На Розпутті

Обережно, щоб не збудити ту людину, що спить, злазить з полу. Не зводить очей з Андрія та з батька, затаївши духа, ледве ступає, йдучи до дверей. Але ту ж мить Андрій повертається до неї. Вона скрикує і прожогом кидається з хати. Вибіга в двір, перестрибує через тин, біжить садком. Чує - хтось наздоганя її. Озирається - Андрій. Вона скрикує несамовито, страшно і кидається бігти з усієї сили. Ще трохи - вона вже коло річки. Далі ж куди? Краще в річку, ніж до його! І вона кидається в воду.
- Господи! Що це я? Втопаю? - промайнуло Орисі в голові, але ту ж мить вода залива їй рота. Орися силкується її проковтнути, задихається і через мить уже нічого не розуміє й не почуває.
* * *
Другого дня Гордій зараз же зранку поїхав на роботу на поле. Ганна знову його не бачила. Він приїхав на обід. Ганна вийшла до обіду, сподіваючися тут його зустріти. Він і справді прийшов - трохи блідий, але спокійний. Сів мовчки на своє місце. Куховарка, подаючи борщ, сказала:
- А в нас нещастя... дівчина втопилася.
Гордій увесь здригнувсь.
- Що ви кажете? - перепитався він.
- Дівчина, кажу, втопилася в Костівці, Карпенкова Грицькова, Орина. Уночі батько бачить, щось біле садком побігло до річки. Він туди. Добіга, а вона в воду...
Куховарка ще щось казала, але ніхто її вже не слухав. Все, що хотіла казати Ганна, все те здалося їй таким нікчемним і таким недоречним тепер, як вона глянула на скривлене з муки Гордієве обличчя. Вона зрозуміла відразу, яка страшна вага впала йому на душу, і її власне горе поблідло перед цим горем.
- Гордію...- промовила вона, доторкуючись йому до руки, як куховарка вийшла з хати.- Гордію, любий...
- А! Ну його!..- скрикнув Гордій і, зірвавшися з місця вибіг з хати.
Того ж вечора Андрій Кодоленко вернувся додому.
  
XIV
 
В неділю після обід мало не вся радівська громада зібралась коло волості. Були якісь справи, що треба було громаді їх залагодити, але не вони зібрали стільки людей, а звістка про те, що пан Раденко подав кудись "бомагу", щоб таки одібрати у радівців луку ще й виправити за неї гроші. Треба було порадитися - що робити. Поки вийде з волості староста, люди стояли чи сиділи на рундукові, на колодках, що лежали коло волості або й просто на землі. Вони порозбивались на купки" і кожна купка розмовляла про своє. Але здебільшого говорено про погану новину та про економію.
- Ну, не обороняй! - скрикнув у одній купці якийсь нестарий ще дядько на другого.- Може, він тебе й не бив, а Павленкового парубка хіба ні?
Розмова була про Гордія. Павленків парубок був той, що його справді вдарив Гордій.
- Та всі вони одного заводу.
- Ні, сказати, сам пан досі не бивсь...
- Так зате Олійниченко та об'їзні назнущались.
- А б'ються ж прокляті!
- Чуєте ж, мене, - казав якийсь уже старенький дідок,- як луснув нагаєм по спині, так сорочка й прикипіла. Прийшов додому,- не скину. Оддирай, жінко! Жінка оддира, а я сичу!
Дехто засміявсь, а один запитав:
- Та за що се так він пригостив тебе?
- Та-таки за лозу. Пішов я вирізати на болотищі лози на саж. Де ж його візьмеш лози? А вона ж у їх там гниє і гнитиме, поки й світа - хіба її економія коли рубала? Вже Галушківський був лютий, а й той нічого не казав за лозу.
- Чортові ненажери, усе пожерли б!
- Ге! Панські очі завидющі, а руки загребущі.
- Панської та попівської кишені нічим не сповниш.
- Ну, вас, діду Корнію, хоч за лозу,- озвавсь той дядько, що казав спершу, щоб не обороняли Гордія,- а в мене защо гроші ляснули?
- А защо, Грицьку? - спитався дід Корній.
- Порядились ми в окономію камінь бити,- почав Грицько. - Од сажня - два рублі. Ну, б'ємо та й б'ємо. Коли приходить Олійниченко.- А що ви, хлопці, каміння не приставляєте? - Як - не приставляємо? Куди? - Та в окономію. - Тю на тебе! Хіба ми ставали з приставкою? - Авжеж, з приставкою. Глядіть же! - Сказав та й пішов. Ну, ми думаємо, це він пошуткував. Б'ємо ми знов. Прийшла субота, треба нам по гроші йти. Приходимо. Давайте гроші! - Скільки сажень набили? - П'ять.- А приставили? - Нас наймано без приставки.- Ні, вас наймано з приставкою!..- Змагалися, змагалися, та нічого не пособилося: дали за п'ять сажень тільки сім з половиною рублів. А ми - хоч і заприсягтись зараз! - без приставки ставали!
- Та хіба не знаємо? Це по піврубля од сажня положив собі в калитку, та й край. Хіба це першина!
- Авжеж і дурять!
- Ось слухайте: пішов я...
- Та ні! - перепинив високий поважний чоловік під літами вже, сивий,- той, що на його Грицько казав, щоб не обороняв пана.- Воно це правда, що погано окономія робить. А сказати й так: є і в нас такі людці, що... Ну, чого його лізти в панський ліс?
- Коли свого нема, діду Степане?
- Чужого не руш, хоч і свого нема! - одмовив дід Степан.- Або чого в шкоду лізти?
- Та хіба ж його хочеш? Як сама товарина вскоче.
- Коли вскоче, а коли й навмисне.
- Та воно, звісно... Та де ж його й пасти?
- Ех, люди добрі! - похитав головою дід Степан.- Неправдою не здобрієш.
- Іменно дід Степан правду каже, що неправдою це здобрієш! - озвався невисокий, але ситенький собі чоловічок у гарній чумарці. На животі в його теліпався ланцюжок од годинника. На голові був новенький картуз, а з-під його визирало хитре обличчя з швидкими очима. Він якось несподівано вирнув з-проміж громади і оце тепер забалакав.- Іменно - свята правда! Потому що хто ж їм винуватий, єжелі вони сами лєзуть безпрося?
- Ну, ти мовчи! - забалакав до його суворо дід Степан.
- А почему б я должен був мовчать? - задерикувато спитався той.
- Того, що якби менш було таких, як ти, то, може, не так треба було б нашому брату і в шкоду лізти.
- А я чим причиною?
- Тим, що людей дуриш! Мало ти вже наділів покупив у добрих людей?
Громада зацікавлена прислухалась до спірки. В купках покидали балакати і підійшли до діда Степана. Його всі знали, що він кожному в вічі правду каже,- тим і зацікавлювалися його спіркою з сільським глитаєм: самі вони цього добродія лаяли тільки поза очі. Почувши докір про землю, добродій "при часах" сердито пирхнув.
- Разві я винуват, що лежобоки продають!
- Та вже ж!..- Де ж таки видано, щоб Артемко Гугняй був винен!
- Я тобі не Артемчо і не Гугняй! Я тобі Артьом Яковлевич Семьоненков! - скрикнув той, почервонівши з серця.
- Та вже ж: є такі дурні, що й так тебе звуть! - спокійно відказав дід Степан. - А я так тебе зватиму, як тебе звано тоді, як ти панським попихачем був. Бо ти не думай, що як завів бакалію та шинок та п'яних людей дуриш, то вже й покращав. Хіба не знають люди, що ти з Олійниченком накладаєш?
- Як ти можеш такоє виражать? У нас свої дєла, кумерчецькі! - одмовив Семененко.
- Кажи кому іншому - я не маненький! Ото ж твоя й кумерція, що окономія грошей наймитам не дає, а до тебе квитки дає.
- А мені какоє дєло до економії? Коли вам квитки не наравлються, то не беріть.
- Еге, не беріть! - озвався хтось із сміліших.- Як чоловік з того живе, а грошей не дають. На,- кажуть,- квиток і набери у Семененка чого тобі треба, а ми, як будуть гроші, Семененкові заплатимо. 
Поневолі чоловік іде та й бере.
- Ну, та не дурно ж твої гроші пропадають! - виправлявсь Семененко.
- Вже ж не дурно, та тільки ти на квиток даєш так, що стоїть руб, то за його півтора береш - от тобі й бариш. Та й Олійниченкові бариш, бо ти йому за те з рубля платиш, щоб він не гроші, а квитки давав.
Цьому була правда. Такий порядок був за Галушківського, а за Гордія зник був, поки Гордій сам видавав гроші наймитам. Але з того часу, як він усе більше та більш одбивавсь од набридлого йому господарства і віддав виплату наймитам до рук конторникові,- цей порядок знову запанував, хоч Гордій про се й не знав. Семененко тепер не міг нічого на те сказати і тільки огризнувсь: