Павло Чорнокрил

Та й годі. Посидять, обіймуться, як на смерть, та й розійдуться.
- Оце вже вона не переживе цієї ночі, - кажуть Павлу. - Се вона сьогодні така перед смертю, се й сон її смертний.
Він подививсь - вона наче тихо спала.
Стемніло. Прибіг до Варки. Як він її обняв, вона вже догадалася.
- Боже мій! Боже мій! - скрикнула. - Коли ж я одпочину? Коли муки тії перейдуть? Чи буде коли добро мені?
- Дівчино! - промовив їй. - Як воно нам само складається... Я гадав... я думав - на все піду, аж ось мені дорога гладка.
VII
Уступає у хату Павло, коли чує:
- Се ти, коханий?
Хотів ступати далі - похитнувсь.
- Не говори до неї, - шепотять йому молодиці в уха, - стань так коло неї, постій.
Підвели його й поставили перед Галею. Вона як вздріла - всміхнулася, дивилась на його поглядом своїм світлим, тихим.
- Се буває перед смертю, полегкість така... - жебоніло поза плечима в Павла.
На ніч зосталося молодиць дві. Галя незабаром знов спочила. Павло сів на лаві.
Молодиці шепоталися довгенько собі, а там і поснули. Він без сну сидів усю ніч темну до білого світу. На панщину не пішов: «В мене жінка присмертна», - одпрохався тим.
Під обідню добу Галя прокинулась, зараз покликала до себе Павла.
- Оце вже й легш мені, легко зовсім, голубе мій! Коли б ще в силу вбратись...
Усміхається до його, говорячи.
Поминув сей день, поминула ніч - молодиці дивують та радіють: одужає Галя. У хаті загомоніли веселіш, не так вже побагату набігає одвідачів...
Павло, не пивши, не ївши, сном очі не освіживши, сидів, дожидав.
Вже три дні він Варки не бачив - не одходив од Галі…
А воно молоде, то швидко і виходилося собі, оздоровіло; вже й у рум’янцях, і весела - тішиться тим, що він усе тут, невідхідно...
Молодички нахожі його звичайненько на оздоровлення Галине вітають; чує він ізнову той голосочок веселенький у своїй хаті, та по кожній хвилинці сам собі визнає, що вона живе... вона не вмирала... не вмре... Й уростав з того визнаття гнів його на Галю, понімав його душу, начебто вона винна у тому була, начебто її воля вмирати чи жити...
- Оце вже я устану, мені вже зовсім добре, - каже йому.
Він дивився мовчки на неї.
- З мене вже впрям ледащичка стала, а роботи такого є...
Він до неї приступив та взяв її за плечі обома руками міцно.
- Ой пусти, пусти! - промовила, - як же бо ти кріпко!.. В мене й у голові закрутилося!
Він з якоюсь лихою втіхою дививсь, що така ще вона вутленька, хиленька...
- Ой, який же бо ти дужий! Коли б ще трохи дужче - задушив би мене навіки!
- Удушив би, кажеш?
- Атож!
Він споглянув ще на неї - вийшов, по дворі ходити став, думуючи, сумуючи, озираючись, начебто якого собі здобичу стеріг.
Гукнула його Галя обідати.
- Чого се ти так задумався? об чім все мислиш?
- А все думаю, хто кого посідає - сильний безсильного чи безсильний того?
- А вже ж сильний безсильного!
- Чи правда ж сьому? Кажуть, як маєш у руці що драгленьке, то пустити мусиш...
- А схочеш, то й не пустиш. Хочеш - понівечиш і встережеш, як встерегти.
- Добре кажеш, Галю! правду кажеш!
Засміявся, а там знову задумався. Вже смеркало надворі - вечір хмарний наближався. Здалека грім вигримляв закотом; вітер гнав бурею.
- Друже мій, чого усе думаєш? Скажи мені, - знов Галя озвалася до його.
- Що дужіш од усього на світі?
- А нема над кохання! - промовила, горнучись до нього.
- Добре кажеш, Галю! Правду кажеш! - так їй знов одказує і знов засміявся.
Щось грюкнуло так по хаті, що аж шибки забряжчали. Галя вжахнулась.
- Що се такеє? Хто се так стукає? Господи! наче хату обворушило!
Здригнувся й Павло! Одсунув віконце - у тьмі щось мріло, кидаючись, бігаючи, наче з землі хапало-збирало.
- Се так щось, - каже Галі, - може, ворітьми вітер.
- Ні, ні! Піди ти, подивись, друже мій, що се таке...
- А бачу ж, що нічого нема!
- Оце як налякалася я!
Відчинила двері - вітер як дмухне, аж засвистів; вона випустила двері з рук.
- Куди ти? - спитав Павло. - Не ходи!
- Я хотіла до відничка у сіни, води унести у хату.
- Я сам тобі внесу, не ходи!
Вийшов у сіни з кухликом, кинувся до дверей сінешніх, розчинив, виглядає, а йому просто два камені, один по другому, летять. Один камінь поуз голову дзизнув, а один у праве плече дав - він аж застогнав від болю.
- Варко! Варко! - кличе стиха. Ніхто не обізвавсь, побігло щось вулицею.
Він уніс води Галі і бере шапку.
- Куди се ти, Павло? - пита Галя.
- Треба мені!
І пішов хутко.
Зосталася Галя сама. Сіла вона шити. Шила та думала собі при тихому смутку. Відчиняла із часу до часу віконце - вдивлялася, прислухала - нічого не видко, нічого не чуть, крім вітру бушуючого...
VIII
Наздогнав Павло дівчину коло двору вже панського.
- Варко! тривай, зажди! - ледве промовляє вже: дух у бігу однявсь.
Схопив її обіруч.
- А що? - вигукнула дівчина, - одужала? Нащо ж ти дурив мене, заводив; чому не прийшов до мене, не сказав мені? Я дні й ночі спожидала, я гинула-пропадала, а ти коло неї упадав там... Чому ж не говориш до мене? Промов, заговори!
- Видужала, - одкаже їй.
- Се я знаю!.. А скажи, що робити мені, скажи та навчи! Ти мене з розуму звів: тепер навчи, як бути мені, - я сама не знаю!.. Я собі смерті хочу!..
- Підожди, дівчино, надумаємо.
- Думати? Се ти думатимеш, коли в мене серце тліє! Я вже думала днями й ночами... Чи знаєш ти, що я переплакала? Мені було жалко її... було мені страшно... я сумувала сумом об їй... от і виплакала, що одужала втіха моя!
- Були й мої дні, були й мої ночі! - промовив Павло.
Вона як впала коло його.
- Павло, коханий мій! - говорить. - Чи знаєш ти, як я побачила вас удвох, як я побачила, що вона до тебе всміхалася, - я б тоді обох вас вбила, якби примогла. Я тут поспитати боюся, дожидаю, тебе нема, - я прибігла під віконце, чи не дознаюся? думала, що вже труна й Охрести, - жаль мені, острах мені... Коли ж бачу - укупі!.. Я тебе хотіла забити на смерть... Оце ж я тепер біля тебе, коханий, та здається мені, що я біля свого ворога першого... Я колись тебе зненавиджу... смерті забажаю тобі... Забий ти її - нехай вмре! Я за що гину? Я щаслива буду з тобою, забий її!..
IX
Пізно вернувся Павло додому. Галя його дожидала - сиділа, шила.
- Як же ти спізнився! - промовляє до його. - Я вже думала, думала, дожидала...
Усе ж той таки голосочок ласкавенький і тії віченьки любиві, тихі... Його серце мстиво якось стрепехнулося у грудях, як до ворога лихого.
- Нащо мене дожидати було? - зговорив гнівно. - Чом же не спала?
- І не дрімалося мені - оце шила. Та як же мені було тебе не зіждати? Чи заходив куди? - спитала - не сказав; попросила вечеряти - не схотів.
Ходив по хаті, наче чого шукав. Далі сів у столу. Білий сидів, а очі горіли. Дививсь на Галю пильно.
- Чого так в мене вдивляєшся, серце? - спитала його любенько.
Він устав, немов острахнувсь, щоб вона до його не зближалася.
- Що шиєш? - каже.
- А се тобі сорочка.
- Добре, поший її хутче.
- О, я вже поспішуся-поскорюся! - одказала. 
Він усе по хаті знов ходить-ходить.
- А що се ти усе ходиш?
- Болить у мене голова.
- Ох, наше лишечко! Може, я тобі води холодної подам?..
- Нащо? Само минеться: переболить, та й годі. Адже ж ти кажеш, що усе зле минається, усяке лихо - казала чи ні?
- А як же не казала? Казала.
- І все ще добра сподіваєшся й досі?..
- Сподіваюся, мій голубе!
- А як іще погіршає? Постривай лиш. Я не хочу сподіванок тих чути; а ти мені одказуй, я питаю тебе: як усе гірш буде?