Та вже пізненько! - промовили обоє разом. - Се вже перші півні співають.
- Прощайте! - каже Павло.
- На добраніч! - привітала його дівчина, зникаючи у темноті.
IV
Бачилися і на третій вечір, бачились і на четвертий; стали сходитись щодня. Смеркає, вечір - вони й стрічаються. Він не просив виходити, не казала вона - вийду, а якось сам він дожидав, вона сама вийшла. Розмовляють, розпитуються, розказують. Він ізгадав, як служив колись у лихих людей наймитом... Ніхто ще такечки не нарікав на його долю недобру, ніхто ще такими сльозами бідування його не оплакав - жаркими та гіркими, - так-то йому здавалося, - як ся дівчина чужостороння. Вона знов йому вимовляла свій жаль, свою тугу на серці... як же жалував, як спочував! Адже й на світі йому не було ще такої другої безщасної, такої любої дівчини!
День по дню минає, вечір по вечорі, а вони собі усе сходяться, та говорять, та усе лучче звичаються. Скаржиться дівчина на тугу, а вже в самої серце дуже весело чогось стрепехається - туга тая розпадається наче. Жалує він її сльози журливії, а ще лучче - любує поглядом ласкавим. Спершу дожидали побачиться так, як дня сонячного, що його дожидає чоловік і радіє; одживіє, дождавшися; а далі вже стали дожидати з тугою пекучою, з смутком нетерплячим, як кохання того дожидають...
Авжеж! покохалися! А ті любощі-немощі - гірш вони над усі болещі у світі, не одходить від їх ні жодна воріжка-знатниця. Вже й літечко красне розповнилося, цвіло, а Варка все ще не знала, що він жонатий. Чи то ж село маленьке, чи то ж усіх назнаться? А вона ж із двору панського не виходила. За його ніколи не говорила нікому і ніколи не питала нікого.
А Павлу все важче та важче ужитися. Те кохання, що його одживило, живу й муку йому собою завдало. Частесенько-часто, сидячи поруч із дівчиною, роздумувався він про свою жінку; слухаючи дівчину, чувся йому голосок із його хати... А прийде додому: й нудно й трудно, і уразливе й соромно... шукає-питає якого діла - робота рук не йметься; заговорить - гірка його розмова, ущипливі слова... А Галя все так, як і була, - привітна та ясна. Як вже він не вередує, вона догоджа. Бувало, чого вже вона не почує, чого він не скаже, як не зневажить! а вона: «Голубе мій! серце моє!» Обніме свою голову він та й із хати утікає.
Душно було йому коло Галі - від жалю, від суму; від її погляду люблячого ще скрутніш... біг він до дівчини - чорна туга з ним... Давно вже хотів він признатись, що жонатий, та не признававсь. Далі одважився - треба!
З тією думкою прийшов він до неї; вона його дожидає, кинулася до його, своїм питаннячком хвитким не дала йому вимовити слова.
- Чого такий? - жалує його. - Чи нездужаєш? Боже мій добрий! Нездужаєш? Скажи! Чому не говориш? Говори-бо! - а сама так і припадає до його.
«Я жонатий», - хотів він вимовити, та каже:
- Дівчино! чи любиш ти мене вірно?.. Чи щиро?
- Більше батька рідного, більше матусі питимої! краще світу красного, лучче свого життя молодого.
Та й пригорнулася до його, як дитина до матері. Обійняла його великая туга, сум сумний.
- Дівчино, - говорить, - я жонатий, в мене жінка є...
Вона як була коло його - і не одхитнулась.
- Що? - питає.
- Жінка є в мене... Чуєш, дівчино? Знатимеш?
Схопилася вона.
- Це жарти такі чи правда така?
- Правда щирая.
Стенулась од його бігти, сама себе не пам’ятаючи. Він не пустив; за руку держить, прихиляє до себе.