Твори у п'яти томах. Том 2

бо він ще, може, й не обідав.
Петро
Та таки й так.
(Іде в світлицю з Настусею).
Сотник
(сам)
І дарував же мені бог
Таке дитя, такого сина!
І богослов уже. Причина,
Причина мудрая. (Задумується). Чого?
Чого я думаю? У попи,
А як не схоче, то на Січ,
І там не згине вражий хлопець.
Іти лиш в хату… От ще річ:
Заставить треба богослова,
Щоб дома байдиків не бив.
Щоб він, гуляючи, навчив
Настусю заповідь, щоб знову
Не довелось дяка наймать…
Як для покойної. А знаю,
Без цього вже не повінчає
Отець Хома… Піти сказать,
А то забуду…
(Іде в хату).
______________
Жить би, жить, хвалити бота,
Кохатися в дітях,
Так же ні: самому треба
Себе одурити,
Оженитися старому
На такій дитині!
Схаменися, не женися:
І вона загине,
І сам сивим посмішищем
Будеш в своїй хаті,
Будеш сам оте весілля
Повік проклинати,
Будеш: плакать, і нікому
Ті сльози старечі,
Буде втерти, не женися!
І гич не до речі!
Дивися: рай кругом тебе,
І діти як квіти;
За що ж ти їх, молоденькі,
Думаєш убити?
Ні, старий мій чепуриться,
Аж бридко дивиться!
А Настуся з богословом
Заповіді вчиться.
Он дивіться: у садочок
Вийшли, погуляти,
Удвох собі похожають
Мов ті голуб'ята.
А старого нема дома,
То їм своя воля
Награтися. Дивітеся:
Там коло тополі
Стали собі та й дивляться
Одно на другого.
Отак ангели святії
Дивляться на бога,
Як вони одно на друге.
І Петрусь питає.
П е т р о
Чом же ти оце, Настусю,
Справді не читаєш?
Настуся
А хіба я школяр, чи що? Не хочу, та й годі.
Петро
Хоч одну невеличку заповідь сьогодні вивчи,
хоть п'яту.
Настуся
І п’ятої, і шостої, ніякої не хочу.
Петро
То піп і не вінчатиме ніколи, як не
вмітимеш!
Настуся
Байдуже, нехай собі не — вінчає.
Петро
А зо мною?
Настуся
І з тобою нехай собі… Е, ні, нехай повінчає!..
Петро
Та читай же, а то…
Настуся
А то що ти зробиш?
Петро
Поцілую, ось побачиш!
Настуся
Хоч як хочеш цілуй собі, а я таки не
читатиму!
Петро
(цілує її і примовляє)
Оце тобі раз! оце тобі два!
А сотник виглядає з-за тину і входить в хату,
не давши знаку.
Настуся
(пручається)
Годі-бо вже, годі. Незабаром батько прийде,
треба справді читать.
Петро
А! тепер і читать!
Сотник
(виходить з хати)
Діти, годі вже вам учиться! Чи не час
обідать?
Петро і Настуся мовчки ідуть у хату.
Сотник
(сам)
Навчилась, нічого сказать!
Оце дитина! Ні, Настусю,
Я коло тебе захожуся
Тепер, лебедонько, не так!
Поки сто раз не поцілує,
Й читать не хоче! А бурсак!
Собачий сину, знаєш смак.
Ось я тебе попомуштрую
Не так, як в бурсі!.. Помелом!
Щоб духу в хаті не було!
Великий світ наш, не загинеш!
Дивися, пся його личина!
Оце-то так, що богослов!
У батька краде! Добре, свату!
Які-то стали люде злі!..
А що то діється у хаті?
Там знову, знать, мої малі
Читають… Треба розігнати.
______________
Отакі батьки на світі,
Нащо вони дітям?
На наругу перед богом.
А шануйте, чтіте,
Поважайте його, діти,
Бо то батько сивий!
Батько мудрий! Добре отим
Сиротам щасливим,
Що не мають отих батьків,
То й не согрішають.
Настуся
(вибігає заплакана з хати)
Не дає і пообідать,
В Київ проганяє.
А боже мій милостивий,
Що мені робити?
Помандрую! (Дивиться в хату).
Замірився!
Ух! який сердитий!
Та не вдарить… А я таки
У Київ з Петрусем
Помандрую, хоч що хочеш!
Я не побоюся,
Серед ночі помандрую…
А відьма злякає?!
Ні, не зляка. (Загляда знову).
Сердешненький!
Книжечки складає
У торбину і бриль бере.
Прощай, моє любе,
Моє серце!.. Увечері?..
За царину?.. Буду!
Раньше буду! Ось на, лови!
(Кидає через тин цвіток).
Чуєш! дожидайся ж!
Виходить сотник.
(Настуся співає).
«Не ходи, не нуди, не залицяйся,
Не сватай, не піду, не сподівайся».
Сотник
А їй байдуже! мов не знає!
Неначе та сорока скаче.
Настусю! Чом же ти не плачеш?
Адже ж Петруся вже немає.
Настуся
Дивітеся, яка печаль!
То й плачте, коли жаль…
Сотник
Мені байдуже.
Настуся
А мені
Ще й байдужіше, він не мій.
А я вже заповіді знаю
Усі до одної!
Сотник
Усі?
Настуся
Нехай хоч зараз сповідає
Отець Хома ваш голосний!
Сотник
А повінчаємось в неділю?
Настуся
Авжеж! Так ми ще не говіли;
Як одговіємось — тойді.
Сотник
(цілує її)
Моя голубко сизокрила!
Моя ти ягідко!..
(Танцює і приговорює).
«У горах
Вчотирьох
Уночі ходила.
Уночі,
Ходячи,
Намисто згубила».
Настуся
Та годі вам уже з тим намистом. Ішли б
швидче до отця Хоми та порадилися, от що!
Сотник
Правда, правда, моя квіточка! Побіжу ж
я швиденько, а ти тут, моя любко, погуляй
собі тихенько та заквітчайся. Та не жди
мене, бо бути має, що я остануся і на вечерю.
(Цілує її і йде)
Настуся
Добре, добре, не ждатиму.
Не ждатиму, не ждатиму,
У свитину вдягатимусь,
У намисто уберуся,
Доганятиму Петруся.
Обнімемось, поцілуємось, поберемося за
рученьки та й підем удвох собі аж у Київ.
Треба заквітчаться — може, в останній раз,
бо він казав, що у Броварях повінчаємося.
(Квітчається і співає)