Таємниця. Замість роману

Тобі було добре чи зле?
Ніяк. Не хочу нічого домальовувати, додумувати, додавати якісь деталі. Все одно вони будуть вигадані.
Але ти, звісно, пам’ятаєш моменти, коли було направду добре?
Багато років пізніше, улітку 1970-го. Ми з батьками їдемо до Праги. Ну так, спершу цілий день у Львові, такому жахливо тьмяному, брезклому, і знов таки дощ, який не переставав і переставати не збирався. Так що у приміщеннях вокзалу всюди пахтіло мокрим, якоюсь такою бездомною псятиною. Плюс буфетною теплою їжею, цими жахливими котлетами. Ними й досьогодні пахне вся ота почекальня між приміським залом і головним. Цього духу вже ніколи звідти не витравити. Пополудні відходив потяг Москва — Прага, але на нього не було квитків і ми нікуди не поїхали. Якісь люди крутилися навколо міжнародної каси й активно давали моїм батькам — головним чином мамі, бо вона й сама до всіх заговорювала — всілякі типово радянські поради, як нам тепер викручуватися. Батько періодично кудись зникав, гадаю, до буфету. Батько був на межі. Ми і так ледве вмовили його їхати з нами, потім ще ця виснажлива тайняцька процедура з отриманням закордонного паспорта і дозволу на виїзд. А тепер ще й такий провальний початок. Я був майже в розпачі — що коли одного разу він зникне в буфеті і не повернеться?
Мушу нагадати моє запитання: чи пам’ятаєш ти моменти, коли тобі було добре?
Зараз я до цього дійду, не поспішай. Десь ближче вечора мама примудрилася купити квитки на нічний поїзд до Чопу. Їй хтось таке порадив: от, мовляв, доїдете до Чопу, кордон перейдете пішки, а там із першої-ліпшої чехословацької станції перший-ліпший потяг до Праги. Скільки їй було років? Рівно тридцять, молода гарна жінка, вся ця галайстра навколо міжнародної каси намагалася всіляко липнути до неї. Мені було прикро, що батько цього навіть не бачить.
Чому ви їхали до Праги?
Ми їхали в гості до родичів. Там на той час жили дві батькові тітки, рідні сестри його батька. Старша з них була заміжня за професором біології, ми звали його вуйком Евґеном (саме Евґеном, не Євгеном — точнісінько як Маланюка), вони мешкали на передмісті Моджани разом із другою сестрою, незаміжньою, та старшим сином. Сусіди казали про них, що професор Евґен Малик живе з двома кобітами — старша варить йому їсти, а з молодшою він спить. Цілком непогана ідея. Насправді він не міг спати із сестрою власної дружини, тому що був абсолютно моральним типом, моральніших уже просто не буває. Він походив з Богодухова на Слобідській Україні і військовий вишкіл здобув у царській армії. До Чехо-Словаччини його занесло, як і безліч інших еміґрантів з УНР, після остаточної поразки Петлюри. Не знаю, як до цього дійшло, але під час Другої війни, тобто вже у 40-х, він перетнувся з тетою Адою, сестрою мого діда. Обидвоє були катастрофічно немолоді й самотні, тому чимшвидше побралися і зробили першу дитину. В них народився хлопчик, якого вуйко Евґен чомусь категорично хотів назвати яким-небудь біблійним іменем — Давидом, Ісааком або Авраамом. «Може, чого доброго, Шмулем?» — протестувала тета Ада. Вони погодилися на Даниїлові. Одного разу вночі вуйко Евґен пробубонів зі сну: «Я запродав би душу Мефістофелеві — тільки щоб дожити до часів, коли він закінчить школу». Але й без Мефістофеля він дотягнув до значно пізніших часів. Хоча хто його знає, може, якраз?.. Улітку 68-го ми з мамою вперше поїхали до Праги і мешкали в них на Моджанах. Вуйко Евґен стверджував, що ми жахливо русифіковані і виправляв услід за нами чи не кожне слово. «Лічниця, — казав він, — лічниця, а не лікарня, бо лікарня — це там, де ліки, себто аптека, а лічниця — там, де лікують. На крайній випадок — шпиталь». Він був таким собі стовідсотковим коміксовим професором: лисина, сива борідка-еспаньйолка, нев’їбенно товсті окуляри. А газети читав ще й з лупою. І завжди звертав мамину увагу на всілякі мої недоліки, тобто недоліки мого виховання. Наприклад, я не вмів правильно тримати виделку. Як її правильно тримати, не знаєш? Або влазив у розмови дорослих без їхнього дозволу. Я не можу сказати, що дуже любив його. Добре, що Петлюра програв ту війну, інакше він чого доброго став би згодом якимось міністром. Наприклад, міністром біольоґії. Він був з тих, які обов’язково стають міністрами соціалістичних урядів.
Але Прага і 68-й рік — це передусім інша стійка історична конотація…
Так, абсолютно. Ми з мамою їздили туди в липні, а в серпні, через місяць, сталися відомі події. Ми вже були вдома, коли почули, що народ Чехословаччини просить допомогти йому танками і зупинити натовську аґресію. Батька різко забрали до війська, він зупиняв натовську аґресію як міг — носив хабе з чорними артилерійськими петлицями, на погонах він мав три зірки, що означало товариш старший лейтенант. Його дивізію з усіма тягачами й зенітками розгорнули про всяк випадок в околицях Станіслава, хоч тоді вже, зрештою, Франика, над річкою, і вони там непогано пиячили. Мій батько був дотепником, іноді він утікав з того військового табору на пару годин додому, переважно незле вставлений, і все повторював про нас із мамою щось типу того, що ну от, пустив їх до Праги і вони там усякого намутили, а мені після них увесь той бардак розрулювати. Він був перейнятий духом армійських чобіт, онучів, ременів і політінформацій. Він давав мені потримати свій бойовий пістолет, одного разу в неділю ми стріляли з нього у стовбур горіха в нашому подвір’ї, величезний такий був горіх і височенний. Ми з батьком гатили над усі сподівання влучно, раз за разом відстрілюючи від дерева всохлі гілки. Здається, ми вистріляли кілька обойм, аж тоді до батька дійшло, що йому доведеться звітувати за кожен патрон.
А якби йому довелося того року стріляти в чехів? Як ти гадаєш, він стріляв би?
Гадаю, стріляв би. Армія існує на те, щоб стріляти. Ні, не знаю, не можу стверджувати напевно. Йому на той час було 38 років, і в ньому було повно всього намішано. З одного боку він завжди пам’ятав, чий він син і від чиїх куль пішов на той світ його батько. З іншого — як він міг чинити опір? Система забрала його до війська і швидше за все він мусив би виконувати її накази. На щастя, наказу стріляти в чехів він так і не отримав. Але йому подобалося бути офіцером запасу в червоній армії, це точно. Носити — нехай тимчасово — пістолет, портупею, пахнути кирзою й одеколоном «Шипр». Якоюсь мірою з нього при цьому перло недожите дитинство — така собі забава у війноньку.
В одному з есеїв, здається, «…но странною любовию», ти пишеш, ніби тоді, у 68-му році, коли радянські танки вдерлися до Праги, ти був не на боці танків. Це означає, що ти був не на боці власного батька?
Еге, якось так приблизно. Просто на той час я вже встиг побувати у Празі, а він ще ні. Тобто щодо чехів я мав більше досвіду, ніж він. Я любив їхній Орлой, усіх тих лялькових апостолів, їхню Влтаву, їхню мову, всі ці димінутиви типу smrticka. Мені подобалося, що вони готують ґуляш із котів. Я любив Карлів міст, цукрову вату, Малу Страну, «Латерну маґіку», зоопарк і парк імені Юліуса Фучіка з його жахними атракціонами, я дуже любив кофолу. Це такий напій, чехословацька відповідь кока-колі. Яро Рудіш каже, наче тепер її знову запустили у продаж. Я дуже тішився водяним пістолетом і кількома фігурками індіанців, один з яких стоячи на коліні гріб у каное. Я всім на світі розповідав про «Напрстково музеум», де можна було оглянути відтяті людські голови з Амазонії — справжні, уявляєш? Але препаровані, тобто зменшені до величини кулака, проте зі збереженням усіх рис і пропорцій. Справжні людські голови завбільшки з кулак і з зашитими ротами!
Навіщо їх зашивали?
Про це я прочитав кілька років по тому у книжці Аркадія Фідлера. Це робилося для того, щоб дух убитого не вийшов назовні і не мстив. Менше з тим. Я був щасливий у Празі і мені геть не подобалося, що тепер там хазяйнують якісь йобані російські танки. Можна сказати, що Захід купив мене з тельбухами саме того літа. Для нас це був Захід — Прага. Зрештою, вона і тоді, й зараз розташовується дещо західніше від Берліна, про що не забуває нагадувати Яхимек Тополь. [1]