Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

— Так, так, — підтвердив Риндін.
— Ось я прочитаю висновки цього вченого. Я тоді записав їх.
Сокіл перегорнув кілька сторінок своєї записної книжки і голосно прочитав:
— «Надзвичайно густа атмосфера Венери помітна з першого погляду у формі світлого ободочка під час проходження Венери по сонячному диску. Я порівнював темні лінії у спектрі Венери з лініями, які діставав штучно в лабораторії, пропускаючи світло крізь прозору посудину з вуглекислим газом.
І мусив констатувати, що ті й другі лінії майже збіглися. Отже, можна запевняти, що в атмосфері Венери є дуже багато вуглекислоти. Я боюся помилитися, але мені здається, що в атмосфері Венери вуглекислоти майже в десять тисяч раз більше, ніж в атмосфері Землі. Ось чому я дуже радив би вам узяти з собою досить великий запас кисню для дихання…» Ну, далі вже зовсім спеціальні висновки. Проте і прочитаного досить.
— Так, цілком досить, — серйозно погодився Гуро. — В десять тисяч раз більше вуглекислоти, ніж на Землі… Цікаво, чим же дихають там усі ваші археоптерикси і бронтозаври?
— Це ще остаточно не перевірено, — тихо вимовив Риндін.
— А чим дихатимемо ми? — запитав у свою чергу Василь.
— Ми зможемо користуватися нашими скафандрами. Проте я ж сказав уже, що ці твердження не перевірені.
— Так, не перевірені, бо не було кому досі перевірити, — гаряче відгукнувся Сокіл. — Але я особисто надаю великої ваги твердженням професора Акимова. Це дуже серйозний науковий працівник. Ви пам’ятаєте, Миколо Петровичу, він спеціально прийшов до нас, щоб розповісти про наслідки своїх спостережень і попередити нас. Отже, хай Акимов навіть трохи перебільшує, хай на Венері значно менше вуглекислоти, ніж каже він. Та все одно, і тих даних, що я маю, буде досить для висновків. Надзвичайна вологість атмосфери, суцільні хмари, середня температура — досить стійка і без великих змін — приблизно 50° вище нуля, значно збільшений процент вуглекислоти в атмосфері — все це свідчить про те, що на Венері тепер триває не лише мезозойська ера взагалі, а навіть точніше — юрський її період.
Василь Рижко слухав Сокола з захопленням. Перед його очима вже виникали дивовижні картини життя Венери. Буйні ліси невиданих рослин — гігантських пальм, папоротей, дивних хвойних дерев… і серед тих хащів — неймовірні страховища, потвори, які так вражали, його на малюнках підручників та популярних книжок з геології… Брр!.. і страшно, і цікаво!
— А чому всі ці умови характерні саме для юрського періоду? — тимчасом питав зацікавлений Гуро.
— Це легко пояснити, дорогий товаришу. Підвищена вологість атмосфери, підвищена середня температура, — ось умови нашого земного юрського періоду. Це відомо. А коли додати збільшений процент вуглекислоти, то стає зовсім ясно, бо вуглекислота, цебто сполука вуглецю, дає рослинам зайвину матеріалу для будування клітинок. Така зайвина вуглекислоти може за певних умов бути лише корисною для рослин! Ось що!
— Ну, гаразд! — погодився Гуро.
— І коли ми погоджуємось, що на Венері тепер триває період, аналогічний нашому юрському, то доведеться погодитися й з існуванням на ній таких тварин, які існували під час юрського періоду на Землі. Коли були такі рослини, — були й тварини. Коли на Венері тепер є такі рослини, чому не бути і тваринам? Я, як ви, мабуть, помічаєте, іду шляхом звичайної аналогії. З цього виходить, що на Венері ми здибаємо динозаврів, бронтозаврів, атлантозаврів, диплодоків з категорії…
— Рептилій, закінчив Василь. Очі його палали, обличчя почервоніло від збудження. Сокіл задоволено глянув на нього і продовжував:
— Далі ми мусимо здибати на Венері хижаків типу…
— Цератозаврів, — знов не витримав Рижко. Він уже бачив перед собою ці страховища — з довгими шиями, зубатими пащами й великими гребінцями на спині. Страховища виповзають на грубих кривих лапах з лісу, вони сунуть на відважних мандрівників, що вийшли з реактивного корабля у своїх скафандрах. Потвори загрозливо роззявляють пащі… наперед виходить сміливий мисливець Борис Гуро, він спокійно прицілюється… стріляє! Одна з потвор падає, корчиться, загрібає лапами землю, ламає дерева. Але друге страховище тимчасом кидається на Бориса Гуро з іншого боку. А він, прицілюючись утретє, не помічає цього… не помічає! «Товаришу Гуро, небезпека!» — кричить Василь. Але Гуро не чує. Потвора суне на нього, вона вже ось-ось схопить його, розірве на шматки… і тоді Василь зважується. Він прикладає гвинтівку до плеча. Лунає постріл — влучний постріл юного снайпера. Куля з гвинтівки Василя Рижка вбиває потвору. Як і перше страховище, вона падає, вона звивається в корчах, з неї б є кров… Борис Гуро дякує Василеві… а він каже: «Це дрібниці!» і спокійно йде далі, його очі шукають ще якусь потвору!..
Захоплений своїми мріями, забувши, що він ще не на Венері, а в ракетному кораблі, Рижко завзято стукнув кулаком об стіл, біля якого за обідом точилася розмова.
І відразу ж злетів угору, підкинутий своїм власним ударом. Чашка з водою, яку він тримав, відлетіла в один бік, виделка — у другий. А сам Рижко, хапаючись за шкіряні петлі на стіні, з усієї сили брикав ногами, щоб знайти втрачене нормальне становище тіла. Він чув голосний сміх мандрівників, але дивитися на них не міг: такий сором, такий сором!.. Досі не призвичаїтися до умов життя в невагомому світі!
Легким рухом руки Гуро спіймав чашку і поставив її знову на стіл, затиснувши у пружинне кільце. Ще через секунду повернулась і виделка. Спокійним, іронічним голосом Гуро сказав:
— На жаль, Микола Петрович не передбачив у конструкції ракети таких самих потужних затискачів, щоб тримати на місці занадто експансивних пасажирів. Вам, Василю, доведеться вже якось самому сконструювати для себе спеціальний прилад… Інакше можна головою стелю ракети пробити…
Не підводячи очей, Василь примостився на своє місце край столу. Цього разу він не знайшов, що відповісти. Та тут, як завжди, лагідно озвався Микола Петрович.
— Годі, годі! Мені здається, що Вадим ще не закінчив. Ви спинились на цератозаврах…
— Сокіл спинився на цератозаврі, а Василь аж угору полетів на цій потворі, — не вгавав Гуро, сміючись. — Та ну, Василю, покинь журитись! Демонструй далі свої знання з палеонтології.
— Справді, Василю, ви ж можете доповнити те, що я казав, — зауважив Сокіл. — Скажіть, наприклад, які рептилії ми можемо зустріти на Венері? Знаєте, з тих, що призвичаїлися до життя в повітрі.
Рижко поволі опанував себе.
— Птеродактилів і рамфоринхів, — відповів він коротко.
— Так. Закінчую: зустрінемо ми на Венері ще такі потвори, як іхтіозавр — рептилія, що призвичаїлася жити у воді. І, нарешті, я певен, що ми знайдемо там і живих археоптериксів — цих дивних тварин, напівплазунів, напівптахів. Я навіть сподіваюся здійснити свою мрію…
Він на хвилинку спинився, щось обмірковуючи.
— Яку мрію?
— Привезти на землю, як зразок, одного живого археоптерикса. Адже він такий маленький, і важить мало, і місця не займе багато. Він же завбільшки всього з ворону, — благальним тоном сказав Сокіл, глянувши на Риндіна.
— Спочатку давайте знайдемо вашого археоптерикса, а тоді вже вирішимо, що робити з ним, — заспокійливо відповів академік. Але Гуро удав, що він дуже незадоволений з такої пропозиції.
— Куди ж чи не потвора! — мовив він. — Ні, на мою думку, з такою дрібничкою не варт і зв’язуватись. Ну, на кого справить на Землі враження таке «диво»? Завбільшки з ворону, ха-ха! Ні. Не погоджуюся. Якщо вже везти з собою на Землю, так принаймні якогось там бронтозаврика… на ланцюжок його прип’ясти… може звикне, я його муштруватиму — навчу з рук їсти…
Дужий вибух сміху був йому відповіддю. Дійсно, це була цікава думка: привезти на Землю та привчити їсти з рук «невеличку» потвору завдовжки метрів щось з вісімнадцять!..
— Ви забуваєте, Борисе, що у нас ракета, а не океанський пароплав-велетень, — сміючись зауважив Риндін.
— Я не хочу брати багато тварин. Лише одного бронтозаврика. Ну, виберемо там маленького, так би мовити, бронтозавряче немовля. Воно встигне підрости на Землі, — жартував далі Гуро. Але людині, незвичній до його манери жартувати, могло б здатися, що мисливець говорить цілком серйозно: жоден мускул не здригнувся на його обличчі. Тільки десь далеко в його гострих сірих очах стрибали малесенькі веселі іскорки.