Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1

Недалеко Золотоноші був хутір Золотоноського сотника Вовченка. Вовченко був давнім другом Хмельницького, з яким Хмельницький, після невдачі останнього козацького повстання, відбував посольство до короля. У нього не раз гостював і Нечай.
Одначе цим разом чекала на нього несподіванка, бо немолода вже дружина сотника, побачивши Нечая, аж руками сплеснула.
— От тобі й на! Якого то гостя Бог послав! Шкода тільки, що мого Івана немає дома. Радів би тобою дуже, пане Даниле.
— Де ж сотник?
— Минули два тижні, як до Переяслава до полку поїхав. Відтак до Черкас мав переправлятись.
— Сам?
— Ні, не сам! Усі. Увесь полк. У нас тепер, ніби вимів, самі баби по хуторах. Чоловіки пішли геть усі. Нас самих залишили. Кажуть, що похід польські гетьмани задумують.
Нечай у задумі глядів кудись далеко.
— Гм! То зле. Я діло мав до сотника.
— Яке ж твоє діло, пане Даниле? Як сотника нема, сотничиха приказує.
Нечай засміявся. Вовченків любив.
— І як сотник є, то також сотничиха приказує... Тоді дозвольте мені вас просити. Коней мені треба. І то найкращих, випочатих.
— Це все? Го-го! Таких тобі коней дам, що і в короля таких не знайдеш. Коли тобі їх треба?
— Зараз. Уже.
— Чому так спішно? Невже ти боїшся, що між самі жінки потрапив і вони тебе не пустять? Правда, правда, козаче. Краще їдь, а то їй богу, як почують, то не пустять.
Не минула й година, як Нечай, маючи вже добрі, випочаті, рвучкі коні із стаднини свого товариша й друга, рушив у дальшу дорогу. Сотничиха випроводжала його і наприкінці сказала:
— Тільки уважай, пане Даниле, бо уздовж Дніпра багато роз’їздів: і коронних, і князя Яреми.
За Золотоношею степ був недавно ще пустий і незаселений. В останніх десятиліттях стали появлятись уже й тут скрізь оселі, хутори та містечка, які, користаючи з могутньої ослони перед кочовиками, що її давала Запорізька Січ, вгризалися щораз глибше в родючий чорнозем.
І так у скорому часі повстали такі містечка, як Потік, Кременчук, Максимівка, Амельник, Переволочна. Степ, родючий, багатий степ почав населятися людністю, що була готова відперти збройною рукою ворожий наступ, людністю, що понад усе полюбила волю і для неї кинула давні родинні житла та пішла в новий край нової шукати долі. Тож не диво, що ті люди краще володіли шаблею, як плугом, та вміли розуміти вагу збройної сили. Хутори та містечка самочинно організувалися на козацький лад: творили сотні, вибирали сотників та отаманів і їм підкорялась без спротиву вся покозачена людність, незалежно від того, чи були між ними селяни, козаки, міщани, збідніла шляхта, чи переслідувані правом баніти. Усі вони вважали себе козаками, усі гляділи на Січ, як на свою покровительку й остою і всі так само ворожє зустрічали магнатських посіпак, підстаростів, державців і всіх інших, що з королівськими грамотами, чи просто з загонами розбишак забирали від мешканців те, що ті вспіли працею, потом та кров'ю набути.
Тому то Нечай та його козаків усюди зустрічали привітно, як представників такої могутньої колись Січі.
Переїжджаючи через Золотоношу, побачив Нечай на ринку юрбу людей, які стояли перед папером, прибитим на стіні корчми. Коли під’їхав ближче, почув оклики, суперечку й назвище Потоцького. Зацікавлений, під’їхав конем під саму стіну. Міщани, побачивши запорожців, усунулись на боки.
Полковник запитав із коня:
— Що це за папір?
З гурту хтось відізвався:
— Письмо пана Потоцького. З Корсуня окремим післанцем прислане.
Нечай похилився з коня й почав читати вголос: 
 
“Микола Потоцький з Потока, каштелян краківський, гетьман великий коронний, барський, ніженський староста. Всі, котріся при Хмельницькім бавите! Перестерігаю і напоминаю, абистеся з тої купи свавільної розійшли, а самого до рук моїх віддали, знаючи о тім, єсли тої моєї не виконаєте волі, всі достатки ваші, котрі у волості вашій маєте, жінок, дітей ваших вирубати розкажу. Теж і мосць пан воєвода чернигівський, гетьман пільний коронний учинить, котрий усіх з Уманщини пописати розказав. Я обіцяю, єсли по тім універсалі не повернете, подібну суворість над вами виконувати. А щоби та обітниця моя до скутку прийшла, доти не зійду з України, доки покоренням і відданням того зрадника Хмельницького уконтентований не буду. Надто обіцяю вам, що ся і на Запоріжжю не осидите, і не тільки від мене життя свого не будете безпечні, але також від татар і від Москви, всюди вам тая сваволя ганена буде. Для ліпшої того універсалу певности рукою своєю при притисненню печатки підписуюсь.
 
Дано в Корсуні, дня 20 лютого
 
року Божого 1648”.
 
Нечай прочитав до кінця ганебний універсал польського начального гетьмана і звернувся до міщан, що стояли довкруги.
— Читали?
Але показалося, що крім одного дяка, який трохи в письмі розбирався, ніхто з присутніх читати не вмів та й дяк не міг дати собі ради з незугарним стилем. Зміст письма вияснювали різно. Більшість була тієї думки, що це ніщо інше, тільки проголошення війни з турками. Коли Нечай прочитав зібраним іще раз цілий універсал уголос, усі вмовкли та гляділи на козака, чекаючи, що скаже.
— Чи розумієте вже? Польський гетьман погрожує, що всіх вас понищить, ввесь маєток і всю вашу худобу, так, як зробив он той гетьман Калиновський в Уманщині.
— Щоб не дочекав того!
— Що ваших жінок та ваших дітей виріже.
Шум пішов по громаді.
— Що ваші достатки забере. Не чули?
— У Корсуні вже забрав.
— Трясця б його вхопила! — кинув хтось відважніший.
— Що всяку строгість над вами виконувати буде.
— Не діжде того! — загуло в юрбі.
— Що від нього свого життя не будете безпечні...
— Розбійник!
— Що доти з України не зійде, доки уконтентований не буде.
— Кат проклятий!
— Хмельницького хоче дістати в руки, щоб іще більше збиткуватися над народом хрищеним!
Нечай умів говорити. Короткі речення, ясний зміст, один рух і товпа наосліп ішла за ним. Так і тепер.
Одним махом зірвав універсал і кинув у грязюку.
Громада вмовкла. Кожному наче легше стало, наче з отим подертим універсалом упала в болото і влада сердитого польського гетьмана. Загомоніли голоси.
— На Січ! На Січ! — кликнув грімко Нечай. — За родини, за свої доми, за віру свою! На погибель ляхам!
— На Січ! На Січ! — загомоніло кругом. Збігався народ. Вістка, як вогонь, неслась по цілій оселі.
— На погибель ляхам!
Нечай став говорити. Ніби давав прикази.
— Приготовити зброю! Подбати про коні! Вибрати отамана! Вирушати ще сьогодні на ніч! Минати Кодак оддалеки! Зрозуміли?
— Будь нам за отамана — відізвався хтось із гурту.
— Гаразд! Гаразд! — загуділо кругом, — ніби на Січовому майдані.
Нечай заперечив рухом руки.
— Мені ніколи чекати на вас. Як будете обережні, самі діб’єтесь до Січі. А втім... — Нечай подумав хвилину. — А втім, як хочете, — оцей козак бувалий — рукою вказав на Дрозда — бувалий та досвідчений. Він вам за отамана буде.
Громада згодилась на похідного отамана-Січовика.
Нечай звернувся до Дрозда.
— Дрозде! Поведеш їх. Збереш купу. Чим більше їх приведеш, тим краще. Тримай людей у руках. Якби мене що зустріло в дорозі, ти будеш знати, що сказати гетьманові. Листів я й так ніяких не везу. Ліпше навіть, коли ми розійдемось. Може хоч один із нас доїде на Січ. Так бувай здоров, старий друже!
Дрозд завагався.
— Полковнику!
— Що, Дрозде?
— Їдь із нами!..
— Мені спішно, Дрозде.
І тільки з двома козаками пустився Нечай у дальшу дорогу.
  
У полоні 
 
Коли польський великий коронний гетьман Микола Потоцький зібрав військову силу, що була в Україні, і стягнув її на окраїни заселених земель, рішив згасити вогонь народнього зриву в самому його серці, на Запоріжжі.
На воєнній нараді, яку скликав Потоцький, було багато гомону, крику, непорозумінь та сварки. Полковник чигиринського реєстрового полку Кричевський, що разом із іншими полковниками брав участь у цій нараді, прислухався до всього, що там говорили й дивом дивувався, де ділись колишні польські полководці.