Павло Чорнокрил

- Та не словами нагадуєш, ще гірше - сам собою.
- Я не нагадую, ні, не нагадую, - одказує тихо.
- Чого такий? - причепилася одного ранку. - Люди вже й так кивають… Чи ти вже мене узявсь нароком занапастити, людям на суд подати?
Він береться за шапку. Схопила його за рукав - не пускає з хати.
- Пусти, - проситься, - вже мені на панщину йти.
- Ти скажи, скажи, за що ти мене занапастити хочеш? Який ти між челядь ідеш? Там усього приглядають, усе примічають…
Йому наче яка порада свінула світом - стрепенувся він.
- А чи не порадять мені люди? - прорік.
- Як? у чому? Що таке замислив ти? - гукала-питала.
Він міцно стенувся з її рук, зірвався, побіг улицею; вона була за їм кинулася, та заздріла, що виходять інші люди із хат, - кинулась знов назад, до свого двору, у хату, забилася в куток, як дитина з переляку, і дослухалась ізвідти: як гуде що буде?
XVIII
А люди йшли на панщину; усе більш та більш їх збиралось, збивалось укупі - і чоловіків і молодиць, парубків і дівчат, чулися молоді жарти веселі, охання голосне між молодицями, і річі поважні в чоловічій купі.
Павло надбігає.
- Люди! люди! громадо! - гукнув ще оддалік.
Усі його обступили, усі дожидають, - тихо стало, як у темнім лісі.
- Я забив свою жінку! - промовляє Павло до кожного. - Я свою жінку забив!..
- Ой, лихо! Ой, біда! - покрикнули жіночі голоси.
Чоловіки й парубки присунули до Павла ближче.
На той гомін явилися діди сиві - громада уся зібралася незабаром. Улиця упродовж людьми заступилася. Молодиць і дівчат одтиснули далі - там вони тужили і вжахались, - пручались цікаві, щоб ближче, їх знов одтискали далі. Громада стала на улиці, на середині. Павло перед нею.
- Як-то було й по-якому? - став Павла питати дід сивий, дивлячись йому в вічі своїм оком соколовим.
Непевним голосом став Павло на питання розказувати. Громада слухала. З жіночої купи викрикували раз у раз то до Бога, то до людей. Спершу думали, що згублена Варка, її оплакали: хоч і невлюбима вона була, так нелюб’я забулося - лиха доля тільки на той час вважилася; а як учули правди - Господи! який рух, та крик, та плач ізнявся! А коло самого Павла усе мовчки стояло, не поводячи й бровою.
Став він плакати дуже.
По його визнаттю, подумавши, стала громада радитись - що робити?
Павлу зв’язали руки, послали повідача до двору панського; послали людей до Павлової хати Варку забрать. Знайшли її у хаті, у кутку, стали брати - вона одбивалася, мов орлиця дика, не хотіла йти, поки сили своєї, - тоді посланці взяли її та попід руки привели, наділи залізо на неї. Посадили її ув одну хату, Павла у другу. Він усе плакав; де вже тії у його й сльози бралися. Хто до його заглядав у двері, хто промовляв до його, він до того руки простягав, наче поради прохав. Що питали, на все одмовляв з покорою.
Вона ж, очей не піднімаючи, сиділа, слова не одказуючи на питання, сиділа як кам’яна; а то разом стрепне залізом, залізо забряжчить на їй - рвонеться як навіжена, та й знов обмертвіє, наче замре на смертну годину.
Тим часом повідачі управителю розповідали. Не йняв віри управитель, сам на село пішов; бачив Павла і чув од його сам усе. Казав убійника стерегти, сам тоді до пана - оповідав панові.
Клопіт зчинився такий, що Господи! Усяко розважували, міркувалися, дивували. Ніхто у той день на панщину й не брався, а тягнулись до двору панського - що буде?
Дворак верхи кудись скочив і повернувся незабаром, а за їм у тропі лікар прибіг: жив тут недалеко у пана одного він порічно. Управитель його стрів на рундуці, підвів до покоїв.
Через малу годину вийшов знов лікар той з управителем, та й на село пішли. Люди за їми купами вироювалися, - дарма тоді гукав управитель, щоб на панщину йшли: ніхто не слухав, - усі таки за їми ринули.
От привів управитель лікаря того до Павла, і став лікар Павла опитувати: літ йому скільки? чи добре йому спиться? чи не находять на його страхи?
- Мені, - каже, - мені літ двадцять і вісім. Сну не маю.
- А страхи, находять страхи на тебе?
- Нащо таке мене питаєте? - промовив йому Павло, плачучи.
А люди не потовпляться - аж у дверях слухають, дивляться.
- А що, Мирон Іванович? - говорить тоді голосно управитель.
- Не повно ума, не при тямі, - одказує йому той.
- Ге! чуєте ви усі? - гукає управитель на людей.
Ропчучий гомін загучав; скрики почулися.
- Тихо! - гукне знов управитель, - слово до громади!
Стало тихо.
- Цей Павло ума рішився: от сам на себе і зводить лихо - чуєте?
- Чуємо кривду! Неправда! неправда! шкода морочити! - одгукнули йому.
- Що? Говорю: не при тямі він; бо хто такий дурний буде, щоб сам на себе визнавав таке?
- Ти розумний чоловік! - вирвався з купи чийсь молодий голос, як у дзвін.
Управитель став дибки, тільки не зміг пізнати того, хто до його озвався, похвалив.
- Отже, треба його глядіти поки що, а я панові йду обвістити причину. Ходімте, Мирон Іванович!
Мирон Іванович до дверей, та й назад. Люди стіною перед ним стояли. Управитель, поглядаючи скоса, усе бачив та й каже:
- Ану ж бо! Одступіться; чи ви добрі, чи цікаві люди...
- Не одступимось! Нехай пан лікар по правді говорить. Нехай правда буде! - загуло звідусіль.
- А що се ви пану лікарю віри не ймете! А що се ви суперечити схотіли? А як суд наїде, то кому лихо буде - чи пану лікарю, чи вам? Вам би радіти, що так виходить ручно, а ви крякаєте, як ворони. А справника хочете? Усі будете повинувачені до одного!
- Не вбоїмось того! нехай таки буде правда! - покрикували люди.
А пан лікар стриб вікном та, як той заєць, улицею, тільки підскакує. Добре бігав!
Парубки були за ним кинулися, так він, схопивши у руки по каменюці, став на відборону. Парубки собі стали, а він знов як припустив бігти - і утік.
Обступили тоді ближче управителя.
- А чого се ви до мене налазите? - говорить він. - Я не буду втікати, не бійтесь. Чого світите на мене очима? Може, ви мене забити хочете? Бридка мені смерть, - ну, та все колись вмирати треба; я ж до того хворію усе на боки, кажуть, що недовго ряст топтатиму й так: коли допадає вам, загубіть мою душу. Я погину один, а ви за мене усі; а діточкам моїм пан щось приділить за мою смерть...
- Іди, іди, до смерті ще не готуйся, - загомоніли, розступаючись, люди.
- Слухайте ж моєї поради, покиньте того Павла навіженого: нехай йому всячина! Нехай він буде в нас скажений - се безпечніше; а то всіх засудять... погинемо, як гуси…
А Павло, не слухаючи, тільки сльозами вмивався.
Так і порішили, щоб його божевільним пославити, бо з судом, мовляли, як заведешся, то й правих засудять.
Управитель велів Павла до хати одвести і наймав, хто схоче, з села за сторожу при йому стати, і плату давав добру, тільки що ніхто не схотів. Довго управитель і сварився, і умовляв людей: вони далі й слухати його не стали, пішли геть.
XIX
Варку тож зараз випустили. Як побачила вона, що вже на волю її пускають, - бігти кинулася куди очі спали, насилу її зловили; став їй управитель розказувать, - вона наче не розбирала, не розуміла, усе рвалася бігти від його, а як вже утямила гаразд, що її не закують, що її і не винять, то господи-світе! що їй тоді поробилося! Руками обхопила тин коло хати, цілує, та плаче, та кричить; Бога хвалить, людям дякує, усім до ніг упадає.
Казали її завезти десь у інше, в далеке село.
- Добре! добре! - промовляла, - везіть! їдьмо! добре! - Хапалася їхати так! Їй кажуть забрати своє збіжжя, а вона: «Добре! добре! як же!» - а нічого не забрала, та тільки все порозкидала. Не вважала, що всі люди коло неї понурі й осудливі. Не спом’янула про Павла і разу та й не казала іншого слова, як: «Добре! добре! коли ж повезете?» Як вже віз під хатою став, скрикнула радісно, кинулася швидко у віз той... поїхала...