Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

Підтягшись до дверей, Риндін випустив з рук петлю й зробив руками рух, дуже подібний до того, який робить плавець, відштовхнувшись від води. Цього було досить. Микола Петрович повільно виплив на середину центральної каюти і спинився, легко погойдуючись у повітрі. Ноги його не спиралися ні на що, він немов лежав у густому в’язкому повітрі…
— А це навіть красиво, Миколо Петровичу, — озвався зацікавлений Гуро. Він лежав на гамаку — саме на гамаку, а не в ньому. Здавалося, що гамак виштовхував його з себе, неприродно вигнувшись. Микола Петрович, побачивши це, посміхнувся:
— Цілком зрозуміло. Так само й мене виштовхнуло крісло. Ну годі, випливайте сюди всі!
Першим спробував вилізти з гамака Гуро. Він відштовхнувся від гамака, а гумові амортизатори в свою чергу відштовхнули його від себе. Гуро вилетів, як куля. Він пролетів через усю каюту й вдарився об протилежну стіну.
— Ой! — пролунав його голос.
— За петлі тримайтесь, за петлі! — гукнув Риндін, ледве стримуючи сміх.
Але було пізно. Гуро, вдарившись об стіну, вже відлетів од неї. Він гойднувся назад, мов маятник. Завжди спокійне обличчя його на цей раз було роздратоване. Різким рухом Гуро схопився за край гамака і спинився, похитуючись, як човник на хвилях. Вадим Сокіл сміявся на весь голос.
— Ой, не можу!.. Ой, яка красива картина… Славнозвісний мандрівник, уславлений своїм досвідом, хитається в усі боки й не може знайти рівноваги!..
— Гаразд, гаразд! — пробубонів похмуро Гуро. — Вилазьте, шановний товаришу, побачимо, як це вийде у вас.
Втім, проти всіх його сподіванок, Сокіл легко залишив гамак і опинився біля нього. Він використав досвід Гуро і не повторив його помилок: рухи Вадима були обережні й повільні.
— Нічого, нічого, Борисе, — зауважив Риндін. — От побачите, зразу ж звикнете. Головне — повільність і плавність рухів.
Він простяг руку і взявся за дерев’яний стояк, що з’єднував підлогу й стелю каюти. Легко підтягшись до нього, Риндін опинився біля стінки. Вздовж неї, як і вздовж інших стін, пороблені були дерев’яні поруччя. Тримаючись за них, дуже легко було посуватися в бажаному напрямі. Риндін спинився біля стіни.
— Як бачите, зовсім не важко. Тепер, друзі мої, прошу вас приготувати сніданок. Таку урочисту подію, як утрата ваги, слід відсвяткувати. Я на хвилинку зайду до навігаторської, а ви тут зробіть усе, що треба.
Посуваючись уздовж поруччя, Микола Петрович зник за дверима. Борис Гуро поглянув на Сокола.
— Ну, давайте влаштовуватись…
Роблячи непевні рухи, він наблизився до однієї із стін. Тепер він пересвідчувався, як дотепно сконструював усі дрібниці устаткування Риндін. Дерев’яні поруччя, шкіряні петлі, металеві ручки — все це давало змогу вільно пересуватися в бажаному напрямі.
Щоб перевірити себе, Гуро спробував не триматися за поруччя і стати на ноги. Відразу ж він відчув, що каюта повільно обертається навколо нього. Вона гойднулася в один бік, на хвилинку спинилася, гойднулася в другий. Це дратувало. Адже Гуро тепер знав, що це лише своєрідний обман почуття. Насправді гойдався він сам. Але, навіть розуміючи це, він не міг встановити такої дрібниці, де справді був верх, а де низ. Здавалося, не було нічого: ні верху, ні низу. Все переплуталося. Тільки одне лишалося певним: кожного разу низ був там, де в цю мить були його ноги. От і все.
Гуро знов схопився за поруччя. Здавалося, він ішов вертикально. Але замість підлоги під ногами Бориса була стіна…
— Чортове колесо якесь! — вилаявся він. — Вадиме, вам доведеться скласти гамаки, ви ближче до них.
— Гаразд.
Сокіл, який до цього часу уважно спостерігав усі рухи Бориса, очевидно, робив з його досвіду висновки і для себе. Не випускаючи поруччя з лівої руки, він натиснув правою рукою на кнопку в стіні. Відразу обидва гамаки підстрибнули вгору. Складна система тросів і амортизаторів підтягла їх і притиснула до стелі каюти. Стало просторніше.
Тимчасом Гуро готував сніданок. Все устаткування каюти було механізоване й автоматизоване. Від легкого повороту рукоятки частина стіни каюти беззвучно впала на важелях вниз, створивши невеликий стіл. В отворі стіни з’явився буфет, де на полицях стояли пляшки дивної форми, коробки і бляшанки з консервами. Пружинистими кільцями закріплювались на столі прибори — тарілки й чашки своєрідної форми. Так само спеціальні пристрої затискували виделки й ножі. Ложок не було зовсім.
Гуро вийняв з буфету дві пляшки, поставив їх у пружинисті кільця на. столі. Він оглянув критичним поглядом стіл.
— Ніби все гаразд. Як вам здається, Вадиме?
— Приємна картина! Зокрема — для мене, бо мені щось дуже хочеться їсти.
— Тільки незвично якось, що немає стільців… — додав Гуро. Але веселий голос академіка, що повернувся з навігаторської, заспокоїв його:
— Повірте мені, Борисе, що повітря буде вам за найм’якший стілець. Сідаймо, друзі мої, сідаймо до столу!
Це була дивна картина. З трьох боків стола у повітрі сиділи три мандрівники всесвіту. Щоправда, їхні пози не можна було вважати за пози людей, які насправді сидять. Певніше, мандрівники висіли в повітрі, не спираючись ні на що. Але це було так зручно, так вигідно, що через кілька хвилин про стільці ніхто й не згадував. Риндін попередив:
— Тільки треба обходитись без різких рухів, друзі мої. Пам’ятайте — дія дорівнює протидії. Натискуючи на щось, ви відштовхнетесь від речі з такою самою силою.
— Як Борис від стінки, — засміявся Сокіл.
Гуро всміхнувся й собі, згадавши, як його кидало по каюті.
— Ну, починаймо!
Микола Петрович узяв одну з пляшок. Вона була гумова, дивної грушовидної форми. Риндін відкрутив пробку, перекинув пляшку шийкою вниз. З неї, як і слід було чекати, не витекло ні краплини. Тоді Риндін підніс її до чашки, що звужувалася в верхній своїй частині. Він устромив в неї пляшку шийкою вниз і стиснув трохи. Чашка наповнилась вином, видавленим з пляшки. Так само зробив Микола Петрович і з чашками помічників.
— Наш перший тост за щасливий старт із Землі! — урочисто промовив він.
Кожен вийняв із пружинного затискувача скляну трубочку і крізь неї висмоктував вино з чашки.
Першим відірвався Сокіл.
— Дуже смачно! Дуже! — промовив він. — От тільки дратує ця трубочка. Мені значно більше сподобалося б пити вино просто з чашки, без неї.
— Спробуйте, — лукаво відповів Риндін.
Сокіл поклав трубочку просто в повітря. Вона хитнулася кілька разів — і спинилася, зависнувши в повітрі. Гуро з цікавістю стежив за рухами Сокола, який підніс чашку до рота, потяг з неї. Його руки здригнулися. Чашка хитнулась. І в ту ж мить із неї вилетіла куля червоної рідини. Коливаючись, вона пролетіла повз Сокола і подалася по каюті.
— Тримай, тримай! — вигукнув Гуро. — Вино полетіло!
Куля пливла в повітрі.
— Ну, ловіть тепер її, Вадиме, бо інакше вона розтечеться по першій-ліпшій речі, — сміючись сказав Риндін.
Сконфужений Сокіл кинувся навздогін за кулею з вина, але спіймати її було нелегко. Від найменшого руху повітря куля відхилялася вбік. Сокіл летів за нею, перехоплюючись руками за поруччя й петлі, але куля, немов жива істота, змінювала напрям, відштовхувана повітрям.
— Ротом, ротом ловіть! — сміявся Гуро.
Сокіл, певно, розгубився. Різким рухом руки він спробував спіймати кулю, забувши, що це — рідина, йому пощастило зачепити її, і враз куля зникла. Червоне вино обліпило руку Сокола, швидко розтеклося по пальцях, потекло в рукав. На сорочці в нього з’явилися червоні плями. Пальці були немов у червоній рукавичці — вино тонким шаром укрило їх.
Навіть Риндін засміявся, коли розгублений Сокіл повернувся до стола, витираючи руку хусткою.
— Тепер переконалися, що з трубочкою краще? — спитав Риндін.
Сокіл мовчки нахилив голову. Так, з трубочкою було певніше й безпечніше.
Гуро відкрив бляшанку з консервами. Тут несподіванок не було. Кілька хвилин мандрівники їли мовчки. Нарешті Гуро, який весь час щось обмірковував, звернувся до Риндіна.