Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів
Ракета лежала, затиснута між двома скелями в самому низу міжгір’я. Дві сірувато-зелені скелі стояли під кутом одна до одної; ракета немов навмисне втиснулася поміж ними хвостовою частиною. На її почорнілих від нагрівання боках яскраво виднілися свіжі подряпини: це були сліди гострих скель.
— Застряли!.. — висловив загальну думку Сокіл, оглядаючи ракету. — І як-то доведеться витягати її звідси?..
Гуро похитав головою в шоломі. І від цього шолом теж похитнувся разом з верхньою частиною цілого скафандра. Це було так смішно, так незграбно, що Василь не стримав усмішки. Недоладна потвора з круглим шоломом замість голови, і це — спритний, моторний мисливець і мандрівник Гуро!
— М-да-а, не легко буде, — сказав нарешті Борис, — мабуть, доведеться висаджувати скелі, хоча б частинами. Іншого способу не бачу. Так застряла, що ай-яй!..
Він зробив такий помах рукою, наче хотів почухати потилицю.
— Товариші, — вигукнув Василь, — є інший спосіб, не висаджуючи скелі!
Сокіл і Гуро обернулись до нього. Їхні очі запитливо дивились крізь скляні вікна шоломів на жвавого юнака. Але той продовжував:
— Подивіться, куди скерована ракета? Куди дивиться її ніс? Га?
Два шоломи знов слухняно повернулися до ракети. Нижня частина її була стиснута скелями. Але вся вона лежала на ґрунті під кутом. Ніс її скерований був угору.
— Хіба це не нагадує вам трамплін? — збуджено говорив Рижко. — Так, так звичайнісінький трамплін, як ото буває по гімнастичних залах. Ви тільки уявіть собі, як це буде. Ракета скерована вгору під кутом. Якщо Микола Петрович дасть вибухи потрібної сили, цілу серію вибухів, то ракета полетить угору по дотичній до ґрунту. Полетить точнісінько так, як піднімалася вона з поверхні озера на Землі. І все. Не треба нічого висаджувати, це ж готова естакада.
І знову два шоломи повернулись до ракети, немов зважуючи те, що говорив Рижко, та перевіряючи його висновки. Потім шоломи повернулися один до одного, один з них хитнувся так само незграбно, як і раніше. А після цього шолом повернувся до Рижка, міцна рука потиснула його руку, і суворий голос Гуро проговорив:
— Хлопчику мій, я не шкодую, що ти опинився в нашій ракеті!
Його сірі холодні очі цього разу дивилися на Рижка з помітною і незвичною ласкою.
— Так, Василю, це чудесна думка, — відгукнувся Сокіл. — Обов’язково треба буде її здійснити. Сьогодні обговоримо її з Миколою Петровичем.
От тепер Василь розгубився. Він відчув, як кров заливає його обличчя. Як чудово, що крізь скляні вікна шолому це непомітно!..
Вони йшли далі. Дійшовши до підніжжя скелі, на якій було установлено прапор, Гуро на хвилинку сів на камінь й озирнувся назад. Перед його очима було дивне видовище..
На невеличкому клаптику ґрунту, у вузькому і глибокому міжгір’ї немов навмисно зібралися представники різних епох, розвитку живої природи.
Високо вгорі тягся густий ліс, незаймані хащі юрського періоду, де вільно росли, зеленіли й буйно квітли рослини, яких уже не бачить і ніколи не побачить Земля. На Землі вони давним-давно вже вимерли, поступилися своїм місцем іншим видам, знайомим сучасному людству. А в цих незайманих хащах напевне ховаються дикі небачені тварини, потворні істоти, схожі на драконів, ящери, птахи. Десь там, у хащах, вони притаїлися і чекають на здобич.
Стрімкі скелі спускалися від первісного лісу сюди, ближче До яру. На одній з них сиділи під великим червоним прапором з золотими серпом і молотом троє людей у скафандрах. Виблискувало товсте скло шоломів, матовими плямами грало світло на темних металічних приладах скафандрів.
А ще нижче, серед скель, нерухомо лежала довгаста металева сигара, міжпланетний корабель аргонавтів всесвіту — найновіше досягнення людського розуму, що принесло сюди, на чужу й далеку планету, перекинуло в хащі юрського періоду чотирьох представників найкращої частини людства — радянського суспільства.
Араукарії, цикадеї, бенетити — і автоматизовані скафандри з радіообладнанням! Доісторичні потвори, дракони, ящери — і ракетний міжпланетний корабель.
Всі відчували це — і ніхто не здивувався, коли Сокіл замріяно сказав:
— Яка чудова картина! Наче у фантастичній машині часу ми опустилися вниз, у далеке минуле природи — і тепер спостерігаємо те, чого ніколи не бачила жодна людина. Дикий, буйний, страшний краєвид. Але як він приваблює око! Хочеться дивитись, дивитись без кінця-краю…
Шолом Гуро повернувся до Сокола. З хвилину мисливець придивлявся до товариша. Крізь товсте скло Гуро бачив замріяне обличчя Сокола. Геолог був лірично настроєний…
Мовчки Гуро підвівся з каменя.
Один за одним мандрівники рушили вгору між великими, ще мокрими від недавнього дощу скелями. Соковите листя папороті ламалося в них під ногами. Чоботи час від часу грузли в зогнилому листі, що встилало ґрунт. Гуро уважно придивлявся: йому дуже хотілося показати товаришам щось подібне до потоку комах, який вони з Миколою Петровичем зустріли першого разу. Але, очевидно, це і на Венері було рідкісним видовищем! Щоправда, комах вони бачили дуже багато. Навіть зазнали нападу тих самих летючих комах, що атакували лише в тіні і боялися світла. Проте ці комахи водилися нижче, тільки по схилах гір.
Гуро посувався вперед швидкими, але розміреними кроками, весь час тримаючи напоготові свою гвинтівку і уважно оглядаючись на всі боки. Він вибирав дорогу між кущами, іноді відламував гілля і складав його купками на дорозі. Василь, що так само тримав гвинтівку напоготові, почув його тихий голос:
— Треба забезпечити собі можливість швидкого повернення додому, щоб потім не блукати. Я дуже радий, що нам ніщо не перешкоджає, Вадиме. Але дивно, чому ми не бачимо нічого схожого з вашими юрськими потворами? Де вони всі поділися? Скільки я пригадую всі міркування — і ваші, і ваших товаришів-геологів, — тут мусило б бути чимало тварин. А ви послухайте — тут навіть тихо, якщо не зважати на дзижчання комах…
Кожен з товаришів увімкнув додатковий мікрофон, який було виведено назовні скафандра, біля грудей, — і всі прислухалися. Справді — тихо. Нічого, крім одноманітного шелесту листя, рівних подувів вітру, що хитав верховіття дерев, та настирливого дзижчання комах. Сокіл задумливо відповів:
— Не знаю… Може, населення Венери не любить денного світла й показується лише вночі?..
Ніхто не відповів йому, бо Гуро враз спинився і, стискуючи гвинтівку, прислухався. Усі почули, як десь далеко щось гуркотіло. Це нагадувало гуркіт літака — розмірений, рівний, на дуже низьких нотах. Гуркіт гучнішав, потім так само повільно, як наростав, почав стихати і, нарешті, стих зовсім. Здавалося, що десь праворуч пролетів і зник великий багатомоторний літак. Гуро запитливо глянув на супутників:
— Ну?
Але всі мовчали, і він рушив далі. Ніхто не міг дати пояснення цьому дивному звукові — першому потужному звукові, що його вони почули на Венері.
Через кілька хвилин мандрівники остаточно вибралися нагору. Серед лісу здіймалася висока скеля. Гуро попрямував до неї. Василь зрозумів: з тієї скелі буде добре видно все навкруги.
Сподіванки справдилися. Проте нічого нового не побачили мандрівники і з скелі. Ті ж самі неосяжні ліси, над якими підносилися гордовиті вершини араукарій і кипарисів. Правда, далеко виблискувала сріблом річка — широка, ясна смуга серед зеленого моря хащів. Гуро показав на неї:
— Скільки води, га?
— І ми не можемо її використати для безпечного зворотного старту! — з жалем сказав Сокіл.
— Дивіться! — вигукнув Василь.
— Що? — перекинув гвинтівку до плеча Гуро.
За річкою, над лісом, майже торкаючись верховіття дерев, повільно пролітало щось дивне, з великими крилами, довгим тулубом. Швидким рухом Гуро опустив гвинтівку вниз і підніс до очей бінокль. Але, щоб побачити крізь вікна шолома, треба було добре приладити бінокль. Тимчасом потвора повільно спустилась нижче й зникла за хащами.
Гуро роздратовано кашлянув:
— Не встиг. Що це було?
— Літак, — сказав Василь.