Довго мовчали смереки

 зарахована у вчительську семінарію.
- Але я хочу студіювати медицину! - вкотре нагадала батькам про свою заповітну мрію.
- На лікарку треба вчитись у Львові чи за кордоном. Далеко ... Не хочемо з матір'ю тебе відпускати від себе. Он наша Марійка вчителює в Пасічній, заміж вийшла, - розраджував батько.
- Але ж, татусю!
- Тихо будь! Я тобі, доньцю, на день уродин дорогий подарунок купив.
- Який?
- А ти відгадай!
- Кажіть уже, не дрочіться!
- Ровер* тобі купив за сто вісімдесят злотих старий вар'ят, - втрутилася в розмову мати. - За такі гроші можна три корови купити.
- Ей! Хтів доню втішити, от і купив. Най знає, як її татко любить! Вона в мене того варта. Я - Король, а моя донька має королівною бути!
- Не гарячкуй, Юльку. Михайлові треба чоботи купити,- вела своє Анастасія.
- Будуть йому чоботи! А тобі, проше пані, весною куплю модний плащ і капелюшок, аби не втручалась у розмову. Хіба я жалію грошей? Що зароблю, то все на вас витрачаю. А ти, доньцю, навчайся в Станіславові, будеш щонеділі додому приїздити. Дасть пан-Біг тобі добрий чоловік трафиться, то й пошлюбимо.
А чоловік уже трапився. Ще юна гімназистка не встигла переступити порога вчительської школи, як її примітив викладач латини та німецької мови. Походив Осип Думка з відомої династії педагогів, з професорської родини. Чим не "добрий чоловік"? Якби пан Юліан знав тоді про таке поважне залицяння, то, певно, віддав би доньку за нього ще перед війною, і склалася б доля цієї гарної, обдарованої дівчини зовсім по-іншому. Але люди кажуть, що своєї долі конем не об'їдеш.
Якогось осіннього вечора пан Осип зустрів Антоніну в центрі міста поблизу пошти. Стояв і дивився, як вона перебігла вулицю, озирнулась, зайшла в крамницю.
"Направду слічна* панєнка! Орест Дичківський розповідав, що вона єдина донька поштмейстра, а її дід - священик. Казав, що дістала добре виховання: мудра, чемна й привітна . Почекаю на ню... Маю бажання зазнайомитись ближче," - вирішив Думка.
Чекати довелось недовго.
- Доброго вечора, пане професоре!
- А! Моє шанування! Куди поспішаєте?
- Сама не відаю. Зазирнула до крамниці ...
- Нині вечір погідний. Чи не погодилась би шановна панна погуляти в парку? Так би мовити - моціон перед сном ...
Вона почервоніла, мов рак в окропі, не знала, куди подіти очі від несподіванки. Але "пан професор" ішов поруч, говорив про навчання, жартував. Поволі вона оговталась, вступила з ним у розмову.
- Я скінчив українську гімназію в Луцьку. Був у нас директором пан Борис Білецький, дуже знана особа. А професор Петриківський мав мене за улюбленого учня . Ми довго листувалися. Та що про це розповідати? Ви бували на Волині?
- Ні, не довелось .
- Обов'язково поїдьте. Хоч мій батько каже, що в тому Луцьку все не по-людську, але я полюбив той пречудовий край. Дрімучі ліси, чисті озера ... Замок Любарта в старому місті, річка Стир... У час літніх вакацій двічі ходили на човнах аж до Києва. Спочатку по Стиру, потім вниз по Прип'яті, а далі - по Дніпру. Мозолі від весел на долонях були такі завеликі, як курячі яйці. Зате краса, що й не оповісти, самому треба видіти!
Очерет мені був за колиску,
В болотах я родився і зріс,
Я люблю свою хату поліську,
Я люблю свій зажурений ліс! –
 заспівав пан Осип, дещо фальшуючи.
"Що йому потрібно від мене? - розмірковувала Тося, скоса погляд,аючи на орлиний профіль професора.- Невже залицяється? Агій! Він, певно, на п'ятнадцять літ старший ... Ото дівчата посміються, як розповім, що ходила з ним на шпацір*. А втім нікому нічого не скажу, навіть татусеві й мамусі."
Вони випили по філіжанці кави, попрощались, і Тося поспішила на квартиру, бо її господиня після одинадцятої вечора замикала двері на ключ .
"Пощо мені того професора?- думала дівчина, лежачи в ліжку­ Назвав мене своїм замилованням, фліртував .. . Дуже потрібно! Якби того хлопця зустріла, який колись біля нашої кирниці воду пив! Я б не роздумувала ані хвильки!"
Вона не забула того спекотного серпневого дня тисяча дев'ятсот тридцять сьомого року; коли поблизу їхнього дому відпало колесо від чийогось воза, і чотири гімназисти пили на подвір'ї воду, жартували. Чим більше вона підростала, тим більше пригадувала собі очі-блискавиці, кучерявий чуб і білосніжну усмішку одного з них - Славчика з Бережниці.
"Чом більше ніколи він не заїхав до нас? Невже забув? Казав, що одружиться зі мною, коли підросту." А! Всі хлопці фраєри* і брехуни!"- зробила під кінець висновок дівчина.
Вона в цьому переконалась, коли одного дня зустріла свою солодку мрію в Станіславові біля костела. Від несподіванки притислась до стіни, завмерла, не знаходячи сил відвести погляду від його обличчя. А він не помітив її, кудись поспішав. Його, як завжди енергійного і життєрадісного, оточував гурт юнаків, які метушились, розмахували руками, галасували.
"Став ще файнішим, як був,- зауважила дівчина.- Та що з того? Летить, наче вітер, нікого не видить. Озирнися, Славку, молю тебе! Я стою тут і не смію привернути твої уваги. Ночами марю тобою, коханий!"
Він не озирнувся.
"Тепер до нього не підступиш! Але я знаю, що це кохання ...
Перше і останнє. Я буду чекати. Я конче діжду!"
* * *
Військове вторгнення Німеччини в Польщу переплутало усі людські плани. За взаємною угодою Сталіна й Гітлера Західна Україна і Буковина відійшли до СРСР. "Золотий вересень" тридцять дев'ятого року приніс багато горя на ці вільнолюбиві землі. Незважаючи на масові арешти, Ярослав Мельник не склав руки. Встиг закінчити перший курс філософського факультету у Львівському університеті та тримісячні вчительські курси. Прийшов наказ Головного Проводу зберегти структуру і основні сили патріотичних молодіжних організацій, готуватися до боротьби з новим окупантом. Якось йому в справах довелося побувати у Львові. Коли вийшов з явочної квартири, то на вулиці Міцкевича запримітив гарну дівчину в супроводі трьох молодиків. Його ніби хтось шилом штрикнув у серце; "Десь я уже видів цю білявку... Ладна дівочка, як картинка."
Він наздогнав їх, перегнав і озирнувся. Дівчина миттю стрепенулась, змінилася в обличчі.
"Ага! Знаю! Це та вічка* з Войнилова, донька пана поштмейстра!-здогадався хлопець.- Виросла, відданицею стала..." Він пішов за ними назирці. Йти довелося недовго. Біля Стрийського парку дівчина розпрощалася з хлопцями і повернула вправо. Славко відразу ж наздогнав її, рішуче взяв під руку.
- Слава Йсу, Антоніно! Ви дозволите? Переконаний, що нам з вами по дорозі!
- Слава навіки,- зашарілась щасливо.
Не пручалась, не вирвала руки, а покірно йшла поруч, через дотик вбираючи тепло його тіла. Вона пішла б з ним куди завгодно, щоб тільки дивитися в любі усміхнені очі, чути його голос.
- Що поробляєте в славному місті Лева, красна панно?
- Вступила на медицину,
- Дуже добре. Вітаю! Я тут студіював філософію, та полишив.
- З якої причини?
Ярослав не мав права довірити цій дівчині таємне завдання організації, тому перевів розмову на жарт:
- Горів бажанням бути ближче до вас, але виджу, що прогадав. Чув, що скінчили вчительську школу, думав, будемо разом працювати.
"Я була несправедлива до него. Він не забув... Він пам'ятав про мене! Цей хлопець - доля моя!''- стукало в грудях серце.
- Нині уздрів, як ви фліртуєте з трьома львівськими фраєрами і розізлився. Поб'ю, бігме, що поб'ю і Льолека, і Болека, і Дзюнека! Най сі не чіпают моєї нареченої , я такого не потерплю! Ви, певно, забули, що я колись вашій мамусі дав обітницю стати її зятем?
- Ні, не забула, - відповіла тихо, хоч хотілося закричати від радості.- Тоті хлопці - то мої однокурсники. Вони цілком безпечні, запевняю вас. А відносно медицини" . Властиво, я завжди мріяла стати лікаркою, а татко наполягали на вчителюванні. Я не здалася, "Стукайте - і відчинять вам, шукайте - і знайдете,"- сказано в святому письмі. Я стукала і шукала...