Твори у п'яти томах. Том 2

Твоїм увірують на світі
Твої малі убогі діти!
 
[1859, 15 февраля,
 
[С.-Петербург]
 
  
МАРКУ ВОВЧКУ
 
 
На память 24 января 1859
 
Недавно я поза Уралом
Блукав і господа благав,
Щоб наша правда не пропала,
Щоб наше слово не вмирало;
І виблагав. Господь послав
Тебе нам, кроткого пророка
І обличителя жестоких
Людей неситих. Світе мій!
Моя ти зоренько святая!
Моя ти сило молодая!
Світи на мене, і огрій,
І оживи моє побите
Убоге серце, неукрите.
Голоднеє. І оживу,
І думу вольную на волю
Із домовини воззову.
І думу вольную… О доле!
Пророче наш! Моя ти доне!
Твоєю думу назову.
 
1859, февраля 17,
 
СПб.
 
  
ІСАІЯ [146]. ГЛАВА 35
 
ПОДРАЖАНІЄ
Радуйся, ниво неполитая!
Радуйся, земле, не повитая
Квітчастим злаком! Розпустись,
Рожевим крином  [147] процвіти!
І процвітеш, позеленієш,
Мов Іорданові святиє
Луги зелені, береги!
І честь Кармілова, і слава
Ліванова  [148], а не лукава
Тебе укриє дорогим,
Золототканим, хитрошитим,
Добром та волею підбитим,
Святим омофором  [149] своїм.
І люде темнії, незрячі,
Дива господнії побачать.
І спочинуть невольничі
Утомлені руки,
І коліна одпочинуть,
Кайданами куті!
Радуйтеся, вбогодухі,
Не лякайтесь дива,—
Се бог судить, визволяє
Довготерпеливих
Вас, убогих. І воздає
Злодіям за злая!
Тойді, як, господи, святая
На землю правда прилетить
Хоч на годиночку спочить,
Незрячі прозрять, а кривиє,
Мов сарна з гаю, помайнують.
Німим отверзуться уста;
Прорветься слово, як вода,
І дебрь-пустиня неполита,
Зцілющою водою вмита,
Прокинеться; і потечуть
Веселі ріки, а озера
Кругом гаями поростуть,
Веселим птаством оживуть.
Оживуть степи, озёра,
І не верствовії,
А вольнії, широкії
Скрізь шляхи святії
Простеляться; і не найдуть
Шляхів тих владики,
А раби тими шляхами
Без гвалту і крику
Позіходяться докупи,
Раді та веселі.
І пустиню опанують
Веселії села.
 
25 марта 1859,
 
[С.-Петербург]
 
  
N. N. [150]
 
Така, як ти, колись лілея
На Іордані процвіла
І воплотила, пронесла
Святеє слово над землею.
Якби-то й ти, дністровий цвіте…
Ні, ні! Крий боже! Розіпнуть.
В Сибір в кайданах поведуть,
і ти, мій цвіте неукритий…
Не вимовлю…
Веселий рай
Пошли їй, господи, подай!
Подай їй долю на сім світі
І більш нічого не давай.
Та не бери її весною
В свій рай небесний, не бери,
А дай твоєю красотою
Надивуватись на землі.
 
19 апреля 1859,
 
[С.-Петербург]
 
  
НЕВОЛЬНИК
 
ПОЕМА
Посвященіе
Думи мої молодії
Понурії діти,
І ви мене покинули!..
Пустку натопити
Нема кому… Остався я,
Та не сиротою,
А з тобою, молодою,
Раю мій, покою,
Моя зоре досвітняя,
Єдиная думо
Пречистая!.. Ти витаєш…
Як у того Нуми
Тая німфа Егерія [151] —
Так ти, моя зоре,
Просіяєш надо мною,
Ніби заговориш,
Усміхнешся… Дивлюся я —
Нічого не бачу…
Прокинуся… серце плаче —
І очі заплачуть.
Спасибі, зіронько!..
Минає
Неясний день мій; вже смеркає;
Над головою вже несе
Свою неклепаную косу
Косар непевний… Мовчки скосить,
А там — і слід мій занесе
Холодний вітер… Все минає!..
Згадаєш, може, молодая,
Вилиту сльозами
Мою думу і тихими,
Тихими речами
Проговориш: «Я любила
Його на сім світі
Й на тім світі любитиму…»
О мій тихий світе,
Моя зоре вечірняя!
Я буду витати
Коло тебе і за тебе
Господа благати!
_____________
Той блукає за морями,
Світ перехожає,
Долі-доленьки шукає —
Немає, немає…
Мов умерла; а той рветься
З усієї сили
За долею… от-от догнав
І — бебех в могилу!
А в іншого сіромахи
Ні хати, ні поля,
Тільки торба, а з торбини
Виглядає доля,
Мов дитинка; а він її
Лає, проклинає
І за чвертку закладає —
Ні, не покидає!
Як реп’ях той, учепиться
За латані поли
Та й збирає колосочки
На чужому полі,
А там — снопи, а там — скирти,
А там — у палатах
Сидить собі сіромаха,
Мов у своїй хаті.
Такая-то доля тая,
Хоч і не шукайте:
Кого схоче — сама найде,
У колисці найде.
Ще на Україні веселі
І вольнії пишались села
Тойді, як праведно жили
Старий козак і діток двоє…
Ще за Гетьманщини старої
Давно се діялось колись.
Так, коло полудня, в неділю,
Та на зелених ще й святках,
Під хатою в сорочці білій
Сидів, з бандурою в руках,
Старий козак.
«І так і сяк!
(Старий міркує, розмовляє).
І треба б, — каже, — й трохи шкода.
А треба буде; два-три года
Нехай по світу погуляє
Та сам своєї пошукає,
Як я шукав колись… Ярино!
А де Степан?» — «А он під тином
Неначе вкопаний стоїть».
«А я й не бачу! А ідіть
Лишень сюда, та йдіть обоє…
А нуте, діти, отакої!»
І вшкварив по струпах.
Старий грає, а Ярина
З Степаном танцює;
Старий грає, примовляє,
Ногами тупцює.
«Якби мені лиха та лиха,
Якби мені свекрівонька тиха.
Якби мені чоловік молодий,
До другої не ходив, не любив.
Ой гоп, чики-чики,
Та червоні черевики,
Та троїсті музики,
Од віку до віку
Я любила б чоловіка!
Ой гоп, заходивсь,
Зробив хату, оженивсь,
І піч затопив,
І вечерять наварив».
«А нуте, діти, отакої!»
І старий піднявся,
Як ударить, як ушкварить,
Аж у боки взявся.
«Чи так, чи не так,
Уродив пастернак,
А петрушку
Криши в юшку,
Буде смак, буде смак!
Ой так, таки так,
Оженився козак,
Кинув хату
І кімнату
Та й потяг у байрак».
«Ні, не така вже, підтопталась
Стара моя сила,
Утомився… А все це ви
Так розворушили.
О бодай вас! Що то літа?
Ні, вже не до ладу…
Минулося. Іди лишень
Полудновать лагодь.
Гуляючи, як той казав,
Шматок хліба з’їсти.
Іди ж, доню… А ти, сину,
Послухаєш вісти.
Сідай лишень. Як убили
Твого батька Йвана
В Шляхетчині, то ти ще був
Маленьким, Степане.
Ще й не лазив». — «То я не син?
Я чужий вам, тату?»
«Та не чужий, стривай лишень.
От умерла й мати,
Таки твоя, а я й кажу
Покойній Марині,
Моїй жінці: «А що, — кажу,—
Возьмем за дитину?
Тебе б оце». — «Добре, — каже
Покойна Марина,—