Твори у п'яти томах. Том 2

Чи так і пропала?
Була чутка, що стрижену
В Умані водили
По улицях — украла щось…
Потім утопилась.
Та все то те, — знаєш, люде
Втоплять і задушать!
А може, то така правда,
Як на вербі груші.
Знаю тілько, що про неї
І пісню проклали.
Я чув тойді, на досвітках
Дівчата співали:
«Шелесь, шелесь по дубині,
Шапки хлопці погубили,
Тілько наймит не згубив,
Удовівну полюбив…»
Соромітна, нехай їй лихо!
Минали літа тихо, тихо,—
Отак пиши, — і за гріхи
Карались господом ляхи
І пугав Пугач над Уралом  [36].
Піїти в одах вихваляли
Войну й царицю. Тілько ми
Сиділи нишком, слава богу.
Після великої зими
Вернувся і Максим безногий:
В поході, каже, загубив.
Та срібний хрестик заробив!
«Чого він придибав? Нема в його хати,
Ні сестри, ні брата, нікого нема.
Чого ж він приплентав?» — «А хто його зна!
Чи чув ти, що кажуть: легше умирати
Хоть на пожарині в своїй стороні,
Ніж в чужій в палатах. Чи чув ти?» — «Ба ні,
Ей, дядечку, швидче будемо писати,
Бо хочеться спати і вам, і мені».
Зажуривсь москаль-каліка:
Де йому подітись?
Вдовиченко в пікінерах  [37],
Вдова на тім світі!
До кого ж він прихилиться?
Де перезимує?
Уже осінь, незабаром
Зима залютує.
Нема йому в світі долі,
Полинула в поле!..
Попросився зимувати
До дяка у школу.
Бо таки й письма, спасибі,
Москалі навчили,
І в косі був, бо й москалі
Тойді, бач, носили
Сиві коси з кучерями
Усі до одного
І борошном посипали,
Бог їх зна для чого!
Максим таки, як письменний,
Було помагає
І на клиросі дякові,
І псалтир читає
Над покойними. Й хавтури  [38]
З школярами носить.
А в пилипівку сірома
Христа ради просить!
Нічого: знай, своє пиши
Та перед людьми не бреши.
Хоч би тобі лихе слово
Почув хто од його.
«І талан, і безталання —
Все, — каже, — од бога».
Ані охне, ні заплаче,
Неначе дитина.
І собаки не кусали
Москаля Максима.
А в неділю або в свято
Мов причепуриться,
Шкандибає на вдовину
Пустку подивиться.
Сяде собі у садочку…
І вдову згадає,
І за її грішну душу
Псалтир прочитає.
Катерину о здравії
Тихенько пом’яне!
Утре сльози — все од бога —
Й веселенький стане.
А в петрівку і спасівку
Не спочине в школі,
Бере заступ і лопату,
Шкандибає в поле.
І край шляху при долині —
Отже не вгадаєш,
Що каліка виробляє? —
Криницю копає!
Та й викопав. На те літо
Криницю святили,
На самого Маковія,
І дуб посадили
На прикмету проїжджачим;
А на друге літо
Москаля вже неживого
Найшли в балці діти,
Коло самої криниці —
Вийшов подивиться
Останній раз, сіромаха,
На свою криницю.
Громадою при долині
Його поховали
І долину, і криницю
На пам'ять назвали
Москалевою. На спаса
Або Маковія
І досі там воду святять.
І дуб зеленіє.
Хто йде, їде — не минають
Зеленого дуба,
В холодочку посідають
Та тихо та любо,
П'ючи воду погожую,
Згадують Максима…
Отак живіть, недоуки,
То й жить не остине.
 
[Друга половина 1847,
 
Орська кріпость]
 
  
То так і я тепер пишу…
 
 
Привикне, кажуть, собака
 
за возом бігти, то
 
біжить і за саньми.
 
То так і я тепер пишу:
Папір тілько, чорнило трачу…
А перш! Єй-богу, не брешу!
Згадаю що чи що набачу,
То так утну, що аж заплачу.
І ніби сам перелечу
Хоч на годину на Вкраїну,
На неї гляну, подивлюсь,
І, мов добро кому зроблю,
Так любо серце одпочине.
Якби сказать, що не люблю,
Що я Украйну забуваю
Або лукавих проклинаю
За те, що я тепер терплю,—
Єй-богу, братія, прощаю
І милосердому молюсь,
Щоб ви лихим чим не згадали;
Хоч я вам кривди не робив,
Та все-таки меж вами жив,
То, може, дещо і осталось,
 
[Кінець 1847,
 
Орська кріпость]
 
  
А нумо знову віршувать…
 
А нумо знову віршувать.
Звичайне, нишком. Нумо знову,
Поки новинка на основі,
Старинку божу лицювать.
А сиріч… [39] як би вам сказать,
Щоб не збрехавши… Нумо знову
Людей і долю проклинать.
Людей за те, щоб нас знали
Та нас шанували.
Долю за те, щоб не спала
Та нас доглядала.
А то бач, що наробила:
Кинула малого
На розпутті, та й байдуже,
А воно, убоге,
Молодеє, сивоусе,—
Звичайне, дитина —
І подибало тихенько
Попід чужим тином
Аж за Урал. Опинилось
В пустині, в неволі…
Як же тебе не проклинать,
Лукавая доле?
Не проклену ж тебе, доле,
А буду ховатись
За валами. Та нищечком
Буду віршувати,
Нудить світом, сподіватись
У гості в неволю
Із-за Дніпра широкого
Тебе, моя доле!
 
[Перша половина 1848,
 
Орська кріпость]
 
  
ВАРНАК  [40]
 
Тиняючи на чужині
Понад Елеком  [41], стрів я діда
Вельми старого. Наш земляк
І недомучений варнак
Старий той був. Та у неділю
Якось у полі ми зустрілись
Та й забалакались. Старий
Згадав свою Волинь святую
І волю-долю молодую,
Свою бувальщину. І ми
В траві за валом посідали
І розмовляли, сповідались
Один другому. «Довгий вік!
Старий промовив. — Все од бога!
Од бога все! А сам нічого
Дурний не вдіє чоловік!
Я сам, як бачиш, марне, всує,
Я сам занівечив свій вік,
І ні на кого не жалкую,
І ні у кого не прошу я,
Нічого не прошу. Отак,
Мій сину, друже мій єдиний,
Так і загину на чужині
В неволі». І старий варнак
Заплакав нишком. Сивий брате!
Поки живе надія в хаті,
Нехай живе, не виганяй.
Нехай пустку нетоплену
Іноді нагріє.
І потечуть з очей старих
Сльози молодії,
І умитеє сльозами
Серце одпочине
І полине із чужини
На свою країну.
«Багато дечого не стало,—
Сказав старий. — Води чимало
Із Ікви  [42] в море утекло…
Над Іквою було село.
У тім селі на безталання
Та на погибель виріс я.
Лихая доленька моя!..
У нашої старої пані
Малії паничі були;
Таки однолітки зо мною.
Вона й бере мене в покої
Синкам на виграшку. Росли,
Росли панята, виростали,
Як ті щенята. Покусали
Не одного мене малі.
Отож і вчити почали
Письму панят. На безголов'я
І я учуся. Слізьми! Кров'ю!
Письмо те полилося… Нас!
Дешевших панської собаки,
Письму учить?!
Молитись богу
Та за ралом спотикатись,
А більше нічого
Не повинен знать невольник,—
Така його доля.
Отож і вивчився я, виріс,
Прошу собі волі,
Не дає. І в москалі