Таємниця. Замість роману

Як виглядали твої шанси?
Зле. Саме тепер доречно, мабуть, розповісти про мої тодішні проблеми: я був товстуном. Це не виглядало жахливо, але й не надто сексі. Моя вайлуватість породжувала мою нерішучість, а та у свою чергу невпевненість. Тим часом, як уже одного разу з’ясовано пані Ромою Воронич, справжня сексуальність — це передусім упевненість. Серед своїх однокласників я, щоправда, мав деякий успіх — як оповідач історій, котрі вигадував переважно спонтанно, але називав фільмами, що їх вони не бачили, а мені начебто вдавалося все це невідомо як подивитися. Таким чином, то було радше переказуванням нашвидку вигадуваного відеоряду — в теперішньому часі і трохи в ролях. Тобто я жестикулював, корчив міни і змінював голоси. Це приковувало до мене увагу, вони могли слухати годинами. Але було складно заблиснути цією здатністю перед дівчатами, чи, називаючи речі своїми іменами, перед однією з них: вільний час, тобто перерви і загалом час поза уроками, ми проводили абсолютно порізно, хлопці лише з хлопцями, дівчата лише з дівчатами. До певної вікової межі, звісно. Але коли ми її переступили, я вже не був товстуном. Проте в ті найперші роки це таки дійсно було терзання: дивитися лише здалеку, втрачати мову від кожного наближення, ховатися в собі, знову і знову перечитувати вибрані місця про широко розведені Ґабрієлині стегна і захлинатись у власних самозжираючих фантазмах — наприклад, як чудово було би при потребі робитися невидимцем і проникати в її дім, кімнату, ліжко — а тоді? Що далі? Далі все мало б вийти само собою. Щиро кажучи, це було пекло, жах. Мені здається, дитячі й підліткові роки — це перш усього пекло. Ці дорослі недоумки з відповідно затертими в пам’яті вибраними місцями зазвичай нав’язують собі самим фальшиве уявлення про якийсь утрачений рай дитинства. Можливо, це тягнеться ще з тих середньовічних часів, коли дитинство вважалося не віком, а своєрідним станом, блаженним психічним розладом, з якого виростають. Цей стереотип не лише хибний, він абсолютно жорстокий по відношенню до самих дітей — запитайте спершу їх про ті безодні розпачу, в які вони тільки й зазирають, щогодини і щодня. Дитинство — це і є суцільна безодня, це просто катастрофа, суцільний ланцюг катастроф, найгірше, що може трапитися.
А старість?
Не знаю. Напевно, також. Але щодо старості вже принаймні немає дурних ілюзій, зі старістю все чесніше. З тебе сміються, але зовсім не так безжально й цинічно, як тоді, коли ти був дитиною.
Гаразд. Повертаємося до школи. Припускаю, що ти не був у захваті. Можеш трохи детальніше?
Було гидко. Гидке невисипання, коли за вікном холод і темрява. Гидке відчуття невивчених уроків. Гидка порожнеча у шлунку. Гидкі запахи з їдальні. Додаткові години — сьома, восьма, дев’ята, подовжений шкільний день, вічне промивання мізків усілякою ідеологічною хернею на кшталт атеїстичного виховання або ленінського заліку. Гарячкове зривання і зав’язування ненависного піонерського галстука. Ходити в ньому містом було вершиною ганьби. Але з’явитися без нього у школі було просто смертельно. Садизм учителів і завучів не знав жодних обмежень. Вони з відвертою насолодою прикладали до нас руки і тероризували нас морально. Навряд чи я маю право таке про них говорити, але нічого не можу вдіяти. Ева Караді якось написала мені: «Коли не знаєте, що сказати, кажіть, що думаєте». Це саме той випадок. Більшість із них дуже добре до мене ставилися, це правда. Правда і те, що вони також були жертвами. Але і те, що вони відігравалися на нас, теж правда. І ми відплачували їм як могли, наприклад, вигадували всілякі нищівні й дурні прізвиська. Крім того, нас муштрували. Дисципліна була показовою і дебільною: одяг виключно найнезугарніший, волосся виключно найкоротше. Я ненавидів дзеркала, ненавидів свої відображення, ці жахливі штани, цю зачіску типу полубокс, мені снились американські джинси, але не мені одному — всім нам. Як таке опудало могло навіть мріяти про те, аби подобатися дівчатам? А це ж було найголовніше на світі — подобатися дівчатам!
І як довго все це тривало?
Десять років, уявляєш? Десять років суворого режиму! Навіть будівля тієї школи, навіть її коридори і внутрішнє подвір’я мали в собі щось цілком в’язничне. Не дивно, що там перед початком війни розташувалась одна з філій енкаведе. У підвалах нашої школи катували людей, то було абсолютно лихе місце. Пізніше меморіалівці знайшли там повно людських черепів з дірами в потилицях. Я вийшов з тієї в’язниці на волю влітку 1977 року і — як це називається? — обтрусив порох зі стіп своїх. Тобто я жодного разу більше не переступив тих порогів. Ця школа досьогодні вважається найкращою у Франику. Не думаю, що так воно насправді є.
Але все-таки: невже так і не було нічого позитивного?
Канікули, особливо літні. Це був кайф! Передусім встигало трохи відрости волосся, хоч загалом тих трьох місяців не вистачало навіть для бітлівської зачіски, не те що роллінґівської. Про довжину волосся, як у Роберта Плента, просто мовчимо. По-друге, можливість носити джинси, переважно неамериканські, якісь індійські чи польські, з дурнуватим написом «Szarotka» на задній кишені, але все-таки! І футболки, джинси і футболки, яскраві сорочки гарячих відтінків. Улітку ми з Юркою Соколовим продовжували бігати вранці навколо озера, щоранку три кілометри і потім купання, плавання в озері. Я скинув трохи кілограмів і десь так років від 15-ти зробився терпимішим до власних відображень. Пам’ятаю, як у пляжній кабіні ми підглядали за молодою жінкою. Вона зняла верхню частину купальника і колихнула своїми чудовими грудьми. Отак. Ми завмерли в очікуванні і потрясінні. Її пизди ми тоді так і не дочекались, але все одно було ураганно. Я побачив це вперше. Зробилося радісно — так, наче я відбув статеву ініціацію. От що таке канікули — передчуття ініціації. Щороку я давав собі слово, що наступного літа обов’язково матиму свій перший секс. І потім літо катастрофічно швидко тануло, день за днем, я з жахом думав про наближення проклятого вересня з його першою шкільною лінійкою. Але так і залишався хлопчиком, жодного злягання, ніде і ні з ким, з жодною на світі вівцею. Деякі з моїх приятелів здобували своє чоловіцтво вже десь у 14–15 років і це можна було на них прочитати, вони ставали певнішими себе, заспокоєнішими. А я лише метався всередині власної клітки, між книжковими еротичними сценами і британською музикою. У рок-н-ролі я страшенно любив мінор — мені здавалося, всі ці пісні про мене, про мою самоту. Можна сказати, що я жив з роллінґівською «Angie» всередині. Я любив уявляти, як безмежно довго танцюю під неї так званий мєдляк. Звісно, максимально близько притискаючи до себе якусь Невідому з перламутровим волоссям. Ха, між іншим: минулої ночі я дістав мейла від Ярки, вона час до часу нагадує мейлом про своє існування, причому в такий спосіб, ніби ми з нею про щось розмовляли ще п’ять хвилин тому. Цього разу вона цілком зненацька пише про «Angie». Але це інша тема. Ну так, була ще така балада Елтона Джона — її назва, здається, «I’ve Seen This Movie, Too» з подвійного альбому «Goodbye Yellow Brick Road», і я просто розчинявся в ній — настільки це було моє, це був я сам, просто я. А загалом я дуже шкодую про те, що ми тоді слухали більше «Beatles», аніж «Rolling Stones» і більше «Deep Purple», аніж «Led Zeppelin». Наші смаки трохи обманювали нас.
У якомусь зі своїх есеїів, здається, у «Центрально-східній ревізії», ти пишеш про заборонену західну музику і взагалі про Захід як про dark side of the moon.
Ну так, музика ставала цілою паралельною дійсністю, таким собі паралельним світом, куди можна було втекти від школи, Совдепії і спермотоксикозу. Років з 14-ти я прилип до радіоли, це був невимовно громіздкий ламповий апарат, звали його, по-моєму, «Серпухов», на його шкалі було зазначено назви десятків міст, у тому числі й таких, як Копенгаген, Лісабон чи Едінбурґ. Але мені жодного разу не вдалося піймати нічого такого — шкала просто блефувала. Раніше мама слухала з нього недільні концерти на замовлення, а також крутила для себе платівки Ніколая Сліченка, Ґеорґа Отса і Майї Кристалінської. Крім того, в неї серед улюбленців ходив Батир Закіров, народний артист Узбекистану. Він щоразу співав якесь дуже жалісливе танґо, мовою хінді, бо воно походило з якогось індійського фільму. У ньому був колосальний перший рядок, батько дочув у ньому щось на зразок я завтра там, в пісуарі. Відтоді ця платівка так у нас і називалася: «Ну що, послухаємо я завтра там, в пісуарі?». Ну, і Робертіно Лоретті, звичайно. Я перевіряв: ніхто в Італії нічого не знає про того Робертіно Лоретті, уявляєш собі? А в есесері його знав і обожнював кожен, цього диво-хлопчика з першими ознаками мутації голосу. Після нашого переїзду на Бельведер я забрав радіолу собі. На середніх ловилася Румунія і англомовне «Радіо Люксембурґ», але воно ледве прослуховувалося, а хвиля тільки й робила, що вислизала з-під нього. Шипіння, тріскотня, напливи інших станцій і всяке таке включно з глушінням — ну ти знаєш. Зате на довгих відносно добре ловилася Польща. Західного рок-н-ролу в поляків було більше, ніж у румунів. Тому з певного моменту я цілими днями тримався Польщі, при цьому в мене цілком мимоволі входила польська мова. Але по неділях я проривався на короткі, де найбільше глушили, бо саме там шикувались одна за одною всі підривні радіостанції: «Свобода», «Вільна Європа», «Голос Америки», «Радіо Ватикан», які там ще? Ага, «Німецька хвиля» і «Бі-Бі-Сі». Так от, у неділю пополудні я завжди кілька годин поспіль слухав «Metronomuli duminical», передачу румунської служби радіо «Europa Libere», то була авторська програма певного невимовно симпатичного типа. Його звали Раду Теодор і він був моїм найкращим другом, бо щонеділі упродовж 3–4 годин з перервами на кількахвилинні новини він пускав «Pink Floyd», «Grand Funk», «Uriah Heep», «Colosseum», «Genesis», Джимі Гендрікса, Пітера Фремптона, Френка Заппу, була ще така група «Styx», яку він так само часто пускав. Музика програвалася безпосередньо з вінілових дисків, було чутно, як вони потріскують під голкою. Раду Теодор мусив бути фантастичним дядьком, я віддав би півжиття за змогу з ним познайомитися. Я не міг розуміти його коментарів, але міг відчувати, що він абсолютно веселий і класний чувак. Його передача стала для мене головною подією неділі, я чекав цього «Метронома» шість днів на тиждень і жив лише ним. Через багато років, здається, у 1997-му, я мешкав у Відні в одній квартирі з Даном Міхалцяну, румунським акціоністом. Одного разу ми розпивали на двох велику пляшку сливовиці і я захотів сказати йому щось вельми тепле про румунів та Румунію. У моїй пам’яті знайшовся на цей випадок Раду Теодор. «Уявляєш, — казав я, — коли 5 років тому я бував у Мюнхені на «Свободі», то міг з цим самим Раду випадково перетнутися будь-де — у ліфті, наприклад». Але Дан заперечив, що ні, що 5 років тому вже не міг би. «Його знищила секуритатя за особистим наказом Чаушеску, — сказав він. — Вони підклали йому вибухівку просто у студію. Його розірвало на елементарні частинки». Дан Міхалцяну був переконаний, що я повинен обов’язково про нього щось написати. Приміром, якийсь такий підлітково-юнацький роман під назвою «Мій мертвий друг Раду Теодор». Можливо, я ще дійду до цього. Така от історія про заборонену музику.