Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1

Поки приголомлений Олешич зміг відповісти, увійшли до кімнати пані Олешичева і Христя разом із Ксенею, несучи на підносах загір`янську шинку, холодну гуску, печену на власній підливі, на меду печені солодкі тіста і великий глиняний кухоль сиченого старого меду. Цілий стіл покрився вмить різними стравами. Ксеня, якої щоки ввесь час горіли живим вогнем, бігала то сюди, то туди, приносила посуд, чарки на мед, а пан Олешич благословив у дусі всю оту метушню, що дозволила йому обтруситись від запаморочливої несподіванки й зібрати думки.
Коли все було готове, пані Олешичева вклонилась гостеві, припрошуючи до їди. Олешич, який з усіх сил хотів проволокти час відповіді, на яку чекав Забуський, спитав:
— Може у вашмосці є ще які підручні офіцери, яких треба б запросити до спільного стола?
Забуський заперечив головою.
— Ті корогви, що тут зо мною, є під моєю командою. Князь воєвода дозволив мені їх забрати на цю виправу. Є ще, правда, полк райтарії ротмістра Бавера, але Бавер говорить тільки по-німецьки й дуже мало розуміє по-польськи. Не розуміючи мови, він і не любить доброї компанії. Але якщо така добра воля ваших милостей, що славляться на цілу околицю своєю старо-шляхетською гостинністю, то пізніше можна буде його попросити. Одначе тепер я хотів би знати відповідь на мою петицію, яку я моєму панові милостивому предложите осмілився.
Олешич, притиснений до муру, сягнув безрадно до своїх вусів, не відповідаючи.
Тоді Забуський повернувся всім своїм широким корпусом у бік пані Олешичевої. Піднісся із стільця і промовив:
— Війна, милостива пані, має свої права, а я слуга Марса. Тому вибачте, ваші милості, що я так спроста, по-військовому до ваших стіп своє прохання складаю. Віддайте мені вашу дочку, панну Христину, за жінку. От і все! От і чому я тут!
Пані Олешичева, сидячи на краєчку стільця, як звичай велів, обома руками натягала білий фартушок, що звикла робити в прикрих для неї хвилинах. Олешич шукав поглядом очей своєї дружини, щоб збагнути її думки. В тій хвилині несподівано відізвалася сама Христя.
— От, чому вашмосць тут! От, чому й Кушнірі пішли з димом!
Після цих слів із зісуненими бровами вийшла з кімнати.
Забуський потемнів, як небо в бурю. Злі вогні вилітали з його косих очей, наче блискавки. Великою рукою відставив тарілку з надпочатим м’ясивом набік і короткий час мовчав, мов би готовився до скоку, як дикий кіт, що зочив здобич.
Коли промовив, його голос був глухий від давленого гніву.
— Молода. Набере згодом іще розуму. Ваші милості вговорять її. Вашмосць, пане Олешич, не маєш чого надумуватися й обмірковувати, чи згодитися, чи ні. Іншого виходу, пане Олешич, нема! По волі, чи поневолі я її візьму з собою ще сьогодні. Нехай вашмосць знає, що на випадок невдалого сватання я розставив військо кругом. Отже, яка відповідь, вашмосць пане Олешич?
Але Олешич уже не вагався.
— Я своєї доньки силувати не буду. Не хоче, трудно...
І розвів руками, позираючи також розпаленими гнівом очима на Забуського.
— То добре! — всміхнувся злорадно Забуський. — Вашмосць забув, що я тут не сам... — і заплескав сильно в долоні.
Із грюкотом відчинилися двері від сіней і кількох райтарів увійшло в кімнату. Немов чекали на цей знак.
— Того пана взяти до коней! — приказав коротко, вказуючи на Олешича.
— Як то? Що це? — став пручатися, червоніючи з гніву, Олешич.
Але райтари не звертали уваги на спротив. Ухопили його за обидві руки й таки так, простоволосого потягли за собою. Забуський навіть не глянув на них. Холодні, злі очі звернув на паню Олешичеву, втішаючись її тривогою.
— Невже їмосць пані думає, що ми не знаємо, звідки вітер віє? Невже всі ви тут думаєте, що ми не знаємо про всі ті таємні коншахти, наради, куди йти: до Кривоноса, чи до того проклятого Нечая? Ми все знаємо. І про Адама знаємо також. Хто буде перший висіти на гілляці, то саме він, той ваш Адам! А малжонок їмості буде мати в князя воєводи якнайліпшу рекомендацію. Де Адам?
Обличчя пані Олешичевої сильно приблідло, кінчики уст затремтіли, але вона не відповіла нічого.
— Де Адам? — скричав несамовито Забуський.
Пані Олешичева дивилася на нього, але її уста мовчали.
— Не скажеш?... Не скажеш? Я сам знайду. І вб'ю, як собаку!
При тих словах повернувся до дверей спальні.
Але там, ніби той опир, що в білому платті людей полошить, появилася постать. Забуський побачив і зупинився.
— Адам! — вирвався оклик із його уст, повний тривоги, наче справді побачив духа.
Адам, стоячи на одній нозі, спертий рукою на одвірки, в довгій білій сорочці, блідий, як труп, держав у руці пістоль, направлений у груди Забуського.
— Що ж, Забуський? Виходить: прийшов кінець і твоєго підлого життя і твого гетьманства.
— Адаме! Твій батько згине і всі згините, як ти мене вб’єш.
— Ліпше згинути, ніж ще раз тебе бачити. Ти, гаде! — процідив Адам, бліднучи щораз більше і тяжко спираючись на одвірок.
— Клич, щоб батька привели назад! Швидко!
Забуський, який досвідченим оком старого вояка
побачив, що Адам не жартує, запримітив також, що він раз-у-раз хитається та щораз тяжче спирається на двері. Вирішив грати на час.
— Нехай і так. Я батька залишу тут. Ви мені не втечете.
— Ми й не думаємо втікати перед такими, як ти. Таких, як ти, треба бити, мов те гаддя...
Цівка пістоля почала щораз більше хитатися в безсилій руці. Забуський побачив, що його перемога близько. Вже думав, чи не скочити й не вирвати пістоля від того ледве живого молодого чоловіка, коли нараз десь близько, наче за брамою, протяли нічну тишу вистріли: один, другий, ціла сальва, зчинився крик на подвір’ї, розлягся тупіт коней, потім понеслися вистріли з подвір’я і з усіх боків. Забуський без надуми скочив уперед, вирвав із рук Адама пістоля і вдарив його тим же пістолем із цілим розмахом по голові.
Адам повалився, як безвладний сніп на землю. До кімнати влетів, наче вихор, офіцер райтарів із голою рапірою в руці.
— Козаки! До коней! До коней!
Мов божевільний, штовхнув Забуський, перебігаючи, паню Олешичеву в плече так, що вона повалилася аж під другу стіну кімнати. Сам вискочив на ґанок, добуваючи в бігу шаблю. Якісь темні постаті загородили йому на східцях дорогу і він, не надумуючись, рубонув шаблею по першій, що аж клинок заскреготів на черепі. Другого звалив стрілом із пістоля, того самого, що його вирвав із рук Адама, допав коня і крикнув:
— На стежку! Через річку!
Не дбаючи про інших, пустився, наче вихор, стежкою попри густу черемшину. Блиснуло кілька вистрілів, потім обабіч коня бризнула вода з річки, кінь видістався на піскову дорогу й погнався лісом, доки не наздогнав розпорошених в утечі райтарів.
Тоді Забуський обернувся в сідлі, підніс скривавлену шаблю вгору і люто погрозив нею позад себе.
І було в тій погрозі щось грізніше від найгрізніших слів.
  
Під Брищем 
 
Земля втікала з-під кінських копит. Темні смуги лісу чергувалися з яснішими, розсвітали в місячному світлі малі поляни, вилискувалися тут і там дзеркальні води тихих озерець.
Погоня йшла все дальше й дальше, щоб скоріше, щоб ближче, щоб дігнати. Нарешті увірвався ліс. Стало видніше.
Тільки кущі ялівцю відбігали від лісу, як заблукані вівці від отари. Але й ті щезали. Річка... Через річку!.. Далі, далі!
Край дороги стара хатина. Стара й самітня. Нечай здержав коня. Стати!.. — пішло по сотнях. Нечай вбіг у хату. Пуста. В комору... Нікого. Вибіг надвір. За хлівом балка, кущі. Гукнув:
— Коваль! Гей. Коваль! Миколо!
— Хто там? — відізвався голос із дна балки.
— Свої! Ходи! Ти потрібний.
— Хто кличе?
— Свої! Приходь! З Петром!
Зашаруділо десь глибоко в кущах. І знову тихо. Ні кущ не ворухнувся, ні ходи не було чути. Нечай нетерпеливився. Час утікав. Накінець промовив хтось біля нього.
— То ви, пане Нечаю?
Впізнавав голос, та не був певний.