Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

Микола Петрович якось сказав:
— Наша електрична система мусить працювати точніше навіть, ніж людське серце.
Справді, від системи трубок з цією рідиною і зв’язаних з нею мініакумуляторів цілком залежить робота механізмів, що рухаються електрикою:
1) очищення повітря і механічна вентиляція наших кают;
2) освітлення і огрівання всіх наших приміщень;
3) діяння всіх допоміжних механізмів — автоматичних замків, дверей, гамаків, шаф, буфету, стола… все навіть перелічити важко;
4) діяння апаратів керування нашого корабля і, нарешті,
5) автоматичне діяння механізмів, що безперервно подають, в разі потреби, вибухову атомну речовину — атоміт — до камер згоряння. Але про це доведеться сказати окремо.
Спочатку мені страшно було уявити собі, що тут-таки, за нашими спинами, за тонкою стінкою загальної каюти, міститься багатотонний запас атоміту, цієї надзвичайної сили атомної вибухової речовини. Динаміт, піроксилін, навіть нітрогліцерин — все це не може йти ні в яке порівняння з атомітом. Цю речовину складено було всього два роки тому в Центральному інституті атомної енергії на замовлення академіка Риндіна, спеціально для його надпотужних ракетних двигунів.
Як без системи циркулюючої рідини і мініакумуляторів не можна було б забезпечити енергією ракету і сконструювати ці бездоганні механізми, що обслуговують всі наші потреби, — так без атоміту не можна було б взагалі вилетіти до Венери. Щоб зрозуміти це, треба трохи поміркувати ось над чим.
Чому досі не щастило організувати політ у далекий всесвіт? Чому досі відряджалися ракети тільки на Місяць, найближче до нас небесне тіло?.. Тому, що для цього потрібна була б неймовірна кількість старих вибухових речовин. Ось простий підрахунок.
Кожен пасажир — це певна вага, вага його самого, харчів, що становлять на добу не менше 600 грамів. Уявіть лише собі, яку масу харчів везе з собою ракета, що має летіти на Венеру.
А яку масу вибухових речовин спалить так навантажена ракета? Особливо, коли врахувати, що ракета мусить взяти з собою і вибухові речовини для другого старту, з поверхні Венери. Якби не було атоміту, конструктори примушені були б користатися порохом, або рідким воднем. Навіть при рідкому водні корисний вантаж ракети не перебільшував би однієї двадцятої частини її загальної ваги… Дев’яносто п’ять процентів мертвої ваги! Одне вже це зробило б політ неможливим!
Атоміт зразу змінив становище, його страшенна сила, сила атомної енергії дала можливість зменшити мертву частину загальної ваги на дві третини.
Ось що таке атоміт!
Уся задня частина нашого корабля — це велетенський склад атоміту. Він розміщений окремими порціями, ніби своєрідними таблетками, вкладеними у довгі трубки. Пружинні механізми пересувають автоматично таблетки вздовж трубок до камер згоряння. Таких камер три. Дві — по маленьких сигарах з боків ракети і одна — всередині самої ракети, запасна. Звичайно працюють лише дві керувальні бокові камери. Продукти вибуху атоміту — розпечені гази — вириваються з дюз (так звуться довгі труби, що виводять продукти згоряння з камер назовні) і штовхають камери в бік, протилежний отворам дюз. А це й є бажаний напрям польоту. Як бачите, найзвичайнісінький принцип ракети.
А камери, розміщені всередині маленьких керувальних сигар, в свою чергу, передають рух центральній частині корабля. Це дає легкий, плавний хід. Ось чому академік Риндін влаштував ці дві бокові сигари з ракетами.
Як керують нашою ракетою? В атмосфері й стратосфері керувати ракетою можна за допомогою плавців-стабілізаторів, розташованих на хвості корабля. У безповітряному просторі стабілізатори, певна річ, вже ні до чого, вони згодяться знову лише тоді, коли корабель долетить до Венери й потрапить до її густої атмосфери. У всесвіті ж ракетою керують іншим способом.
Припустімо, ми хочемо повернути праворуч. Якби ми були на човні, звичайному човні на річці, ми дуже натиснули б на ліве весло — і човен, підштовхуваний з лівого боку, повернув би вправо. Так само можна зробити і з гігантською ракетою. Якщо ми хочемо, наприклад, повернути ракету праворуч, то просто зменшуємо порції вибухової речовини, атоміту, що їх дістає права сигара, і, навпаки, збільшуємо порції атоміту для лівої сигари, і ракета, підкоряючись сильнішим поштовхам з лівого боку, негайно зверне вправо.
…Кінчаю писати, бо кличе Микола Петрович. Невже ж зараз будемо змінювати курс?..
II
Кілька днів я не брався до щоденника — було дуже багато важливих справ. Зате тепер, коли життя на ракеті ввійшло, як кажуть, у нормальну колію, — хочу надолужити. Микола Петрович сказав так:
— Досі, Василю, ваші обов’язки не були точно визначені. Хоча ви дещо й робили, але були все-таки вільнішим від усіх нас. Ось вам нове завдання — занотувати все, що стосується нашої мандрівки. Потім колись, поєднавши ваш щоденник із моїми науковими записами, ми матимемо цікавий матеріал. Чи не так?
І він усміхнувся. Яка приємна, лагідна усмішка у нашого Миколи Петровича! Очі його ховаються десь під дрібними зморшками й сивими бровами. І все обличчя таке рідне, що ти ладен зробити для нього все-все. А втім, я ухилився від моєї теми.
Так от, насамперед про те, як ми знову спрямували нашу ракету. Микола Петрович недаремно просидів кілька днів за підрахунками. Він точно визначив, що ракета відхилилась від правильного шляху на кілька градусів всередину своєї півеліптичної орбіти. Тут не можна вже говорити — на південь, чи на схід, або захід, бо ми не маємо сторін світу. Весь час велике сліпуче Сонце заливає нас своїм палким промінням зліва, з одного боку, не змінюючи ні на мить свого положення в небі. Далеко позаду нас бачимо нашу любу Землю: вона дедалі меншає і тепер уже перетворилася на спокійну блакитну яскраву зорю.
Немає для нас ні північного, ні південного зоряного неба, як буває це на Землі. Повертаючи дзеркала перископів, ми бачимо на небі перше-ліпше бажане сузір’я з такою яскравістю, з якою не доводилося його бачити жодному земному астрономові в найкращі, найсильніші телескопи. Це цілком зрозуміло: адже нам не заважає земна атмосфера. І ми встигнемо зробити безліч цікавих фотознімків неба — я сам брав у цьому участь.
Зате є у нас і ворог, з яким на Землі не доводиться зустрічатися, — принаймні, так близько. Це — космічне проміння, що проймає майже все на своєму шляху і йде відкілясь із космічних безодень.
З самого початку подорожі Сокіл провадив спостереження, вимірюючи інтенсивність цього таємничого випромінювання та напрямки його потоків. Адже ще й досі наука не має точних відомостей про його природу. І ось Соколові пощастило встановити, що зразу ж після того, як ракета відлетіла від Землі на віддаль щось із п’ятсот-шістсот тисяч кілометрів, космічне проміння набуло певної і сталої інтенсивності. Сокіл сказав тоді:
— Образно висловлюючись, ми летимо серед рівної дощової зливи цього таємничого проміння, яка ні на хвилинку не вщухає…
Так, у міжпланетному просторі, виходить, весь час ллє дощ космічного проміння. І ніякий зонтик не може захистити нас цілком від цього дощу, цієї загадкової електричної зливи. Правда, наша ракета під шаром супермагнію, що ним вона вкрита, має ще тонкий шар електрично обробленого свинцю. Микола Петрович передбачив небезпеку від космічного проміння. Цей свинцевий шар певною мірою захищає нас. Але космічне проміння проходить і крізь нього і дивно збуджує наші організми.
Вперше ми відчули вплив цього жахливого проміння зовсім несподівано, два дні тому, на двадцять третій день подорожі. Було це так.
Ми спокійно сиділи після вечері. Гуро запалив свою люльку; він дуже рідко робить це, заощаджуючи повітря.
І ми всі звикли вже до його манери двічі на добу, після обіду й після вечері, викурити по люльці. До того ж і тютюн у Гуро дуже добрий: він приємно пахне. Одне слово, ми звикли до цього, і ніколи люлька Гуро нікого з нас не дратувала.
Але цього разу, як тільки синій димок поплив у повітрі, Сокіл несподівано закричав: